Особовий архівний фонд Стефана Андрійовича Таранушенка як джерело до вивчення народного мистецтва України

ЗаявникСтепченко Ольга Петрівна (Україна)
ФорумМіжнародна наукова конференція «Бібліотека. Наука. Комунікація: формування національного інформаційного простору»
Захід• Семінар: Архівна спадщина в інформаційному просторі: традиції, інновації, перспективи
Назва доповідіОсобовий архівний фонд Стефана Андрійовича Таранушенка як джерело до вивчення народного мистецтва України
Інформація про співдоповідачів
Презентаціяне завантажено
Статтяне завантажено


Тези доповіді

Архівна спадщина відомого історика української архітектури, мистецтвознавця, музейника, оборонця пам’яток культури С. А. Таранушенка є документальним джерелом дослідження його життя та діяльності зокрема, а також розвитку українського народного мистецтва та архітектури взагалі. Свій особистий архів С.А. Таранушенко власноруч передав у 1973–1975 рр. до відділу рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР (нині Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського; ІР НБУВ). До його складу належать наукові та творчі матеріали С. А. Таранушенка, його біографічні документи, документи службової та громадської діяльності, листування, численні креслення, малюнки, фотографії, які всі разом дають змогу відтворити об’єктивну картину його життя та творчості, використовуючи автентичну архівну інформацію, так би мовити, «з перших рук».
Отож автор ґрунтовних монографій, науково-популярних видань, численних статей, оглядів, рецензій С. А. Таранушенко одним з перших фахівців здійснив мистецтвознавчий аналіз народної писанки; написав студії про «Полуботчишину» сорочку, про українську книжкову графіку, меблі, килими; докладно прорецензував видання, присвячені дерев’яним церквам Галичини, мініатюрі, кераміці, тканинам, стінним розписам; став дослідником наукової діяльності Ф. К. Вовка в галузях етнографії та антропології; опублікував праці про творчість художників Тараса Шевченка, Порфирія Мартиновича, Григорія Нарбута, Василя Кричевського, Василя Касіяна та багато ін.
Саме С.А. Таранушенку належить розробка наукового методу дослідження українського народного житла, яке до нього розглядалося лише як об’єкт побуту. Багато уваги мистецтвознавець приділив вивченню та описуванню пам’яток народної архітектури Харківщини. «Питання про хату як архітектурно-мистецький утвір, – писав він, – про стиль й еволюцію його в хатах на протязі віків у науковій літературі ще не піднімалось. Між тим, наші досліди над харківськими хатами показали, що між ними можна знайти чудові зразки власно будівельної творчости і вони заслуговують на внесення їх до мистецьких пам’яток. … значне число їх будовано майстрами з ласки Божої» .
Свою роботу С. А. Таранушенко здійснював глибоко і всебічно: на кожний пам’ятник архітектури, який потрапляв до кола його зацікавлень, ним підбиралися детальні дані, документи, робилися виписки з різних джерел, обміри, креслення, фотографії, нотатки; для того, щоб самому краще зрозуміти послідовність процесу будування складних форм будинків, С.А. Таранушенко збирав зразки пропорційності, описи планів, розрізи, конструкції будівель тощо .
Працюючи в музеях та установах охорони пам’яток культури, С. А. Таранушенко намагався зберегти від руйнації спорожнілі маєтки, перешкоджав вивезенню мистецьких пам’яток за кордон, переплавленню на потреби індустріалізації знаменитих козацьких дзвонів, клопотався про виділення коштів на ремонти та реставрації, не полишав наукової праці. Завдяки його особистому втручанню лише по Полтавському та Лубенському округах було взято на державний облік 76 монументальних, архітектурних, історико-меморіальних та археологічних пам’яток. Стефан Андрійович особисто виїздив для огляду та визначення конкретної методики охорони для конкретних пам’яток. Більшість з них не дійшла до наших днів, отож архівні нотатки С. А. Таранушенка почасти стають єдиним джерелом інформації про втрачені мистецькі та архітектурні шедеври України.
