Конструювання пам’яті у бібліотечному середовищі

Тези доповіді

УДК: 021.1:159.953

С. К. Бондаренко

КОНСТРУЮВАННЯ ПАМ’ЯТІ У БІБЛІОТЕЧНОМУ СЕРЕДОВИЩІ


Бібліотека-сховище є метафорою пам’яті. Творення середовища бібліотечної пам’яті визначає смисл читання, створює його контекст. Конструювання пам’яті виконує також завдання консолідації бібліотечної спільноти. Втім, відсутність простих методів пристосування бібліотек до системи уявлень «світу споживання» спричиняє кризу у відношеннях між бібліотекою та читачем. Намагання знайти нові форми комунікації в умовах некласичної епістеми вимагає вдосконалення форм популяризації власної історії. При цьому, однак, виникає протиріччя між «пропозицією» та «попитом». Сучасний читач завдяки розвитку медіа орієнтується на історіографічний авангард, для якого є характерним релятивізм, увага до саморефлексії, пам’яті. Нині бібліотеки експлуатують переважно позитивістську версію історії, що спирається на дескриптивний метод і класичну парадигму історіописання. Отже, набуває актуальності проблема сприйняття сучасним читачем запропонованих йому версій бібліотечної пам’яті. Метою цього дослідження є систематизація способів її конструювання у бібліотечному середовищі.
Під меморіальним завданням зазвичай розуміють збереження пам’яті, меморії. Між тим, меморіальна робота — це спосіб не тільки збереження, але і конструювання, створення пам’яті. Спираючись на праці А. Ассман, П. Коннертона, Р. Козеллека, Г. Уайта, Ж. Дерріда, пропонується охарактеризувати це завдання як «виробництво смислів», текстів і середовища за визначеними, прийнятими, встановленими правилами. Зазначимо, що історіографічний стиль, що використовується для створення наративу про історію бібліотеки, також виступає як спосіб конструювання. Являючи собою «офіційну версію» пам’яті, він розподіляє пам’ять бібліотеки на магістральну і маргінальну.
У створенні бібліотечної пам’яті використовувалися різні підходи. Бібліотеки здавна носили імена своїх власників, засновників, отже, їхні герби і печатки являють собою історично перший спосіб конструювання пам’яті. Назвемо його «Дискурс — 1». До нього належать бібліотеки стародавніх часів і часів середньовіччя до появи національних держав. Головне у цьому дискурсі це увічнення пам’яті про власника бібліотеки, шляхетне нагадування про нього нащадкам. Згодом таке тлумачення відійшло у минуле і сформувався «Дискурс — 2», що належить вже до періоду Нового часу, коли стали виникати державні, національні бібліотеки, які берегли пам’ять про завоювання імперій, підкорені народи, розвиток знання, позначені особливостями держав Нового часу та ідеєю просвітництва. До таких бібліотек відносилися, наприклад, Імператорські бібліотеки у Російській та інших імперіях. Втім, домінування цього дискурсу закінчилося під впливом демократичних рухів середини ХІХ ст. Так з’явився демократичний «Дискурс — 3». Бібліотеки, творячи і зберігаючи пам’ять у такий спосіб, також орієнтувалися на ідеали просвітителів, однак, їм став притаманний демократизм, що відобразилося у присвоєнні їм імен, наприклад, відомих народників, громадських діячів.
Нині можливо стверджувати, що відбувається перехід бібліотек до іншої парадигми пам’яті, яка породжує відповідний спосіб осмислення минулого. Такий «Дискурс — 4» можна позначити як «еклектичний» або «архівний». Він тісно пов’язаний із «архівною лихоманкою», яка має на меті відбирати і систематизувати з історії те, що за тим чи іншим правом «належить» бібліотеці, утверджує її сьогодення прив’язкою певних «стовпів» колективної свідомості, що формують сучасну пам’ять. Цей дискурс нагадує всі попередні, вони співіснують у ньому. В цьому сенсі він повторює форму існування світської релігії. Бібліотека ніби проголошує себе «храмом» певних цінностей, санкціонованих і визначених суспільством як позитивні, корисні. Цим бібліотеки ніби «віддають борг» пам’яті минулих поколінь. Не дарма у середньовічній Англії збирача боргів називали «remembrancer». Такий утилітарний спосіб форматування пам’яті характерний не тільки для бібліотек. Скоріше, бібліотеки використовують цей підхід до пам’яті спільно з іншими культурними інституціями, наприклад, університетами.
Отже, саме завдання створення корисної, позитивної пам’яті породжує музей бібліотеки у сучасному дискурсі. Поглянемо, які недоліки закидають музеям сучасні дослідники. Наприклад, Т. Калугіна зазначає, що музейні предмети мають тільки одне значення – вони є «символами світської святості». На думку дослідниці, єдине, що поєднує музейні предмети — це належність до символічного простору певної ідеї музею. Крім того, вона закидає музеям герметичний характер, статус культурного привілею, який надає власнику символічної вартості. То ж, бібліотечний музей — це декоративна «машина» інтерпретації ідеї культури, біля якої відвідувачі здійснюють «ритуал» пригадування. Зауважимо, що відмінність між бібліотечними музеями полягає не в цілях, а у формах організації простору і мірі естетичності оформлення. Таким чином, сконструйована при здійсненні меморіального завдання пам’ять бібліотеки (у формі музею) звертається не стільки до бібліотечного досвіду, скільки до читача. Саме вона є способом перекладу висловлювання бібліотеки про свою історію на мову домінуючого нині візуального сприйняття. Це є однією з головних форм бібліотечної комунікації, якій приділяється замало теоретичної уваги.