До історії та історіографії походження братств

ЗаявникГузунова Марина Олександрівна (Україна)
ФорумМіжнародна наукова конференція «Бібліотека. Наука. Комунікація: формування національного інформаційного простору»
ЗахідСекція 2. Історія книжкової культури України
Назва доповідіДо історії та історіографії походження братств
Інформація про співдоповідачів
Презентаціяне завантажено
Статтяне завантажено


Тези доповіді

Одним з основних чинників українського, релігійного і національно-культурного відродження були братства – організації відкритого типу, всестанові, загальнонаціональні, які створювалися навколо церкви відстоюючи релігійні, політичні, національні, культурні та станові права українців.
Походження братств намагалися пояснити різні дослідники. Так автор досліджень про церковні братства та давньоруські парафії А. Папков та російський історик С. Соловйов історію братств починали від давньоруських церковних «братчин», які влаштовували спільні бенкети на храмові свята [1, LVII-LVIII].
Цікаві свідчення наводить відомий український історик та книгознавець, академік НАН України Я. Ісаєвич. У своїй праці «Братства та їх роль в розвитку української культури XVI-XVIII ст.» він пише: «Відомий російський історик, політичний публіцист М. Коялович вважав, що на подальший розвиток братств мали вплив цехи та міське самоврядування згідно з магдебурзьким правом. Російський православний богослов Н. Скабаланович пішов далі у своїх дослідженнях, вважаючи братства копією західноєвропейських духовних гільдій…». Деякі дослідники, на думку Я. Ісаєвича, вважали, що братства «ведуть початок з дохристиянських часів, коли члени одного роду жили і полювали разом і захищали один одного від ворогів. Ця ідея була модифікована строго християнськими засадами, і була основною ідеологією братств» [2, 17].
Організації, які називалися братствами, існували в багатьох народів на різних ступенях їх розвитку. В різних умовах вони виконували різні функції.
На християнському Сході (Єгипет, Константинополь) починаючи з IV ст. відомі релігійні «братства», які об’єднували кліриків і світських людей, Переважно вони засновувалися для взаємних послуг щодо поховання померлих, спільних молитов та інших релігійних обрядів [3]. Так, у 336 р. в Константинополі існувало братство світських осіб, які займалися похороном небіжчиків, а в V ст. в Олександрії діяло братство для догляду за хворими на чуму. У Франції сліди братства зустрічаємо починаючи з VII ст., коли капітулярій Гінкмара Реймського (859 р.) вимагає від духівництва придушити зловживання братств та гільдій. В Італії братства з’являються в X–XII ст., у Хорватії та Вірменії – починаючи з XII ст. Так, у Вірменії в цей час були поширені «братства-сміливців», вони мали спільні риси з перськими братствами («ахи»). З XII ст. зустрічаються відомості й про «братчини» у Київській Русі [2, 18].
Деякі історики вважають, що попередниками християнських братств були колегії та інші «братерські» об’єднання Стародавнього Риму [3]. Приблизно з кінця XI-XII ст. у країнах Західної Європи поширилися братства світських людей, які мали писемні статути. Члени таких братств: обирали своїх старшин, збиралися для молитов, спільно ховали померлих членів і були зобов’язані замовляти за них жалобні богослужіння. Поширений був також звичай влаштування братерських бенкетів і відзначення днів патрональних святих, що зближує братства з германськими гільдіями і так званими братчинами – об’єднаннями для відзначення храмових празників, які, починаючи з XII ст., відомі в окремих містах на півночі Київської Русі.
Деякі дослідники підтримують думку, що попередниками братств були цехи й общини. Ремісницькі цехи мали форму релігійних братств, але крім благодійних та церковно-обрядових справ займалися також регламентацією продукції і збутком виробів. Багато організаційних форм, особливо способи вибору старшин, братства перейняли з міського самоврядування (зокрема, від італійських комун), натомість такі обряди, як присяга нових членів і деякі інші, формувалися під впливом монастирських правил [3].
Зокрема такий французький автор, як П. Бризон у своїй праці «История труда и трудящихся» [4, 62] зазначає, що братства виникали з цехів та общин: «Братства родились в средние века, во времена общин и цехов, одни раньше, гораздо большая часть позже. Они приумножаются, начиная с XV столетия. Если с ХШ века они, по-видимому, являются на юге обычной формой профессиональных союзов, то на севере они встречаются, кажется, только в виде исключения, потому что в «Книге ремесел», в которую Этьен Буало включил 101 цеховой статут, есть всего 17 статутов, – и среди них статуты ювелиров, суконщиков, ткачей шелковых материй, портных, поваров, сапожников, перчаточников и т. п., – в которых упоминается «ящик», то есть, касса братства. Раз возникнув, братства прошли через века, почти не изменяя своего характера вплоть до Революции. Среди них есть даже и такие, которые пережили весь XIX век и замерли лишь на пороге XX столетия». Тож можна сказати, що попередниками братств були цехи. Цю ж думку підкреслює й історик, М. Крамаренко у своїй праці «Западно-русские церковные братства, их происхождение и значение» [5, 5].
Так, у статуті Вишенського братства 1563 р. старшина називався цехмістром, а для скликання засідань братчики передавали один одному «знак братський – ціху». Так само було в братстві містечка Старої Солі (статут 1600 р.) та деяких інших. [2, 20].
