Роль Нестора Літописця у формуванні слов’янської писемності та його політико – правові погляди на державно-творчий процес на перших етапах розвитку давньоруської держави

ЗаявникГорєлова Вероніка Вадимівна (Україна)
ФорумМіжнародна наукова конференція "Науковий потенціал славістики: історичні здобутки та тенденції розвитку" (до Дня слов'янської писемності і культури)
Західне вказано
Назва доповідіРоль Нестора Літописця у формуванні слов’янської писемності та його політико – правові погляди на державно-творчий процес на перших етапах розвитку давньоруської держави
Інформація про співдоповідачів
Презентаціяне завантажено
Статтяне завантажено


Тези доповіді

Преподобний Нестор належить до найосвіченіших людей Київської Русі кінця XI – початку XII століття. Окрім богословських знань, мав виняткові здібності до історії та літератури, досконало володів грецькою мовою. Нестор був книжником і ось, як він писав:
«Книга – це невичерпне джерело знань, – відомостей про десятки і сотні подій, явищ, людей. У ній немає нічого другорядного. Тут усе надважливе. Вчитаймося в кожне слово, і воно наситить наш розум і душу, уяву одвічною, загальнолюдською мудрістю, випробуваним часом, золотом чистої правди» [4, с. 112].
Головним його послушенством у монастирі стала книжна справа.
Нестора часто називають істориком – батьком усієї нашої історії. Він дотримувався літописних форм і хронологічного викладу подій, але прагнення висловитися ширше й докладніше диктувало йому численні вставні оповіді в «Повісті временних літ».
«Повість временних літ» – перша у Київській Русі пам’ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов’ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов’янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств [3, с. 56].
«Повість временних літ» – це свідчення руху оформленої історії Русі, а й важливий документ в дослідженні історико-філософських уявлень, пошуків у давньоруській суспільній думці. Літописець не тільки реєструє факти сучасного життя, а й прагне описати і пояснити їх, зіставити з іншими історичними подіями. «Повість временних літ» оспівує роль знання в історії слов'янського державотворення, повсякденного буття народу.
Основою пам'ятки «Повість временних літ» є ідея про богообраність слов'янського народу та включення слов'янства в контекст християнської історії. Тут закладено думки про необхідність єдиної держави з централізованою політичною владою, яка можлива лише на основі добровільної домовленості народу з князями. У «Повість минулих літ» Нестор описав розвиток, функції політичної системи та влади, форми та методи діяльності суб’єктів політики та проблеми політики, а саме, боротьба за владу, братовбивство та здійснення князівської політики, в власних інтересах, а також міждержавні та міжнародні відносини, які найбільше стосувалися відносин Київської Русі та Візантії [5, с. 89].
Питання походження слов'янської писемності залишається досі остаточно не з'ясованим. Але однозначно визнано факт її існування ще до Хрещення Русі. Про це маємо декілька свідчень у стародавніх літописах.
Після прийняття християнства (988 рік) на території Київської Русі були відомі два типи письма – кирилиця (від імені Костянтина Філософа, в чернецтві Кирила) і глаголиця (від давньослов'янського «глагол», що означає «слово») [1, с. 251-252].
Глаголиця вважається давнішим письмом, але досі не існує єдиної думки щодо її походження. Азбука глаголиці складалася з 39 літер. Незважаючи на графічну складність літер глаголиці, вона тривалий час вживалася в деяких південнослов'янських країнах.Кирилиця - цілком оригінальна система слов'янської писемності, яка є складною творчою переробкою грецького алфавіту. Азбука кирилиці складалася з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 оригінальних слов'янських. Графіка кириличної азбуки була близькою грецькому та візантійському алфавітові. Такі накреслення літер у подальшому стали графічною основою сучасної української, російської, білоруської, болгарської, сербської та македонської писемності.
Слід зазначити, що в Русі XI-XIII ст. панівною була старослов'янська мова. Як відомо, творцем слов'янського письма (близько 863 р.) був Кирило (до постригу в ченці – Костянтин), а старослов'янської мови – Кирило та його брат Мефодій. У Болгарському царстві старослов'янська мова зазнала розквіту, збагатилася лексично й граматично й набрала яскравого болгарського забарвлення, зокрема в фонетиці. У цій формі старослов'янська мова прийшла на Русь [2, с. 113].
Цілком можливо, що конфесійну літературу старослов'янською мовою східнослов'янські християни мали і до офіційного введення нової віри. Авторитет старослов'янської писемності був освячений іменами її творців – просвітителів Кирила та Мефодія. Вона вже мала понад столітню традицію. Старослов'янська мова була близькою й загалом зрозумілою східним слов'янам. Історичні обставини склалися так, що розквіт церковнослов'янської писемності на Русі розпочався за часів завоювання Болгарії Візантією і найбільшого розквіту Київської держави. Подібно до того як Болгарія прийняла естафету слов'янської писемності після вигнання з Моравії учнів Кирила й Мефодія, так і Київська Русь прийняла естафету розвитку слов'янської культури від Болгарії [2, с. 115].
Як уже зазначалося, старослов'янська мова була багатою, високорозвиненою, диференційованою у стильовому відношенні, її було визнано в Європі поряд із латинською й грецькою як знаряддя духовної культури.





Список використаної літератури:

1. Лавров П. Материалы по истории возникновения древнейших славян, письменности. – Л., 1930.
2. Лавров П. Кирило і Мефодій в давньослов’янській писемності. –К., 1928.
3. Полное собрание русских летописей. – Т. 1: Лаврентьевская летопись. – Вып. 1: ПВЛ. – Изд. 2-ое. – Ленинград, 1926. – с. 116-117.
4. Толочко П. Нестор-літописець Київської Русі // Укр. істор. журнал. – 1981. – № 12.
5. Шахматов А. Повесть временных лет. – М., 1994.