Інститут книгознавства НБУВ

Тези доповіді

Інститут книгознавства НБУВ
Інститут книгознавства створений у структурі Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (НБУВ) наприкінці 2014 р. До його структури включено 5 відділів: відділ стародруків та рідкісних видань (який завжди вважався книгознавчим, певний час навіть називався відділом книгознавства), відділбібліотечних зібрань та історичних колекцій, відділмузичних фондів, відділобразотворчих мистецтв, відділзарубіжної україніки. Майже така структура була і в Інституті української книги, що функціонував в НБУВ у 1993–2011 рр., яким керував П. Т. Тронько (за виключенням відділу національної бібліографії).
Доцільність книгознавчих досліджень у наш час і доцільність створення Інституту книгознавства в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського,незважаючи на стрімкий розвиток новітніх засобів масової комунікації, є актуальним саме з огляду на нові умови, в яких функціонує книга в сучасному суспільстві, в конкуренції з іншими видами соціальної комунікації.
Книга, традиційна книжкова культура лишаються досі затребуваними суспільством. Книга це чудовий комунікатор і демасифікатор – пройшли ті часи, коли всі масово читали одні й ті самі твори, рекомендовані партією та урядом. Книга споживається індивідуально, і як відомо з бібліопсихології, має стільки змістів, скільки читачів її читають, бо кожен знаходить в ній щось своє, відповідно до свого інтелекту, психічного устрою, настрою і т. п. Навіть одна й та сама людина, читаючи ту саму книгу в різні періоди свого життя, знаходить в ній нове, інше, по-різному сприймає текст та художнє оформлення. Не можна стверджувати, що книгознавство себе вичерпало – воно змінює напрями досліджень, можливо – предмети досліджень, залишаючи книгу і книжкову культуру основним об’єктом студій. Книжкова культура потребує вивчення з огляду на роль книги в історії суспільства та накопичені у великих бібліотеках масиви книжкових, журнальних, а також музичних та образотворчих пам’яток, необхідність введення їх у науковий обіг. Багато видань у ретроспективних фондах великих бібліотек становлять призабуте, а то й і невідоме знання, тому завданням таких підрозділів є актуалізувати це знання через утворення сучасних електронних каталогів, баз даних; укладання наукових друкованих каталогів, з метою поглибленого вивчення певних масивів пам’яток; відбір видань за науково-обґрунтованими критеріями для першочергового оцифрування, підготовка відповідних метаданих, організація електронних колекцій, які далеко не завжди співпадають з фізичними колекціями документних пам’яток. Ця така, здавалося б, рутинна бібліотечно-бібліографічна діяльність потребує серйозних книгознавчих досліджень, результатом яких є і названі вище види робіт, і книгознавчі в широкому розумінні монографічні дослідження чи ґрунтовні друковані каталоги (діяльності певних друкарень давнини, окремих типів чи жанрів видань, документів різного виду – образотворчих аркушевих видань, навіть гравірувальних дощок, нот, карт, журналів ХІХ – початку ХХ ст. тощо), публікація наукових і, також, науково-популярних статей для реального доведення інформації про цінні бібліотечні зібраннядо широких верств потенційних користувачів. Сьогодні, для актуалізації книги потрібні також публікації рецензій як на нові видання, так і на ретроспективні видання, до яких бажано було б привернути увагу дослідників (своєрідні нариси про окреме видання).Наприклад, як це зробила молода співробітниця відділу стародруків та рідкісних видань М. Гузунова, опублікувавши тези про видання А. Йенсена «Mazepa» (Лунд, 1909). Усі названі види публікацій наукових досліджень чи ресурсів, що розкривають фонди, сьогодні можуть бути, безперечно, і друкованими, і електронними.
Уявляється, що книга чудово вписується, принаймні в найближчій перспективі, в цифрове середовище.Кінця Галактики Гутенберга не настало, а навпаки, нові інформаційні технології прийшли у видавничу справу і полегшили й прискорили процеси створення традиційної книги. Але цими питаннями – функціонування книги в сучасному інформаційному просторі – також треба займатися і на теоретичному, і на практичному рівнях. Потрібно пропагувати культуру читання як феномен нашої цивілізації, а не тільки споживання інформаційних екстрактів чи коміксів. Це завдання взагалі для сьогоднішнього книгознавства або бібліології, як знов пропонує називати цю науку Г. Швецова-Водка, але книгознавство в бібліотечній сфері, конкретно в такій науковій інституції, якою є Національна бібліотека імені В. І. Вернадського, має свої предмети дослідження, свою джерельну базу – фонди спеціалізованих відділів, свої завдання – дослідження і популяризація таких фондів, введення інформації про них в сучасний інформаційний простір.
Помітним є сьогодні ставлення суспільства до бібліотек як лише до сфери послуг, а не до інституції соціальної пам’яті, не до наукової установи, і це, разом з розвитком інформаційних технологій, як не дивно, спростило способи мислення, знецінило зусилля з набуття знань. Завдяки розповсюдженню соціальних мереж, користуванню електронними пошуковими ресурсами, звички до мерехтіння непов’язаних між собою повідомлень новин розвивається т. зв. «кліпове мислення», що робить людську свідомість уривчастою, фрагментарною. Це абсолютно інша культура споживання інформації в порівнянні з культурою читання книжок. Нові інформаційні технології створюють ілюзію достатності і навіть надлишку культури. Ілюзією є й переконання, що в Інтернеті є все, всі створені людством книги, але це дійсно ілюзія. Питання співвідношення традиційної і електронної книги досі не стандартизовані, і це може бути одним, хоча й не самим пріоритетним для нашого Інституту, напрямом наукових міркувань.