У православних країнах братства виникли тільки в українському і білоруському середовищі, якщо не рахувати архаїчних братчин, а також братств грецької діаспори у католицьких країнах Європи. Можна припустити, що ґрунт для братств підготували існуючі віддавна традиційні парафіяльні організації. Відомо, наприклад, що в середині XV ст. майном Перемишльського православного собору св. Іоанна управляли vitrici (опікуни). У пізніших документах їх називали «витрикушами». Правдоподібно, вони виконували такі самі опікунчі функції щодо святинь, як ктитори у Візантії, але латинські впливи, напевне, не обмежувалися запозиченням назви, а відобразилися і в організаційній структурі православних братств, принаймні якщо йдеться про Західну Україну.
Теорію про виникнення братств з цехів підтверджує й історик Ф. Клименко, подаючи найповнішу бібліографію численних розвідок про братства у своїй праці «Западно-русские цехи XVI–XVIII вв.» Він, зокрема, наводить такі факти, що у XVI ст. спостерігалося три форми організації західно-російських ремісників: релігійно-благодійницька або братська, економічна та змішана. Остання була найбільш поширеною. [6, 12].
Так, наприклад «братства» ремісників та купців, хоч і ставили перед собою інші завдання, але й мали деякі організаційні форми, спільні з релігійними братствами (щорічні збори для виборів старшини, періодичні засідання і т. д.). Серед таких професійних об’єднань з’явились навіть братства жебраків-калік. Є відомості про існування в Наддніпрянській Україні братства старців [2, 19].
Як пише далі Ф. Клименко «У німецькій літературі братства також вважають попередньою формою, або навіть сходинкою до цехових організацій. Між братствами та цехами проводять генетичний зв’язок. Так на прикладі західно-російських ремісників часів виникнення цехів їх культурний рівень не був низьким. Воно мали свої організації – братства; в старих політичних центрах західної русі вони брали участь в політичному житті своїх міст». [6, 12-13].
У праці дослідника М. Крамаренка «Западно-русские церковные братства, их происхождение и значение» зазначається, що цех складає окремий само управлінський відділ, з виборним старшиною (senior) або з так званим «цехмейстром…» [5, 49]. Цех покликаний був стояти на сторожі добрих традицій та моралі. Цехові статути намагалися підтримувати патріархальні відносини: цех – це «братство» (traternitas) майстрів; цехові майстри – браття між собою, що пов’язані певним релігійним культом [5, 50].
У праці американського історика українського походження Любомира Винара «History of early Ukrainian printing 1491-1600» (Історія українського раннього друкарства 1491-1600), зазначається, що в XVI ст. формується новий міський клас – бюргерство, з якого згодом виникає нова організація – братство. Ці організації виникають спонтанно, але згодом поширюються по всій території України [7, 67].
Відтак можна з впевненістю стверджувати, що церковні братства відігравали визначну роль в культурному та релігійному житті України XVI-XVII ст. Так за визначенням М. П. Сенаторского: «Церковными братствами назывались и называются общества людей, или филантропические учреждения, преследовавшие и преследующие религиозно нравственные цели. Обычною и главною целью их было охрана православной Веры и содействие духовному и материальному благосостоянию православной церкви» [8, 1].
Перші надійні документи про легально оформлені православні братства датуються серединою XVI ст. Серед цих документів – статут 1538 р. братства кушнірів у Вільні, статути 1542 р. братства Благовіщенської парафії на передмісті Львова і 1544 р. братства церкви при парафії Миколая на львівському Підзамчі. З 1544 р. є згадка про організацію парафіян при Успенській церкві на Руській вулиці, пізніше – про «руських старшин», які діють від імені «співбратів і сусідів» – патронів церкви, з 1573 р. – про «старшин братства Богородиці» [3].
Крім православних братств на Україні функціонували й костьольні братства католиків, нерідко по кілька про одному костьолі – при окремих вівтарях чи каплицях [2, 19–20]. Деякі з «братств» мали релігійний або навіть релігійно-сектантський характер («бечівники») [2, 18].
Можна зазначити, що зовнішні організаційні форми, такі як вибори старшин та їхня підзвітність зборам членів, наявність писемних статутів, врочистий обіт при вступі, були подібні у православних і католицьких братствах. Однак у католиків нерідко при одному храмі виникало по кілька братств, пов’язаних зі специфічними формами культу; у православних, як правило, в парафії могло бути лише одне братство, рідше два – «старше» – для одружених, «молодше» – для неодружених. Пізніше з’явилися і «сестринства», які обмежувалися збором коштів для парафій. [3].
Отже під кінець XVI на початку XVII ст. українські землі були вкриті мережею братських організацій, найважливішою особливістю яких було те, що вони виступали за збереження своєї незалежності, самобутності, підтримували культурні, освітні й просвітительські традиції.

Література:
1. Папков А. А. Братства. Очерк истории западно-русских православных братств. / А. А. Папков. – [Санкт-Петербург], 1900. – 375 с.
2. Ісаєвич Я. Д. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI – XVIII ст. / Я. Д. Ісаєвич. – Київ, 1966. – 215 с.
3. Історія української культури. Том 2. (Українська культура ХІІІ – першої половини ХVII століть). – Київ, 2001. [Електронний ресурс] – режим доступу / http://litopys.org.ua/istkult2/ikult237.htm
4. Бризон П. К. История труда и трудящихся. / П. К. Бризон. – Санкт-Петербург, – 1921. – 444 с.
5. Крамаренко М. Западно-русские церковные братства, их происхождение и значение. / М. Крамаренко – Киев, 1913. – 141 с.
6. Клименко Ф. В. Западно-русские цехи XVI-XVIII вв. / Ф. В. Клименко. – Киев, 1914. – 166 с.
7. Винар Л. History of early Ukrainian printing 1491-1600. – Vol. 1. № 2. – University of Denver. – 1962. – 96 p.
8. Сенаторский Н. П. О церковных братствах. / Н. П. Сенаторський. – Курск, 1888. – 20 с.