Богонатхненне слово?

Тези доповіді

Для багатьох нині ще активних пам’ятні часи Радянського Союзу, які нині різні згадують по-різному. Логіка адораторів тоталітаризму незбагненна: вони можуть стверджувати будь-що і будь-що заперечувати, але серед різних неспростовних правд про ту епоху є та, що українець, який би з тих чи інших причин захотів тоді почитати Святе Письмо, такої можливості не мав. Така можливість у нас з’явилася приблизно разом із незалежністю; за останнє двадцятип’ятиліття видано вже кілька перекладів Біблії українською мовою у тому числі й ті, що були виконані раніше, але з відомих причин були недоступними для материкового українця. У різному форматі ці тексти останнім часом видаються й перевидаються доволі часто – і то чималими тиражами. Мабуть, для багатьох це відрадний факт; мені теж би хотілося радіти з цього приводу. Однак іноді навіть поверхового ознайомлення з окремими виданнями Святого Письма вистачає, щоб склалося враження, що проблема відповідності біблійних текстів нормам української літературної мови не завжди усвідомлюється хоча б тими, від кого залежить, у якому вигляді надходять тексти Святого Письма українською мовою до українського читача-християнина. Я покажу на прикладі одного-однісінького (з багатьох можливих) мовного явища, інтерпретація якого в текстах дає мені підставу стверджувати, що чимало при перекладі на українську мову робиться без елементарних знань української мови – навмання. Яке ж тоді довір’я може бути до перекладачів щодо їхнього володіння мовами чужими – і то давніми, нині мертвими? І як повірити в богонатхненність текстів, що рясніють помилками – звичайними учнівськими за рівнем їхньої складності для освіченої людини помилками?
Про що йдеться? А ось хоч би про таке. Візьмімо один-однісінький псалом 24 (за Псалтирем колись школярі якраз і пізнавали корінь учення книжного!) з Біблії у перекладі проф. І. Огієнка (він же ж і митрополит Іларіон) – і порівняймо у ньому два стихи, що через чотири інших сусідують між собою на одній сторінці тексту, пор.: Муки серця мого поширились, – визволь мене з моїх утисків (Пс 24: 17) [Огієнко] і Визволи, Боже, Ізраїля від усіх його утисків! (Пс 24: 22) [Огієнко]. Який із цього можна зробити висновок? Я роблю такий, що для І. Огієнка просто не має значення, яку словоформу вживати: визволь чи визволи – хіба це правильно, хіба це нормально, хіба це припустимо? Звичайно, це можна списати на огріх, недогляд тощо – хто із так званих пересічних читачів буде шукати, зіставляти, порівнювати, перевіряти, словом, досліджувати? Та й, зрештою, хто ж його знає як має бути: визволи? визволь? Хіба не все одно? Але це не огріх, не недолік: свідомість (мовна свідомість, але ж це та свідомість, що є ментальним стрижнем будь-якої людини-особистості) читача буде гарантовано й надалі хаотизуватися, якщо він зважиться й далі читати Огієнків текст. Побіжний перегляд усього тексту Біблії дає досить доказів для такого припущення: п’ять разів тут бачимо словоформу визволи (див.: Пс 6: 5; 24: 22; 114: 4; 118: 154; Матвія 6: 13) [Огієнко] і тринадцять – словоформу визволь (див.: Пс 7: 2; 24: 17; 42: 1; 50: 16; 58: 2; 58: 3; 68: 15; 70: 2; 70: 4; 119: 2; 139: 2; 141: 7; 143: 7) [Огієнко]. Як же воно має, повинно бути – у мові українській – тій, що літературна, тобто унормована. І норми її є обов’язковими для всіх тих, хто нею користується: доводиться це нагадувати.

