Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК: історія становлення (за документами фонду установи)

Тези доповіді

Принь М .О.,
наук. співроб. ІА БУВ, канд. іст. наук

Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК: історія становлення (за документами фонду установи)

Культурна спадщина є безцінним надбанням народу і в процесах її вивчення і збереження крім науковців, також беруть участь широкі верстви небайдужої та свідомої громадськості, яка об’єднується в різні організації. Найбільш вагомою громадською організацією ще з 1960-х років ХХ ст. є Українське товариство охорони пам’яток історії та культури.
Процес перебудови і настання змін у всіх сферах соціально-економічного життя в Україні спонукав до змін в організації і методах роботи в пам’яткоохоронній справі. Відновлення історичної пам’яті народу, збереження, дослідження і пропаганда охорони пам’яток історії та культури вимагали покращення теоретико-методологічного рівня пам’яткознавства, вирішення значної кількості теоретичних та прикладних проблем. Питання, які поставали, потребували залучення вчених і спеціалістів високої кваліфікації, об’єднання зусиль академічної науки і громадськості.
Так була запропонована та реалізована нова форма співпраці громадськості з академічним науковим співтовариством – створенням наукової установи подвійного відомчого підпорядкування. Спільною постановою Академії наук УРСР і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури від 23 травня 1991 року № 151 створено першу наукову установу пам’яткознавчого спрямування – Центр пам’яткознавства АН УРСР і УТОПІК, з 1994 року – Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК (далі – Центр). Його очолив заступник голови Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, кандидат історичних наук С. З. Заремба.
З часу заснування Центр діє на правах науково-дослідного інституту з правами юридичної особи. Були визначені основні напрями наукових досліджень Центру: розробка теоретико-методологічних і методичних основ вивчення, збереження, відновлення та використання пам’яток, історико-культурної спадщини України, зокрема історико-культурних і природно-етнографічних комплексів й заповідних зон у містах; розробка комплексних програм і методик, виявлення та збереження історико-культурних пам’яток та об’єктів, створення банків даних історико-культурної спадщини України; розробка і впровадження сучасних методів комплексного дослідження багатопрофільних історико-культурних пам’яток та ін. Науково-методичне керівництво дослідженнями Центру на сьогодні забезпечує Відділення історії, філософії та права НАН України, до складу якого входить Центр.
Основним завданням Центру визначено здійснення фундаментальних і прикладних досліджень з метою одержання нових знань у галузі пам’яткознавства та охорони культурної спадщини України; розробка проектів нормативних документів та методичних рекомендацій з питань охорони, збереження і використання пам’яток культурної спадщини тощо.
Протягом 24-х років своєї роботи в архіві Центру відклався значний масив документів, які дають змогу прослідкувати історію створення, становлення науково-організаційної та наукової діяльності цієї установи.
Протягом перших років своєї діяльності з 1991 до 1995 року Центр проходив процес структурного становлення, що знайшло своє відображення в штатних розписах та річних звітах про науково-організаційну та наукову діяльність Центру.
Уже в 1992 році Центр мав у своїй структурі 2 відділи: 1) пам’яток історії та археології, 2) пам’яток архітектури і мистецтва. Планувалося створення відділу пам’яток української церкви, який з’являється як структурна одиниця вже у 1993 році.
У 1994 році в структурі установи був створений західнорегіональний відділ у м. Львові, завданнями якого стала розробка теоретико-методологічних проблем вивчення, збереження, відновлення та використання пам’яток історико-культурної спадщини західного регіону України.
Змінювався й якісний склад співробітників установи. Якщо в 1991 році в Центрі працювало 2 доктори наук та 13 кандидатів, то в 1994 році співробітників з докторським ступенем було вже 7 і 17 – з кандидатським.
Інформація з науково-організаційної та наукової діяльності установи представлена в протоколах засідань, річних звітах відділів Центру, протоколах засідань вченої ради Центру, документах про відкриття НДР, загальних річних звітах установи.
З документів видно, що відповідно до своїх завдань діяльність Центру має широкий спектр теоретичних і практичних напрямків. З 1991 року Центр почав розробку п’ятирічної теми «Теоретико-методичні основи вивчення, збереження, відновлення та використання пам’яток історії, історико-культурних комплексів та заповідних зон», яка була направлена на узагальнення досвіду установ і організацій, що здійснюють роботу у сфері охорони, використання, реставрації пам’яток історії і культури та розроблення практичних рекомендацій для державних органів і установ.
У 1992 році Центр розпочав розробку науково-дослідного проекту «Створення на базі сучасних інформаційних технологій банку даних про історико-культурну спадщину України», а у 1993 році – «Концепції і тематично-експозиційного плану музею науки і техніки України», рекомендації якої знайшли практичне впровадження при зміні експозиції Музею електротранспорту м. Києва, створенні Музею каналізації м. Києва, який був відкритий у 1994 році. Також на основі цієї концепції були розроблені рекомендації для створення Музею науки і техніки Галичини у м. Львові (нині – Музей історії техніки, структурний підрозділ Львівського історичного музею), Музею «Степова Україна» в м. Одесі (нині – відділ Одеського історико-краєзнавчого музею).
Співробітники Центру проводили велику за об’ємом наукову консультаційну роботу з питань складання експозиційних планів, побудови та оновлення експозицій, комплектування та збереження фондів з Музеєм Гетьманства, Національним історичним музеєм, історико-культурним заповідником «Києво-Печерська Лавра», парком-музеєм «Фортеця» в м. Ізмаілі та ін.
Пропозиції фахівців Центру враховуються під час підготовки законів України, що стосуються охорони культурної спадщини та музейної справи, державних, обласних та районних програм щодо збереження різних видів рухомої і нерухомої культурної спадщини, реального впливу на покращення стану пам’яток. З 1993 року співробітники Центру брали участь у роботі Комісії Міністерства архітектури і будівництва України з підготовки проекту Закону України «Про охорону культурної спадщини». Також підготовлені пропозиції та зауваження до проекту закону України та «Про музеї та музейну діяльність».
У серпні 1994 року Центр став одним зі співзасновників українського комітету Міжнародної ради з охорони пам’яток та визначних місць (ІКОМОСу). Керівник Центру С. З. Заремба був обраний дійсним членом, а завідуюча відділом пам’яток історії та археології О. М. Титова – членом-кореспондентом організації.
Центр також здійснює підготовку та видання наукових, науково-методичних і популярних видань з проблем охорони та використання культурної спадщини. Так, уже в 1992 році вийшов перший номер збірника наукових праць Центру – «Праці Центру пам’яткознавства», який містив статті з теоретичних проблем пам’яткознавства, міжнародні документи з питань збереження культурних надбань людства, дослідження історико-культурного середовища та ін. Другий випуск збірника побачив світ уже в 1993 році. На його шпальтах поряд з теоретичними проблемами пам’яткознавства були представлені й рекомендації, що стосуються питань реалізації охорони пам’яток науки і техніки на практиці та ін.
Таким чином, з’явившись на зламі епох, Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК розпочав активну діяльність у галузі пам’яткознавства та охорони культурної спадщини України.