На щастя, енергії вченого вистачало і на вивчення архітектури і малярства, і на визначення основних етапів розвитку орнаменту писанок, і на дослідження історії килимарства, і на комплектування мистецьких виробів для організації виставок. У фонді мистецтвознавця зберігаються документи з переліком населених пунктів, де зроблені обміри будівель; статті та нотатки з іконографії, опису килимів, про пам’ятки мистецтва та архітектури Києва і Київщини, Волині, Поділля, Полтавщини, Слобожанщини, Чернігівщини, Полісся, Закарпаття тощо; нотатки про писанки, плахти та ткацтво, українську кераміку та металопластику, про українську книжкову графіку, про подорожі Слобожанщиною; обміри, малюнки, нотатки, фотографії до праць «Хати Лебедина», «Дерев’яне будівництво Лівобережної України XVIII ст.», «Архітектура урядових будівель Лівобережної України XVIII ст.» та пам’яток Поділля, Полтавщини, Слобожанщини, Чернігівщини тощо ; зразки надгробків; матеріали до історії українського селянського мистецтва; звіти та щоденники про відрядження очолюваних ним експедицій з вивчення пам’яток монументальної дерев’яної церковної архітектури, мурованої культової архітектури, малярства та золотарства на Полтавщині, Чернігівщині, Слобідській Україні, Закарпатті, Запоріжжі, Поліссі, зокрема описи миргородського, сокиринецького та лубенського музеїв, будинку М.Я. Трохимовського, Мгарського та Густинського монастирів та багато ін.
В середині 30-х років, психологічно зламавши український народ голодомором та масовими незаконними репресіями, радянська держава приступила до планомірного винищення релігійних організацій та священнослужителів разом з культовими будівлями та церковною старовиною. Відповідно, непотрібними і навіть шкідливими стали й наукові установи, які вивчали історико-культурну спадщину українського народу. Так, у 1933 р. припинили своє існування мистецтвознавчі кафедри та установи в Києві і Харкові, в Чернігівській та Вінницькій областях. Загалом було звільнено понад півтисячі співробітників .
У лютому 1934 р. С. А. Таранушенка, як і багатьох його колег, засудили на 5 років виправно-трудових таборів і відправили на будівництво БАМу. У вересні 1936 р. його було звільнено, і він переїхав до Пермі, де викладав біологію у філії Пермського індустріального робітфаку на місцевій гідроелектростанції. В 1938 р. С. А. Таранушенко переїхав до Курська. За якийсь час він обійняв посаду старшого наукового співробітника Курської обласної картинної галереї. Німецьку окупацію пережив у місті, охороняючи невивезені художні твори. Після війни організовував у відновленій галереї художні виставки, писав статті про мистецтво . У 1950–1953 рр. завідував фондами Астраханської картинної галереї, популяризував українське мистецтво . У 1953 р. переїхав до Києва, де працював у Музеї архітектури, у відділі з вивчення історії українського мистецтва та народної творчості, науковим співробітником, продовжуючи вивчати українську народну і монументальну дерев’яну архітектуру, живопис, народне прикладне мистецтво, творчість українських художників тощо. 5 вересня 1958 р. президія Харківського обласного суду переглянула справу С.А. Таранушенка і реабілітувала його .
Якщо в 1920-ті роки Стефан Андрійович здебільшого лише накопичував факти, збирав документальні свідчення, займався джерелознавчими студіями, то тепер, маючи надійну базу, з височини набутого досвіду він створив кращі свої праці – понад 70 книг та статей про архітектуру, образотворче мистецтво і народну творчість України. Його багатогранна творча спадщина виділяється оригінальністю авторської позиції та глибоким мистецтвознавчим аналізом.
Навіть після виходу на пенсію Стефан Андрійович продовжував займатися науковою роботою. Остання монографія С.А. Таранушенка – «Монументальна архітектура Лівобережної України», над якою він працював упродовж всього творчого життя (1916–1962 рр.), побачила світ у 1976 р. і стала одним із найпомітніших явищ в українському мистецтвознавстві повоєнних років.
Наостанок потрібно зазначити, що частину своїх документів С.А. Таранушенко передав у різні музеї, зокрема до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України та Музею Т.Г. Шевченка, про що свідчать акти передачі у справі фонду. Якусь частину свого архіву він роздарував приватним особам, зокрема І. Стешенку, В. Пуцку, М. Бажану та ін.