РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТСТВА В ЛАТИНСЬКІЙ АМЕРИЦІ ХХІ СТОЛІТТЯ

Тези доповіді

УДК 354:342.8
Макарова Олена Ігорівна,
ORCID 0000-0002-1003-025X,
молодший науковий співробітник,
відділ формування інформаційних ресурсів,
Фонд Президентів України,
Національна бібліотеки України імені В. І. Вернадського,
Київ, Україна
е-mail:elenita.makarova@gmail.com

РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТСТВА В ЛАТИНСЬКІЙ АМЕРИЦІ ХХІ СТОЛІТТЯ

Розглянуто еволюцію інституту президентства Латинської Америки в ХХІ столітті, зокрема причини формування нового лідерства та персоніфікації влади в регіоні.
Ключові слова: інститут президентства, Латинська Америка, нове лідерство.

Інститут президентства є одним з основоположних елементів політичної і державної систем багатьох країн світу. Зміна формальних та неформальних правил його функціонування під впливом зовнішнього середовища є важливою науковою проблемою, що вимагає свого осмислення.
Латинська Америка у даному контексті однією з перших перейняла досвід США щодо запровадження інституту президентської влади. В ХХІ ст. у 18 країнах Латинської Америки прийнята президентська форма правління, яка багато в чому імітує конфігурацію влади, що склалася в країні-засновниці цієї інституції. Наразі в центрі політичних систем більшості латиноамериканських республік знаходитьсяпрезидент, до повноважень якого входить загальне керівництво державою, командування збройними силами та формування уряду. Починаючи з 2018 року країни Латинської Америки увійшли в електоральний суперцикл, який триває досі. Тільки за останні три роки в країнах Латинської Америки пройшло 16 виборів глав держав, багато з яких закінчувалися зміною політичних режимів, зовнішньополітичних курсів розвитку,а також викликами і загрозами, з якими стикається регіон в останні роки. Означені проблеми і зумовлюють актуальність дослідження щодо аналізу окремих аспектів функціонування інституту президентства для розробки нових підходів до осмислення трансформації інституції, що призводить до змін в політичному та суспільному житті.
На початку XXI ст. в Латинській Америці склалися сприятливі умови для зміцнення інституту президентства. Цьому сприяли економічний і соціальний чинники. У 2003 р. почалося «золоте десятиліття» для реалізації товарів латиноамериканського експорту в зв'язку з ростом світових цін на традиційні сировинні й продовольчі товари. Бюджети латиноамериканських країн значно поповнювалися за рахунок вивезення нафти, залізної руди, міді, продуктів харчування тощо. У той період здавалося, що Латинська Америка зможе нарешті подолати свою периферійність і на хвилі економічного підйому зміцнить інститути демократії. Але в соціальному плані, перетворення попереднього десятиліття мали зворотну дію з негативними ефектами: масовим безробіттям, скороченням соціальної підтримки малозабезпечених з боку держави, зростанням майнового розшарування, збідненням широких мас. Виправити становище суспільство могло лише шляхом оновлення еліт, делегуванням політиків нового типу в органи виконавчої та законодавчої влади.
Нове лідерство зародилося в Боліваріанській республіці Венесуела, де в 1999 р. до влади прийшов кадровий офіцер Уго Чавес. У 2000 р. в Мексиці президентом був обраний «популіст, прагматик, шоумен» Вісенте Фокс Кесада, в Бразилії через рік здобув перемогу профспілковий діяч Луїз Інасіо Лула да Сілва, а в Аргентині переміг маловідомий за межами своєї провінції губернатор Нестор Кіршнер. Своєрідним індикатором змін у сприйнятті електоратом інституту президентства став прихід на пост президента жінок – Мішель Бачелет в Чилі (2006), Крістіни Фернандес де Кіршнер в Аргентині (2007), Лаури Чинчильї в Коста-Ріці (2010), Ділми Русеф в Бразилії (2011). Іншими словами, неопопулістська хвиля підняла на верхівку державної влади діячів, яким раніше не доводилося на розраховувати на пост глави держави.
