Перспективні напрями досліджень «Руської Правди» в контексті проблеми давньоруських судебників

Тези доповіді

Дослідження «Руської Правди» як правової пам’ятки має довгу історію. Розквіт таких досліджень припадає на 2 та 3 третини ХІХ ст., рахуючи від праці дерптського професора Йогана фон Еверса, виданої спочатку на німецькій, а потім і на російській мові. Не будемо зосереджувати увагу на історіографії проблеми, яка вже давно досягла розмірів, придатних для її самостійного вивчення. Звернемо увагу лише на одну подію, яка без сумніву стала межею у таких дослідженнях. Мова про видання Академією наук СРСР тритомника «Правда Русская» [6] (з урахування доповнень О. О. Зіміна щодо пізніше віднайдених списків «Руської Правди» [2]). Наслідком цієї роботи стала можливість як звертатися до усіх доступних списків, що відразу зняло цілий ряд проблемних положень попередньої доби, так і оцінити списки в тому середовищі, де вони перебували, тобто у складі відповідних збірок. Це відкрило нову еру вивчення «Руської Правди», з опорою на джерелознавство.
Перш за все слід згадати дослідження М. М. Тихомира,здійснене в добу підготовки академічного видання «Руської Правди» [8]. Головне значення його полягає в розкритті взаємозв’язку тих збірок, в яких були вміщені списки «Руської Правди». Саме з цієї роботи слід відлічувати постановку проблеми давньоруських правових збірок. Попередні дослідження вивчали виключно окремі пам’ятники, «Руську Правду», княжі грамоти, міжнародні договори. М. М. Тихомиров же поставив питання про те, що не можна вивчати пам’ятку без аналізу всього збірника, де вона вміщена.
Продовженням попередніх праць стали дослідження Л. В. Мілова [5], який зробив виключно важливе відкриття, але, судячи з наявних публікацій, так і не зумів до кінця оцінити його значення. Використавши для побудови схеми списків Троїцько-Синодальної групи схему списків Закону судного людям поширеної редакції, він не лише досяг поставленої мети, а й показав, що в більшості своїй списки «Руської Правди» знаходяться в тих самих збірниках, що й списки Закону судного людям поширеної редакції. Для дослідника ця сторона проблеми була суто технічною, проте вона відкрила поле для постановки питання про зв'язок між цими, і не лише цими правовими пам’ятками. Адже, якщо в загальній більшості збірників зустрічаються обидві пам’ятки, а слід зазначити, що обидві пам’ятки вміщені не лише у збірниках, де вміщені списки «Руської Правди» Троїцько-Синодальної групи, а й в збірниках, в яких вміщені і списки Пушкінської та Карамзінської груп, то, можливо, слід говорити не про самостійний феномен «Руської Правди», а про певний кодекс, в юридичному значенні цього слова, систематизований збірник правових приписів.
Іншим важливим відкриттям Л. В. Мілова стало вичленення нових уставних записів (назву цього явища використовуємо у форматі, запропонованому Я. М. Щаповим [1]) у давньоруських збірниках [4]. Вже давно відомо, що до списків «Руської Правди» робилися у пізнішому приписки нових правових норм, більш відомих під традиційною назвою додаткових статей. Проте, дослідження Леоніда Васильовича показує, що такі доповнення робилися і до текстів інших правових пам’яток у межах єдиних з «Руською Правдою» списків. Так, уставний запис «О оуставленьи татбы», вміщений серед статей «Леон и Константин верная царя» (давньоруський переклад «Еклоги») у складі «Мірила Праведного» Троїцького ізводу, «О судной и безсудной грамоте» у складі юридичних збірок типу Пушкінського збірника, «О бесчестии» у складі юридичного збірника у складі т.зв. 4-го Троїцького рукопису та у складі юридичного збірника Софійського (Карамзинського) виду, «О битии кнутом» у складі юридичного збірника у складі т.зв. 4-го Троїцького рукопису тощо.
Ці дані дають простір для вивчення кодифікаційних процесів. Адже складний характер обох статутів, що утворюють сукупно Поширену редакцію «Руської Правди» давно був відмічений вченими, і було піднято питання про поступовість складання тексту ПР РП. Аналіз місця та еволюції уставних записів у взаємозв’язаних списках має дати додаткові дані для визначення порядку такої поступової кодифікації.
Далі слід зупинитися на незакінченій та виданій посмертно праці О. О. Зіміна «Руська Правда» [3]. Одним з найбільш цікавих її здобутків слід визнати привернення уваги до проблеми співіснування у складі єдиних збірників текстів «Руської Правди» та церковних статутів Володимира та Ярослава. Нажаль, вчений по суті обмежився постановкою питання та критикою дослідження Я. М. Щапова [1], чиї викладки не відповідали концепції О. О. Зіміна щодо взаємозв’язку між певними списками «Руської Правди», які перебували у тих же збірках, що й церковні устави.
Нарешті слід зупинитися на нещодавньому дослідженні О. П. Толочко щодо Короткої редакції «Руської Правди» [8]. Так само, як і згадані вище роботи, вона була заснована на джерелознавчому дослідженні. Результатом її стало впевнене твердження, що включення тексту Короткої редакції «Руської Правди» до «Новгородського першого літопису» відбулося не раніше XV ст. Також слушним є погляд вченого на те, що текст є похідним від Поширеної редакції. Питання штучності створення цього (Короткої редакції) похідного тексту слід винести за дужки – аргументи Олексія Петровича в цьому питанні досить поважні, але не завжди беззаперечні.
Головний висновок зазначеного дослідження про похідний характер Короткої редакції «Руської Правди» дозволяє з цілковито нових підвалин окинути і попередні дослідження та відкриває простір для переоцінки існуючого наукового спадку. Спираючись на вищевикладене, визначимо основні шляхи для подальших досліджень.
По-перше, можна досить впевнено стверджувати, що Поширена редакція «Руської Правди» з самого початку була саме такою, тобто складалася з двох тематично відокремлених статутів. Тут слід згадати припущення М. М. Тихомирова [7, С. 92–97] та Л. В. Мілова [5, С. 286–308] про створення першої редакції «Мірила Праведного» у часи правління Володимира Мономаха. Це має виключне значення для оцінки нормативного матеріалу, адже заперечує «прогресистський» характер окремих норм та положень порівняно з іншим текстом.
По-друге, з огляду на характер такого явища, як уставні записи цілком логічним є вивчення внутрішньої структури «Руської Правди» на предмет подібних вставок зроблених ще в ХІІ – на початку ХІІІ ст., тобто в добу, значно відділену від першого з відомих нам списків «Руської Правди».
По-третє, край актуальною стає проблема вивчення юридичних збірок світського та церковно-світського характеру. Наявність певного зв’язку між різними текстами в межах таких збірок відкриває простір для вивчення принципів їх створення та внутрішньої побудови. Традиційне уявлення про створення збірок на кшталт «Мірила Праведного» виключно у церковному середовищі шляхом простого складення текстів на сьогодні можна впевнено поставити під питання, якщо не відверто відкинути. Слід також врахувати спадок візантійської традиції створення численних приватних кодифікацій на основі різного світського та релігійного правового та повчального матеріалу.