Здається, не набагато за часом появи в Україні відстало від попередньої Біблії Святе Письмо в перекладі отців василіан і в редакції отця І. Хоменка. Для нас же важливіше тут відзначити, що обидва ці переклади виконані приблизно в один час, принаймні хронологічно вони найближчі між собою – і що ж ми тут бачимо? У цьому тексті вживаною є тільки словоформа визволь (див.: Пс 25 (24): 2; 43 (42): 1; 51 (50): 16; 59 (58): 3; 71 (70): 2; 120 (119): 2; Матвія 6: 13) [Хоменко]. До цієї ж, греко-католицької, традиції належить і новітній переклад отця Рафаїла (Романа Турконяка), однак тут ми спостерігаємо щось зовсім інше і навіть цілком відмінне – скрізь тільки словоформу визволи (див.: Пс 6: 5; 7: 2; 24: 22; 42: 1; 50: 16; 58: 2; 70: 2; 70: 4; 114: 4; 118: 154; 119: 2; 139: 2; 141: 7; 143: 7; Матвія 6: 13) [Турконяк]. Безперечно, це оригінальний переклад, але перекладач, певна річ, знає тексти попередніх перекладів Біблії українською мовою, з яких йому, мабуть, найвідоміший текст отців василіан, тому вибір ним словоформи визволи всупереч попередній визволь зроблено ним з усією очевидністю свідомо і внаслідок якихось спеціальних мовних знань. Нарешті візьмімо Біблію в перекладі патріарха Філарета (це єдиний переклад, виконаний не з оригіналів, а за Біблією російською мовою) – тут теж послідовно бачимо словоформу визволи (див.: Пс 6: 5; 7: 2; 24: 17; 42: 1; 50: 16; 58: 2; 70: 2; 70: 4; 119: 2; 139: 2; 141: 7; 143: 7; Матвія 6: 13) [Філарет].
Чи не забагато різноманітності як на літературну мову великої європейської освіченої нації XXI століття? У розвиненій культурі таке питання було б суто риторичним. Та й чи постало б воно взагалі? Адже ситуація, якщо називати речі своїми іменами, просто скандальна. Та найскандальніше тут те, що сучасне українське суспільство просто не знає, як тут має бути: визволь чи визволи? Відомо, що у критичних, загрозливих для культури ситуаціях прийнято звертатися до класиків, до тих, хто закладав її основи, за древнім принципом: що старці постановили, те ми приймаємо; новини не вводимо – старовини не чіпаємо. Відомо також, що перший повний переклад Біблії українською мовою належить П. Кулішу, І. Нечую-Левицькому та І. Пулюю, у якому я відзначу наявність як словоформи визволь (див.: Пс 59: 1; 59: 2) [Куліш та ін.], так і словоформи визволи (див.: Пс 7: 1; 119: 154; 120: 2; 140: 1) [Куліш та ін.]. Якщо аналізувати на цій підставі причину, чому надано перевагу словоформі визволи над словоформою визволь, що зробили більшість сучасних перекладачів, то, не знаючи інших їхніх мотивів, можна припустити, що аргументом для них була кількісна перевага першої над другою у цьому тексті. Отак!
У цих кількох абзацах я на однісінькому прикладі лише зазначив існування проблем в українських перекладах Святого Письма, ширше ж я спинюся, на тексті Біблії І. Огієнка: здається, саме цей текст нині в нас передруковують найчастіше й найтиражніше, тому, якщо я не помиляюся в такому своєму припущенні, має вона найбільше читачів; зрештою, це не найголовніше: говоримо ми не про щось інше, а тільки про проблеми сучасної української літературної мови в усій різноманітності проблем, що перед нею стоять.
Чи ж не породжує це все разом хаос і замішання в голові у читача, слухача? Чи не збиває з пантелику якраз уважного, хто це, скажімо, слухає на Службі Божій, а не бомки на ній звично б’є? Чи не знеохочує слабкого, адже українська мова, крім іншого, упродовж століть була ще й об’єктом глузувань,насмішок, кпинів і перекривлювань? Чи ж це не вода на млин недоброзичливців, злостивців і ворогів? Чи не руйнує все це української мови? Чи не глушить це, зрештою, Божого слова? Чи не заперечує Слово?
І все це – під маркою культуртрегерства, більше – євангелізації!
