Україно-російський неореалізм: етнокультурна своєрідність

ЗаявникРева-Лєвшакова Людмила Володимирівна (Україна)
ФорумМіжнародна наукова конференція "Науковий потенціал славістики: історичні здобутки та тенденції розвитку" (до Дня слов'янської писемності і культури)
Західне вказано
Назва доповідіУкраїно-російський неореалізм: етнокультурна своєрідність
Інформація про співдоповідачів
Презентаціяне завантажено
Статтяне завантажено


Тези доповіді

Період першої третини XX століття розгортає картину модерністських пошуків українських і російських письменників, які доповнюють один одного національною та індивідуальною специфікою. Чи не тому ще на початку XX століття серед літературознавців виникла своєрідна неореалістична полеміка щодо естетичних тонкощів нового реалізму. Це було закономірною реакцією на кентавричні поєднання (за В. Фащенком) різних напрямів і стильових течій.
Культурно-мистецький період першої третини ХХ століття переважно характеризують загальним терміном «модернізм», відносячи до нього різні напрями, школи, угруповання. Серед різноманітних естетичних «ізмів» термін «неореалізм» до цього часу не посів належного місця в літературознавчому осмисленні. Історія терміна досить складна за характером становлення і в українському, і в російському літературознавстві. Поняття неореалізму не загальноприйняте, хоча має вагомі підстави бути ствердженим у теорії літератури. Складність полягає також і в термінологічній невизначеності, адже неореалізм має досить розгалужену палітру різнобарвних назв, пов’язаних із реалістичним типом творчості. Ці назви відбивають певні стильові характеристики з огляду на естетичні, загальномистецькі, соціопсихологічні, жанрові проблеми. Тому неореалізм ХХ століття визначали співвідносно з традиційним реалізмом ХІХ століття – як романтичний, імпресіоністичний, лірико-психологічний, соціально-психологічний реалізм. В епоху модернізму реалізм ішов шляхом паралельного розвитку, однак, на відміну від попереднього часу, його визначальна риса – міметичність – видозмінюється до естетизації та експериментаторства у відображенні дійсності та перетворенні її на естетичний об’єкт.
На початку ХХ століття і митці, й науковці намагалися внести термінологічні корективи на означення нового стану реалізму, що відрізнявся від попереднього модерністською художньою практикою, новими конфліктами, драматичними колізіями, новим характером героя. Так, О. Толстой наполягав на понятті «монументальний реалізм», В. Маяковський – «тенденційний», М. Хвильовий говорив про «революційний романтизм» та «вітаїзм», під якими розумів новий реалістичний стан художньої творчості. Літературознавець О. Колтоновська до термінологічного визначення «неореалізм» послуговувалася словосполученням «ліричний реалізм» [1], а М. Доленго порівнював назви: інтуїтивний реалізм – мальовничий реалізм – неореалізм [2]. Хоча всі дефініції певною мірою відображали істотні особливості новотвореного стилю, однак жодна з них не закріпилася в літературній критиці, окрім терміна «неореалізм», довкола якого постало особливе коло роздумів та полемічних зіткнень.
Тривалий час термін «неореалізм» не був загальноприйнятим, тому його не включено до термінологічного кола українських і російських академічних видань 20 – 30 – 40-х років минулого століття. В енциклопедичних виданнях 50-х років це поняття з’явилося у зв’язку із школою філософів-неореалістів, які заявили про появу нового поняття ще на початку ХХ століття у збірнику «Новий реалізм» (1912). У радянський простір цей термін потрапив тільки після вручення Нобелівської премії з літератури 1950 року проповідникові неореалістичної естетики Б. Расселу за трактат «Чоловік і жінка». З виходом у 1961 року книги З. Потапової «Неореализм в итальянской литературе» в енциклопедичних виданнях подальших років з цим поняттям пов’язується лише