Зародження давньоруського парламентаризму в добу Київської Русі

ЗаявникПанасюк Роман Петрович (Україна)
ФорумМіжнародна наукова конференція "Науковий потенціал славістики: історичні здобутки та тенденції розвитку" (до Дня слов'янської писемності і культури)
ЗахідНаукові читання, присвячені 1000-річчю від часу створення «Руської Правди»
Назва доповідіЗародження давньоруського парламентаризму в добу Київської Русі
Інформація про співдоповідачів
Презентаціяне завантажено
Статтяне завантажено


Тези доповіді

Метою дослідження є спроба на основі залучення літописних джерел здійснити реконструкцію особливостей народного віче на українських теренах як основу парламентаризму.
Як і в інших європейських країнах, інститут вищої представницької влади в Україні має давню, довгу і багато в чому схожу передісторію. Зародження парламентаризму на українських землях дослідники відносять до часів Київської Русі. Мається на увазі існування своєрідного політичного інституту, що згадується в писемних джерелах як народне віче. Давньоруське віче – інститут народовладдя, про який маємо сьогодні достатньо відомостей, отриманих переважно на основі давньоруських переказів та літописних свідчень. Це відображено практично в усіх відомих писемних джерелах доби Київської Русі
Зі встановленням княжої династії Рюриковичів відбувається становлення одноосібної промонархічної форми правління, опертого на власну дружину і бояр – потенційний апарат визиску і управління. З цього часу літописи фіксують перманентну боротьбу традиційної вічевої форми врядування з княжою одноосібною формою правління.
У радянській історичній літературі проблеми віча не отримала одностайної оцінки. М. Покровський, наприклад, підкреслюючи демократизм вічового устрою, впевнено доводив думку про повсюдне поширення віча на Русі. Твердження М. Покровського піддав сумніву Б. Греков, вважаючи, що віче було скоріше унікальним, ніж типовим явищем Русі.
Сучасний український дослідник П. Толочко вказує на різницю впливу народовладдя на життя руських земель в залежності від сильної чи слабкої влади князя. На його думку, там де влада була сильною, віче перетворювалося на інструмент політики князя. За слабкої ж влади навпаки, князь був залежний від вічових зборів [4].
Процес становлення державних та самоврядних органів влади розглядав Б. Глотов [1]. В. Шостак аналізує конкретно-історичних умови, за яких відбувався розвиток давньослов’янського суспільства [6]. Загалом, наукове дослідження особливостей народного віче характеризується різноманітністю поглядів та підходів при вивченні цього унікального явища соціально-політичної історії Давньої Русі. Це пояснюється станом джерельної бази, різним трактуванням певних літописних даних. Інформацію, що описує характер вічових зборів ми беремо безпосередньо з літописів, де відображені далеко не всі випадки скликання віче.
Склад вічових зборів був соціально неоднорідний. Тут зустрічалися як прості люди, так і «лучшие», тобто знать. І. Фроянов не погоджується з думкою П. Толочко, що народ на віче був зручним знаряддям в руках знаті. На думку І. Фроянова навпаки голос народу досить сильно і владно звучав на цих зборах. Об’єднані на віче «люди» являли собою досить грізну силу, яка часто навіть могла протистояти князівській дружині [5 с. 57].
Компетенція віча, сукупність його повноважень у системі влади і управління давньоруської держави була досить широкою. По суті, будь-яке питання могло стати предметом розгляду на народних зборах. Перш за все, правом вічових зборів було покликання, затвердження або зміщення князів.
Населення прагнуло до створення сильної і стабільної великокнязівської влади, зважувало на державницькі й особистісні якості кандидатів на київський стіл. Як приклад можна навести запросини вічем на княжіння Володимира Мономаха в 1113 р.: «Совет створиша кияне и послаша к Володимеру, глаголюще: «Поиде, княже, на стол отен идеден». Отже, віче було зацікавлене в підтримці династичногой легітимного принципу наслідування влади [2, с. 152].
Літописи містять згадки і про зайняття столів без або й всупереч покликанню, в силу воєнної переваги князя. Але правління нелегітимного князя або ж було нетривалим, або набувало легітимності внаслідок згоди киян чи населення головних міст земель. І з цією волею народу князі вимушені були рахуватися і рахувались не лише в силу правового звичаю чи укоріненої практики політичного життя, а й для набуття повної законності своєї влади.