Гадаю всі погодяться (ну хоча б задля годиться!), що якщо в мові є щось незрозуміле, то його треба дослідити, вивчити, збагнути. Принаймні треба зробити спробу, спробувати зрозуміти досі незрозуміле.
Скажімо, доволі легко, гадаю, помітити (якщо, звичайно, мати таку звичку), що серед дієслів на -ити є як такі, що мають словоформи 2-ої особи однини із закінченням -и, так і такі, що мають словоформи 2-ої особи однини з т. зв. нульовим закінченням, пор.: Я ж молився за тебе, щоб не зменшилась віра твоя; ти ж колись, як навернешся, зміцни братів своїх! (Луки 22: 32) [Огієнко]; Нахили, Господи, ухо Своє і вислухай мене, бо я бідний та вбогий! (Пс 85: 1) [Огієнко]; Душа моя гнеться до пороху, за словом моїм оживи Ти мене! (Пс 118: 25) [Огієнко]; Я благаю Тебе цілим серцем: «Учини мені милість за словом Своїм!» (Пс 118: 58) [Огієнко]; Ти добрий, і чиниш добро, навчи Ти мене Своїх постанов! (Пс 118: 68) [Огієнко] і багато ін., але: Ви чули, що сказано: «Люби свого ближнього і ненавидь свого ворога» (Матвія 5: 43) [Огієнко]; А сотник Йому відповів: «Недостойний я, Господи, щоб зайшов Ти під стріху мою, Та промов тільки слово, і видужає мій слуга!» (Матвія 8: 8) [Огієнко]; Цареві примнож дні до днів, продовж роки йому немов вічні віки (Пс 60: 7) [Огієнко]; Поверни нас до Себе, о Боже нашого спасіння, а Свій гнів проти нас поторощ (Пс 84: 5) [Огієнко]; Праворуч поглянь і побач: немає нікого знайомого, загинув притулок від мене, ніхто не питає за душу мою… (Пс 141: 5) [Огієнко] і багато ін..
Якщо ми тепер повернемося до дієслів, які ми наводили вище в цитатах, то побачимо тут ту очевидну закономірність, що словоформи наказового способу тоді є кореневонаголошеними, коли кореневонаголошеними є й словоформи дійсного способу; натомість кінцевонаголошеним (некореневонаголошеним) словоформам наказового способу відповідають некореневонаголошені словоформи дійсного способу, див.: ненавидь: ненАвидіти – ненАвиджу, ненАвидиш; нак. ненАвидь,ненАвидьмо, ненАвидьте; промов: промОвити – промОвлю, промОвиш, промОвлять; нак. промОв, промОвмо, промОвте; примнож: примнОжити – примнОжу, примнОжиш; нак. примнОж, примнОжмо, примнОжте; продjвж: продОвжити – продОвжу, продОвжиш; нак. продОвж, продОвжмо, продОвжте; побач: побАчити – побАчу, побАчиш; нак. побАч, побАчмо, побАчте. Але інакше в таких випадках, див.: зміцни: зміцнИти – зміцнЮ, зміцнИш; нак. зміцнИ, зміцнІмо, зміцнІть; навчи: навчИти – навчУ, навчИш; нак. навчИ, навчІмо, навчІть; нахили: нахилИти – нахилЮ, нахИлиш; нак. нахилИ, нахилІмо, нахилІть; оживи: оживИти – оживлЮ, ожИвиш; нак. оживИ, оживІмо, оживІть; учини: учинИти – учинЮ, учИниш; нак. учинИ, учинІмо, учинІть.