напрям в італійському мистецтві та літературі. Перша спроба термінологічного визначення неореалізму в українському літературознавстві з’являється 1961 року в «Короткому словнику літературознавчих термінів» В. Лесина та О. Пулинця. До характерних ознак неореалізму автори словника відносили «документальність», близькість до фактів, «опоетизацію факту», глибокий ліризм, модерністські «новації». У російському літературознавстві перше тлумачення терміна «неореалізм» запропонувала К. Муратова 1972 року. Ґрунтовніші визначення в українському і російському літературознавстві з’являються наприкінці минулого століття. На цей час неореалізм вже набув достатнього теоретичного обґрунтування на право закріплювати й розвивати свої позиції у наукових студіях.
Хоча проблема неореалізму лишається відкритою в сучасній літературній критиці, саме поняття вже не викликає таких категоричних заперечень, як у період панування моністичної ідеології. Знехтуваний термін вийшов з небуття, означивши складну й неоднорідну платформу для досліджень. У його вивченні акценти ставляться на розкритті стильової своєрідності, базованої на поєднанні реалізму з різними формами модерністських експериментів. Неореалістичну стильову домінанту в доробку В. Стефаника, В. Винниченка, Б. Лепкого, В. Підмогильного, М. Куліша, Є. Плужника, Т. Осьмачки, І. Багряного, В. Барки, П. Загребельного, Г. Тютюнника, В. Дрозда, І. Драча, Р. Іваничука, Валерія Шевчука спостеріг В. Фащенко [3, с.4–5], який відносив до визначальних рис українського неореалізму самобутність забарвлення, узагальнення типового, збагаченість новим баченням світу, передусім ірраціонального, часто незбагненного й фатального. Окремі праці О. Дорошкевича, В. Мельника, В. Панченка, Л. Мацевко-Бекерської присвячені рисам неореалізму у творчості В. Винниченка. Неореалістичне потрактування ліричної драми «Зів’яле листя» І. Франка запропонував М. Кодак; з позиції неореалізму творчість Лесі Українки проаналізував А. Козлов; про неореалізм В. Підмогильного і Г. Косинки писала Р. Мовчан; питанням українського неореалізму на матеріалі прози Олекси Слісаренка присвячена кандидатська дисертація Ю. Лаврісюк. Автори вітчизняних енциклопедично-довідкових видань вказують на вияви неореалістичної творчості у Б. Антоненка-Давидовича, В. Винниченка, Г. Косинки, В. Підмогильного, Є. Плужника.
Основу сучасних праць російських літературознавців у цьому напрямі становить аналіз стильової своєрідності неореалізму, запропонований ще на початку минулого століття О. Колтоновською та продовжений у працях У. Абишевої, П. Басинського та С. Федякіна, Т. Давидової, В. Захарової та Т. Комишкової, В. Келдиша, М. Михайлової, Н. Рубльової, С. Тузкова, М. Хатямової. Вони виявляють і досліджують риси неореалізму у творчості О. Амфітеатрова, Л. Андреєва, І. Буніна, В. Вересаєва, М. Волошина, О. Гріна, М. Горького, Б. Зайцева, Є. Замятіна, О. Купріна, М. Осоргіна, О. Ремізова, Федіра Сологуба, Теффі (Н. Лохвицької), І. Шмельова. Широке коло імен письменників, залучених у цей контекст, наводить на думку про неоднорідність неореалізму, основаного на класичних традиціях та пов’язаного з експериментаторським пошуком, психологічною акцентуацією й індивідуалістичним самовираженням авторів.
Проблематику неореалізму першої третини ХХ століття не з’ясовано досі, але час від часу до неї звертаються дослідники, що засвідчує його життєздатність, як в українському, так і російському науковому просторі.

Список використаних джерел та літератури

1. Колтоновская Е.А. Критические этюды / Е.А. Колтоновская. – СПб: Типо-литография акц. о-ва «Самообразование», 1912. – 293 с.
2. Доленго М. Критичні етюди / М. Доленго. – Харків: Друкарня Державного Видавництва України, 1925. – 73 с.
3. Фащенко В.В. Історія української літератури ХХ віку: [програма] / В.В. Фащенко. – Одеса: [б. в.], 1998. – 29 с.