Список використаних джерел та літератури

1. Древнерусские княжеские уставы. XI–XV века / Изд. подготовил Я. Н. Щапов. – М.: Наука, 1976. – 240 с.
2. Зимин А. А. Новые списки Русской Правды / А. А. Зимин // Археографический ежегодник за 1958 год. – М., 1960. – С. 323–330.
3. Зимин А. А. Правда Русская / А. А. Зимин. – М.: Древлехранилище, 1999. – 424 с.
4. Милов Л. В. К истории древнерусского права XIII–XIV векав / Л. В. Милов // Милов Л. В. Исследования по истории памятников средневекового права: Сб. статей. – М.: РОССПЭН, 2009. – С. 190–196.
5. Милов Л. В. О происхождении Пространной Русской Правды / Л. В. Милов // Милов Л. В. Исследования по истории памятников средневекового права: Сб. статей. – М.: РОССПЭН, 2009. – С. 275–313.
6. Правда Русская. – Т. 1: Тексты. – М. – Л.: Изд. АН СССР, 1940. – 506 с.; –Т. 2: Комментарии. – М. – Л.: Изд. АН СССР, 1947. – 863 с.; – Т. 3: Факсимильное воспроизведение текстов. – М.: Изд. АН СССР, 1963. – 471 с.
7. Тихомиров М. Н. Исследование о Русской Правде. Происхождение текстов / М. Н. Тихомиров. – М.–Л.: Издательство АН СССР, 1941. – 256 с.
8. Толочко О. П. Краткая редакция Правды Русской: происхождение текста / О. П. Толочко. – К.: Інститут історії України НАН України, 2009. – 139 с.