Книжково-видавнича справа у добу Великої революції в рефлексіях Сергія Єфремова на сторінках часопису «Книгарь» (1917-1920 рр.)

Тези доповіді

Книжково-видавнича справа у добу Великої революції в рефлексіях Сергія Єфремова на сторінках часопису «Книгарь» (1917-1920 рр.)
Творчий доробок громадсько-політичного діяча, вченого, журналіста, редактора, видавця, академіка Всеукраїнської Академії наук, видатного представника української розумової еліти доби модерного націєтворення Сергія Олександровича Єфремова (1876-1939) на сторінках часопису «Книгарь» становить важливу, але недостатньо вивчену частину його спадщини. «Книгарь: літопис українського письменства», що несподівано яскраво розквітнув на національно-культурному полі у добу Національно-демократичної революції та визвольних змагань, виходив з вересня 1917 р. до березня 1920 р. в Києві у видавництві «Час», за редагуванням спочатку Василя Короліва-Старого (1917, ч. 1 - 1919, ч. 18), а далі - Миколи Зерова (1919, ч. 19 - 1920, ч. 31) . Завданням цього авторитетного критико-бібліографічного місячника було подавати анотативно-рецензійні відгуки на українські видання й обговорювати поточні книговидавничі проблеми. Знавець національної преси А. П. Животко писав, що «журнал цей розгорнувся в книголюбський орган ширшого характеру. Крім широко поставленого відділу «Критики і бібліографії» на його сторінках з’являється довга низка цінних статей на теми книгознавства, журналістики і літератури» . Охоче там співпрацював і С. Єфремов, на той час один із провідних київських публіцистів . Він опублікував там до трьох десятків блискучих рецензій, нотаток, оглядових та проблемних статей, а також некрологи пам’яті І. Л. Шрага та М. І. Туган-Барановського. Всі ці публікації є надзвичайно цінним джерелом для відтворення повноцінної картини, як само відбивались тогочасні події й постаті культурного життя в свідомості видатного інтелектуала, які почуття та емоції викликали, до яких висновків, прогнозів та передбачень спонукали…Звичайно, з єфремовський нотаток та роздумів ми дізнаємося чимало й про фактичній бік справи. Щодо методологічної підстави дослідження, вважаємо, що стан та рух української книжкової справи так, як він відбився в названих статтях Єфремова, доцільно вивчати в контексті соціокультурної та культурно-інтелектуальної історії .
Як слушно відзначає Галина Ковальчук, розглядаючи єфремовські статті в журналі «Бібліологічні вісті» («На світанку українських видавництв» та «В тісних рямцях») та його співпрацю з Українським науковим інститутом книгознавства (УНІК), «сьогодні про книгознавчий доробок академіка Сергія Єфремова, зокрема знають менше, ніж про його літературознавчий спадок, наукову та громадську діяльність» . Ми згодні з цією думкою, а тому ставимо на меті проаналізувати та залучити у науково-інформаційний простір окремі публікації С. О. Єфремова в «Книгарі» - саме ті, де стисло, але досить повно були висвітлені в історичній ретроспективі й актуалізовані в реаліях сьогодення проблеми національного книгодрукування. Цим спеціально книжково-журнальним справам було присвячено наступні три праці С. Єфремова:
Голод на книжку // Книгарь. – 1917. – Ч. 2. - Стб. 52-54.
Наші місяшники // Книгарь. – 1917. – Ч. 4. - Стб. 175-177.
Про пошану до книги // Книгарь. – 1918. – Ч. 5. - Стб. 251-253.
В статті «Голод на книжку» С. Єфремов дав огляд видавничої справи під час війни, проаналізував причини кризової ситуації на книжному ринку в перші місяці Лютневої революції, змалював основні типи популярних видань (листівки, «летючки», брошури) та дійшов думки, що: «Час давати вже книжку - от який висновок треба зробити з сучасної тенденції на книгарському ринкові. І це не тільки тому, що пішов дужчий попит на книжку, а й тому, що саме книжка, - справжня, солідна книжка, а не летючка, не брошура - становить ґрунт книжкової продукції, зміцняє його, закладає ті глибокі культурні підвалини, на яких тільки й може розвиватись і книжкова продукція, і саме письменство» .