Здебільшого нові лідери виступали за соціальну рівність, справедливий розподіл доходів, допомогу бідним. І дійсно, завдяки досягнутому в першому десятилітті ХХІ ст. економічному зростанню і прийняттям владою багатьох латиноамериканських держав соціальних програм помітно покращилися умови життя мільйонів латиноамериканців, скоротилося число бідних, стали більш доступними освіта і охорона здоров'я.
Поліпшення матеріального становища широких мас пояснювало високі рейтинги і безпрецедентну популярність нових керівників. Але поступово виконавча влада ряду країн набула яскраво виражених персоніфікованих рис і підім'яла під себе інші гілки влади. Основними характеристиками таких режимів стали перманентні порушення конституції, контроль президента над політичною сферою, підтасовки результатів виборів, переслідування або навмисна фрагментація опозиції, знищення атрибутів правової держави.
Створені умови сприяли виникненню різних проєктів, спрямованих на утримання владних повноважень. З цією метою в ряді країн (Венесуелі, Болівії, Еквадорі, Нікарагуа) були проведені референдуми і конституційні реформи. І, якщо в 2013-2014 рр. на свої пости були переобрані президенти Бразилії, Колумбії, Болівії і Уругваю, то вже в 2015 р. виникли великі корупційні скандали, в які виявилися залучені високопосадовці (президенти Аргентини, Бразилії, Перу, Гватемали та ін.). Схвалення діяльності популістських лідерів різко знизилося – в окремі періоди до 8–10%. В результаті відбулася зміна настроїв електорату, який перестав підтримувати проведення референдумів щодо зміни конституції та інші експерименти лідерів, які намагалися продовжити своє перебування при владі. Відповіддю на антиелітні запити електорату стало висунення в якості кандидатів на державні посади «антиполітиків» або політичних аутсайдерів. Яскравим прикладом стала перемога на президентських виборах в Гватемалі артиста-коміка Джиммі Моралеса. Похитнулися позиції і «народних» лідерів популістського спрямування. При спробі продовжити власне перебування на посаді зазнав невдачі президент Болівії Ево Моралес, у Бразилії імпічменту піддалася президент Ділма Русеф та ін. В 2019 році у Венесуелі почалася президентська криза, яка триває і до сьогодні. Національна Асамблея країни визнала вибори, на яких переможцем було оголошено Ніколаса Мадуро, недійсними. Згодом голова Національних зборів Венесуели Хуан Гуайдо оголосив себе тимчасовим виконувачем обов'язків президента. Його визнав майже весь світ, але Ніколас Мадуро досі вважає себе президентом.
Крім того, з весни 2020 року весь світ зіткнувся з пандемією COVID-19, яка виявила серйозні проблеми в країнах Латинської Америки: мізерне фінансування сфери охорони здоров'я, брак робочої сили і необхідного устаткування, а також політичну роз'єднаність, яка проявилася в нездатності влади скоординувати дії щодо боротьби з вірусом. Пандемія внесла корективи і в виборчий процес, адже в ряді країн вибори були перенесені.
Таким чином, Латинська Америка в черговий раз стоїть на порозі системної кризи управління й політичної нестабільності через низьку якість регіональних еліт і сумнівну репутацію інституту президентства. Сучасні політичні події вказують на те, що регіон знаходиться в загальносвітовому тренді уповільнення демократичних процесів, що посилився через глобальну фінансову, економічну кризи і боротьбу з COVID-19. Вирішенню означених проблем мають сприятипотужні політичні сили, які могли б відігравати вирішальну роль у встановленні стабільного політичного клімату в країнах Латинської Америки та їх сталого розвитку.

UDC 354:342.8
Olena Makarova,
ORCID 0000-0002-1003-025X,
Junior Research Fellow,
Department of information resources formation,
Fund of the Presidents of Ukraine,
V. I. Vernadskyi National Library of Ukraine,
Kyiv, Ukraine
е-mail: elenita.makarova@gmail.com

DEVELOPMENT OF THE INSTITUTION OF PRESIDENCY IN LATIN AMERICA OF THE XXI CENTURY
It was considered the evolution of the institution of the presidency in Latin America in the XXI century, in particular the reasons of the formation of new leadership and personification of power in this region.
Keywords: the Institution of Presidency, Latin America, new leadership.