І тут треба підкреслити те, що, можливо, залишилося непоміченим: дієслова другої групи, ідентично формуючи словоформи наказового способу, різняться між собою за схемою наголошення: одні з них наголошуються за вже відомою нам схемою рухомої акцентної парадигми, напр.: нахилИти – нахилЮ, нахИлиш, нахИлить, нахИлимо, нахИлите, нахИлять; нак. нахилИ, нахилІмо, нахилІть, однак інші мають відмінну акцентну парадигму – кінцеву, див.: зміцнИти – зміцнЮ, зміцнИш, зміцнИть, зміцнимО, зміцнитЕ, зміцнЯть; нак. зміцнИ, зміцнІмо, зміцнІть. Тож тепер ми можемо нарешті остаточно констатувати, що всі дієслова на -ти з погляду їхнього наголошення розподілені між трьома акцентними парадигмами:
а) кореневонаголошеною, схему наголошення за якою ми, нагадуючи, проілюструємо таким дієловом: побАчити – побАчу, побАчиш, побАчить, побАчимо, побАчите, побАчать; нак. побАч, побАчмо, побАчте;
б) протилежною до попередньої кінцевонаголошеною, що має, ще раз продемонструємо, таку схему наголошення: навчИти – навчУ, навчИш, навчИть, навчимО, навчитЕ, навчАть; нак. навчИ, навчІмо, навчІть;
в) і проміжною між ними рухомою, що ніби поєднує в собі обидві попередні, маючи одні словоформи особової парадигми наголошені за схемою кінцевонаголошеної (точніше – одну-однісіньку: 1-ої ос. одн.), а інші – за схемою кореневонаголошеної парадигм: нахилИти – нахилЮ, нахИлиш, нахИлить, нахИлимо, нахИлите, нахИлять; нак. нахилИ, нахилІмо, нахилІть. Однак для нас із огляду на предмет нашої цікавості тут насамперед треба відзначити ту обставину, що словоформи наказового способу рухомої та кінцевої акцентних парадигм є ідентичними як за своїм морфологічним складом, так і за наголошенням – і вони разом у цьому розумінні протистоять відмінним їм за цими обома параметрами словоформам дієслів з кореневою акцентною парадигмою.
Здається, тут усе зрозуміло, але це все було нам потрібне, щоб тепер із надією на успіх повернутися до того, з чого все для нас починалося: як правильно сказати: визволи чи визволь? Перше, що тепер нам упадає в око, це те, що це дієслово з префіксом ви-, точніше – з наголошеним префіксом вb-, хоч про очевидне не обов’язково спеціально згадувати, адже словоформи доконаного виду дієслів, як ми тепер знаємо, завжди є такими. Тож нам залишається елементарне: з’ясувати, від основи якого дієслова утворене дієслово визволити. Сучасне мовознавство має щодо морфемного складу цього слова такий погляд: ви-з-вол-и-ти. Однак насправді сучасна мовна свідомість уже не співвідносить слова визволити з його твірним волити чи такими ж похідними вволити (уволити), зволити: занадто далеко вони розійшлися у своїй семантиці; з погляду сучасних семантичних реалій, дієслово визволити є кореневонаголошеним дієсловом на -ити, для якого цілком закономірними і єдино прийнятними словоформами наказового способу будуть словоформи вИзволь, вИзвольмо, вИзвольте, що становлять єдину акцентну цілість з такими ж кореневонаголошеними словоформами дійсного способу цього дієслова: вИзволю, вИзволиш, вИзволить, вИзволимо, вИзволите, вИзволять – вИзволити. Що й треба було довести!
Звичайно, йдеться не про особливості різних перекладів Біблії українською мовою і навіть не про кричущі помилки в них. Ідеться про одну унікальну особливість сучасної української літературної мови, у якій (як у всіх розвинених мовах) норма буцімто є, але насправді її ніби немає (чого немає в жодній із насправді розвинених мов). Та й сама мова: з одного боку, вона нібито є, але з другого, – її якби й немає. А мовознавство? І знову: за однією сукупністю ознак (мовчимо про них) воно явно є, однак за всіма іншими (не будемо і їх називати) – ні, немає – немає! Тож і доводиться писати статтю, щоб комусь (кому, власне?) доводити, здавалося б, очевидне: може, хтось і зацікавиться? Тішить тільки те, що для пояснення однієї словоформи довелося пояснити ще чимало мовних явищ: може, когось це й зацікавить? Помагайбі!