Оглядаючи перші ластівки українських «товстих» журналів доби революції – «Літературно-науковий Вістник» (Київ), кн. I – III, «Шлях» (Москва; Київ), кн. I – VII, «Шляхи» (Львів), кн. I – IV, - Сергій Олександрович констатував: «Критичний момент переживає наше письменство, а надто притулок його, як і взагалі поточної літератури - журналістика в буквальному сього слова розумінні. І це не через те, або не тільки через те, що inter arma silent musae, що «служение музам не терпит суеты». Музи, певна piч, не мовчать. Вони озиваються і часом досить багато навіть говорять саме серед таких обставин, які й ми оце переживаємо. Але, поминувши навіть силу голосів їхніх, не мають вони потрібних резонаторів, і голоси глухнуть і не доходять до читача. Та й читач, менш ваги й уваги їм віддає, иншими справами заклопотаний. І поточна журналістика, в формі найбільш популярних у Росії товстих журналів, видимо на наших очах занепадає, вьяне і ледве-ледве животіє, перебиваючись аби-як. Причини цьому істнують і громадської, і техничної природи» . Щодо кризового стану видання багатьох журналів, Єфремов зауважував: «Українські місяшники не втікли од спільної долі. Більше - їм ще важче прийшлося, бо їм не вести далі налаштовану роботу доводиться, а відроджуватись за таких несприятливих обставин. І хоча відродилось або й народилось їх чимало, але такі, напр., як полтавські «Садові квітки» то що, одразу мусимо одкинути з нашого журнального балансу; це, видимо, ефемеріди; випадкові гості в журналістиці, зовсім не типові для неї. Одсіявши ці й подібні видання, матимемо на цілу велику Україну всього три органи типу товстих місяшників: київські «Л.-Н. Вістник» і «Шлях» та львівські «Шляхи», що знов почали до нас доходити навіть крізь бойову лінію. І всі ці видання більшою чи меншою» мірою одбивають на собі те журнальне лихоліття, про яке була мова допіру» .
Порівнюючи, як завжди, дотепно й влучно, різні типи періодичних видань - газету та солідний літературно-критичний журнал, Єфремов доходить висновку, що в добу революційних і кризових змін «виграє» у читацькому попиті саме щоденна газета (сам він, нагадаємо, редагував у той час разом із А. В. Ніковським популярну, впливову, помірковану «Нову раду»). «Щоденна газета з її легким багажем та мінливим змістом далеко випереджає неповоротні місяшники, бо з самої природи своєї вона мусить озиватись на події скороминущого життя, і ця легка кавалерія тепер заміняє читачеві більш пожиточну, але й важку журнальну страву» . Оглянувши зміст найбільш поважних українських місячників, що видавались у Києві, Москві та Львові, Єфремов без вагань віддав перевагу львівським «Шляхам»: «Напрямом до «Шляху» близько підходять львівські «Шляхи» (кн. І - IV, в двох випусках), але безмірно солідніщі, з ріжноманітним змістом, з живими одгуками на сучасні події. … Видно, цей журнал, не вважаючи на лихоліття, все таки далі виводить якусь готову нитку, а не починає її на ново; певну редакційну роботу виразно знати і в тому, як добірається матеріял, і як пристосовується він до загального плану. З цього погляду «Шляхи» вище стоять од инших наших місяшників» . В цілому Єфремов критично оцінював «образ нашої журналістики» як «сумний», але, зауважував, іншим він і не міг бути «по тому погромі, який українській журналістиці заподіяно три роки тому» (йшлося про заборону української преси самодержавством в перші місяці світової війни). На думку Єфремова, «треба часу, щоб переболіти, загоїти рани, принатуритись до життя, вхопити темп його, впоратися з техничними перешкодами, згуртувати, а то й збудити творчі сили. Звичайно можна сподіватись, що це таки станеться, а надто, коли життя само набере твердих форм і спокійніщій роботі сприятиме» . Настрій публіциста стосовно перспектив українського книгодрукування та журнальної справи був, як бачимо, у перших хвилях революції досить оптимістичний.
В статті «Пошана до книги», написаної в тривожному 1918 р., С. Єфремов, наголошуючи на несподівано масовому попиті на книгу, знов повернувся до проблеми кризового стану українських видавництв, торкнувшись болючого на той час в умовах зруйнованої економіки питання естетичного оформлення книги. Як досвідчений видавець, редактор, бібліофіл, акцентував, що книгу потрібно розглядати як інтелектуальний продукт і одночасно як витвір мистецтва, поважати й одночасно виховувати читача. «Книжка, коли вона має широкий збут, служить найкращим провідником смаку і культури навіть своїм зверхнім виглядом, і не треба цього забувати. Любов до книги, що виявляється й в піклуванні про її зверхність, переходить також на читача і його теж виховує в такій же любові і пошані до книжки. Цього потужного фактора культурности не треба нехтувати, а надто за нашого часу, коли книжка робиться річчю масової потреби і споживання. Більше дбання, більше охайности, більше пошани до книги – то й ця пошана переходитиме і в маси і сама книжка більш культурної роботи зробить» - таким був остаточний, важливий не лише для сучасників, але й для нащадків, єфремовський присуд.