Микола Петров – дослідник давньої слов’янської писемної пам’ятки «Пролог»

Тези доповіді

Збирання, дослідження та публікацію писемних пам’яток минулого відомий історик, археограф, музеєзнавець та літературознавець, професор Київської духовної академії Микола Петров (1840–1921) вважав своїм найважливішим завданням як ученого. Він розшукав, зібрав та залучив до наукового обігу значну кількість маловідомих або й зовсім невідомих рукописних пам’яток, розширюючи таким чином джерельну базу для наступних досліджень.
Так, його праця «О происхождении и составе славяно-русского печатного Пролога (иноземные источники)» [1], представлена на ступінь доктора богослов’я, була присвячена одній з найдавніших пам’яток ранньохристиянської агіографії – Прологу. Пролог – збірник скорочених варіантів житій святих, розрахований на обрядовий ужиток – це слов’янський прототип грецького Синаксаря чи Мінології, а його назва стала результатом помилкового перекладу вступу, який був сприйнятий перекладачем за назву книги. На сьогодні в науці є класифікація списків Прологу, відповідно до якої вони поділяються на Стішні та Нестішні, а останні, в свою чергу, на дві редакції – І (скорочену) та ІІ (поширену). В першому друкованому виданні 1641 р. були використані списки І ред. XII ст., списки ІІ ред. XIIІ ст. та списки Стішного Пролога XVI ст. У своєму дослідженні Петров спирався на праці вчених ХІХ ст., що містили описання невідомих списків рукописних Прологів, виявлених при складанні описів рукописних колекційних зібрань [2]. Оприлюднення цих рукописних Прологів дало змогу Петрову ґрунтовно дослідити походження та склад друкованих Прологів видань 1642–1643 рр. та 1817 р. як особливих об’єктів дослідження з розширеним пошуком відмінностей текстів проложних статей з різних рукописних списків XV–XVII ст., зокрема і з київських зібрань – бібліотеки Михайлівського Золотоверхого монастиря та колекції Церковно-археологічного музею при Київській духовній академії [3].
Для фахівців зі слов’янського давнього письменства робота Петрова мала велике значення, адже в науковій літературі кінця ХІХ ст. не було дослідження, яке б представляло загальний аналіз походження текстів Прологу з використанням історико-порівняльного методу за іноземними джерелами. За висновками М. Петрова, Пролог ніколи не залишався незмінним. Протягом багатьох століть його зміст і тексти поширювалися та перероблювалися. Вже в XIV ст. він у три рази був більший за грецький оригінал. У своєму дослідженні Петров застосував загальноприйняту класифікацію поділу джерел на писемні та неписемні, перекладні й оригінальні. Він доводить, що Пролог не тільки містить відомості про святих Вселенської Церкви з класичних агіографічних першоджерел, але й використовує компілятивні збірники про святих слов’янського походження. Аналіз перекладних візантійських агіографічних джерел, які мали відношення до першого відділу Прологу (житія святих, панегірики у вигляді похвальних слів, послання та вчення святих, біографічні збірки про святих тощо), засвідчив те, що перекладачі скрупульозно зберігали автентичні тексти. Місяцеслови, мартирологи, синаксарі, минології, які були відповідно представлені та описані в дослідженні Петрова, різнилися у версіях та редакціях. На відміну від перекладних, в основі оригінальних джерел були слов’янські святі. Передусім автор висвітлює, як поступово візантійські та римські місяцеслови та календарі доповнюються календарями слов’янського характеру або календарними замітками про місцевих святих (ігуменів конкретної місцевої церкви, мучеників, які жили або почили в тій чи іншій країні, місті, храмі). У своїй роботі Петров стверджував доцільність назви «проложна стаття» і вказував на розкриття відмінностей типів житійної літератури в рукописних Прологах, цікавих більше для літературознавців та істориків. Адже духовні вчені звертали більш уваги на друкований Пролог як на перекладний пам’ятник візантійської церковної літератури і при дослідженні візантійської церковної та літературної історії довіряли йому як першоджерелу.
Порівнюючи проложні статті з різних рукописних та друкованих джерел, Петров робить висновок, що в основу першої частини Прологу покладені вторинні джерела і лише в незначній кількості він містить відомості з першоджерел. Отже, друкований Пролог представляє собою подальший розвиток агіографії, починаючи з першоджерел і закінчуючи компілятивними збірками, але користується цими джерелами у зворотному порядку, тобто за основу бере компілятивні збірки і доповнює їх відомостями з першоджерел. Петров одним з перших практиків в галузі історії писемної спадщини, які прагнули розглядати пам’ятку в контексті її історії, підійшов до розуміння введення рукописних Прологів до наукового обігу у таких складових, як: походження, датування, склад, історія побутування. Він зробив вагомий внесок не лише в атрибуцію проложних статей рукописних Прологів XVII–XVIII ст., з’ясувавши їхнє походження й джерела, але й обґрунтував значення цієї пам’ятки для всього слов’янського джерелознавства.

Список використаних джерел та літератури

1. Петров Н.И. О происхождении и составе славяно-русского печатного Пролога (иноземные источники) // Труды Киевской духовной академии. – К., 1875. – № 4–5. – (Окремий відбиток: К., 1875. – 334 с.)
2. Востоков А.Х. Описание русских и словенских рукописей Румянцевского музеума. – СПб., 1842; Строев П.М. Рукописи славянские и российские, принадлежащие… И.Н. Царскому. – М., 1848; Срезневский И.И. Древние памятники русского письма и языка (X–XIV веков). – СПб., 1866; Попов А.Н. Описание рукописей библиотеки Хлудова. – М., 1872.
3. ІР НБУВ, ф. 307, № 529, № 530, № 531; ф. 302, № 178.