Термін перебування на княжому столі далеко не завжди був пожиттєвим, а багато в чому залежав від правильності використання отриманої від народу влади. Різного роду зловживання могли закінчитися вигнанням. Віче могло не лише просити на княжіння, а й змістити неугодних правителів. Так, y 1128 р. полочани, які «вигнали Давида (Всеславина) з синами, і узявши Рогволода, вони пішли до Мстислава (київського князя), просячи його собі за князя, і вчинив волю їх Мстислав» [2, с. 215].
Показово, що в цих випадках ніякої протидії волі половчан з боку київського князя не зафіксовано. Можна припустити, що київський князь не міг проігнорувати рішення віче, порушивши тим самим вікову традицію урядування. Крім того, в літописі зафіксований факт виправдання свого князювання волею громади. У 1155 р на дорікання Юрія Ізяславу, що той незаконно займає київський стіл, останній виправдовувався тим, що він не сам сів у Києві, а його посадили князювати кияни [2, с. 302].
Звісно, не всіх князів задовольняла така залежність від волі народу. Відомі окремі спроби князів взяти під контроль вічове народоправство. Так, після поразки руських князів від половців на річці Альті у 1068 р. кияни скликали віче на «торговиці» і стали вимагати від князя Ізяслава зброї і коней для організації відсічі ворогові. Відмова князя задовольнити вимоги київського віча призвели до погрому князівського двору і вигнання Ізяслава з міста. Тільки через рік він повернувся до Києва. [3, с. 142-144].
Віча мали право знімати і призначати князя, яке признавалося самими князями, тому що вони постійно боролися за контроль над волостями і шукали підтримки у населення. За традицією, в народі було сильним переконання, що всі проблеми суспільного життя можуть бути вирішені новим «добрим» князем. Тож місцеві громади шукали гарантій свого благополуччя і ефективного врядування не в законах, а в особі доброго князя. В історії ми знаходимо багато підтверджень цьому: в 1068 році віче Києва вигнало великого князя Ізяслава і запросило на князювання Всеслава, у 1113 році покликало на Київський стіл Володимира Мономаха, а у 1146 році – Ізяслава.
Аналіз літописних джерел засвідчує, що, незважаючи на всю могутність княжої влади, ніщо не могло гарантувати князювання, якщо дії і наміри князя не викликали довіри міської громади, яку важко було заслужити і легко втратити. Причиною вічевого імпічменту з непередбачуваними наслідками могло стати порушення князем, його боярами чи дружиною своїх обов’язків із захисту громади від ворогів, порушення присяги у вигляді цілування хреста, незаконні претензії на престол, розв’язування міжусобної ворожнечі і навіть якісь особисті якості чи методи управління, які не сприймалися конкретною громадою. У такій ситуації для убезпечення свого правління князь змушений був догоджати своїм підданим, а також утримувати дружину і часом наймати іноземних найманців для захисту своєї влади.
Рішення центрального віча були обов’язковими для виконання на окружних землях. Прості люди, об’єднані в народні маси, відігравали значну роль на таких заходах й без їхньої участі не обходилось прийняття важливих рішень, що стосувалися як внутрішніх, так і зовнішніх аспектів життя Русі. Проте неможливо заперечити той факт, що подібно до того, як в далекі часи народні збори не обходились без участі племінної знаті, так і в Київській Русі неодмінними їх учасниками були представники суспільних верхів: князі, отці церкви, бояри, купці тощо. Однак, давньоруська знать не володіла необхідними засобами для підпорядкування віча своїм інтересам, як не могли вони й ігнорувати рішення народних зборів. Таким чином, віче – один з найбільш архаїчних інститутів народовладдя.


Список використаних джерел та літератури
1. Глотов Б. Б. Культурно-цивілізаційна ідентифікація українського народу / Б.Б. Глотов. – Дніпропетровськ, 2002.– 216 с.
2. Свердлов М. Б. Домонгольская Русь: Князь и княжеская власть на Руси VI–XIII вв. / М. Б. Свердлов. – СПб.: Академпроэкт, 2003. – 736 с.
3. Спадщина поколінь. Прадавні українські літературні пам’ятки / Повість минулих літ. – К.: Грамота, 2005. – 591 с.
4. Толочко П.П. Київська Русь // П. П. Толочко. – К.: Абрис. 1996. – 360 с.
5. Фроянов И. Я. Киевская Русь: очерки соціально-политической истории. // И. Я. Фроянов. – Л.: Издательство Ленинградского университета, 1980. – 256 с.
6. Шостак В. Етико-світоглядні традиції найдавнішої духовної культури на території України / В. Шостак. – Луцьк: Вежа, 1999. – 189 с.