Міжнародний досвід сучасної цензури і фільтрації контенту в мережі Інтернет

Тези доповіді

Зі збільшенням ролі Інтернету в житті суспільства, ставлення до нього державних органів влади різних країн поступово змінювалося. Все більша кількість розміщуваного в Мережі контенту вступала в суперечність із законодавствами окремих країн, їх соціальними нормами і політичною лінією влади. Також Інтернет також істотно вплинув на ситуацію з інтелектуальною власністю і телекомунікаціями, поставивши під загрозу економічні інтереси цілих галузей. Ці тенденції призвели до загострення потреби у фільтрації певних видів контенту, і викликали дискусії про допустимі межі втручання держави у функціонування Мережі.
З виникненням потреби у фільтрації контенту в Інтернеті, держави зіткнулися з труднощами вживання традиційних методів контролю над масовою інформацією у Мережі. Однією з головних проблем для цензорів стала динамічність соціальної складової Інтернету – величезна кількість матеріалу знову і знову створюється величезною і зростаючою кількістю користувачів. Іншою перешкодою був міжнародний характер Мережі, коли сервери з інформацією часто знаходяться назовні юрисдикції і досяжності правоохоронних органів окремих країн.
Серед головних категорій найбільш цензурованих в Мережі матеріалів є такі:
- політичний контент. До цієї категорії відносять інформацію і сайти, присвячені діяльності опозиційних рухів, сайти, присвячені захисту прав людини та сайти релігійних рухів і сект.
- інформація, яка порушує соціальні норми. Більшість країн світу регулює доступ до сайтів, які розпалюють міжнаціональну і релігійну ворожнечу чи закликають до насильства, порнографічних матеріалів в Інтернеті, сайтів присвячених статевій освіті, плануванню сім'ї та ЛГБТ-тематиці та ресурсів про наркотики і алкоголь.
- контент, який блокується з міркувань національної безпеки. Даний сегмент включає, передусім, сайти екстремістських, сепаратистських і терористичних рухів, Інтернет-ресурси військових супротивників, ресурси з конфіденційними даними, а також сайти онлайн-шахраїв і фінансових пірамід, масову розсилку небажаної пошти (спам) і шкідливого програмного забезпечення (malware).
- сайти і сервіси, що порушують економічні інтереси. До цієї категорії відносяться сайти, які порушують інтелектуальну власність, файлообмінні сайти, програми і торрент-трекери, а також VoIP (Voice-over-IP) програми і сервіси, які дозволяють передавати голос по Інтернету. Особливо жорстке законодавство в цій сфері діє в США.
- Інтернет-інструменти і соціальні сервіси. В дану категорію потрапляють анонімайзери, хакерські сайти і сайти зі списками проксі-серверів, оскільки вони можуть використовуватися для обходу державних фільтрів, а також соціальні мережі, ресурси для блогів і мікроблогів, хостинги відео і зображень, пошукові системи і онлайн-перекладачі.
Закони, що регулюють використання мережі Інтернет, методи фільтрації і блокування контенту, є специфічними для кожної держави. Проте, існують групи країн, які переслідують схожі цілі в питаннях інтернет-цензури. На підставі спільності завдань і доведень, які ці країни використовують для обґрунтовування власного втручання в Інтернет, а також схожості інструментів, які вирішують це завдання, можна виділити 5 основних моделей цензури.
Для азіатської моделі (Китай, В'єтнам, Південна Корея, Сінгапур та деякі інші країни) характерною рисою є розпливчасте визначення категорій підлягаючого цензурі контенту, що надає уряду широкі можливості в області цензури. Не зважаючи на істотні відмінності в політичному устрої згаданих країн, їхньою загальною рисою є переважаюча точка зору на патерналістську роль держави, яка повинна обмежувати доступ власних громадян до небажаної інформації. Закони, які регулюють Інтернет, прямо вказують на домінуючу роль держави у сферах охорони суспільного укладу і національної безпеки.
Для близькосхідної моделі (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Бахрейн, Ємен, ОАЕ, а також Індонезія) характерною рисою є домінуючий релігійний чинник при ухваленні рішень щодо фільтрації і цензури інтернет-ресурсів. Іслам сповідує переважна більшість населення цих країн з монархічним політичним устроєм, і влада намагається блокувати контент, який, на її думку, суперечить релігійним нормам.
Для ряду країн, які використовують модель монополії влади на інформацію (Іран, Сирія, Ефіопія, Узбекистан та ін.) характерною рисою є акцент на блокуванні інтернет-ресурсів радикальної політичної опозиції і різних правозахисних груп. Головним завданням фільтрації Інтернету в цих країнах є боротьба з політичною опозицією, переважно радикально-ісламістського ухилу. Головною причиною для жорсткого контролю над Інтернетом в цих країнах є політична нестабільність.
Для європейської моделі (Франція, Німеччина, Великобританія, Бельгія, Російська Федерація та ін.) характерною рисою є фільтрація соціально-небезпечних ресурсів за чітко визначеними категоріями, а також боротьба з порушеннями авторських прав. Відповідно до принципів Європейської конвенції з прав людини, держави допускають фільтрацію інформації, яка суперечить їхньому законодавству. Більшість європейських країн намагається знайти баланс між базовим правом на вільний доступ до інформації і захистом суспільства від шкідливого контенту. При цьому контент, який підлягає блокуванню, строго визначений в рамках правих норм, а відповідні закони перед їх прийняттям проходять встановлені демократичні процедури.
Характерною рисою ліберальної моделі (США, Японія, Бразилія) є прагнення уникнути централізованого і систематичного блокування певних категорій інтернет-ресурсів. Проте разом з цим вживання владою заходів щодо закриття і переслідування власників тих ресурсів, які порушують закон. При відсутності законодавчо обгрунтованих можливостей для технічного блокування небажаних матеріалів, влада США активно використовує інші стратегії. За допомогою тиску з боку приватних і суспільних організацій і загроз судових позовів, федеральний уряд вимагає від провайдерів видалення небажаного контенту. Інша практика – добровільні угоди Інтернет-провайдерів і хостерів з зобов’язанням видаляти незаконний контент.
Висновки, зроблені завдяки аналізу і порівнянню даних прикладів, є актуальними для державної інформаційної політики в українському сегменті мережі Інтернет. Статистичні дослідження говорять про досить високий ступінь інтернетизації та активності в соціальних мережах українських користувачів. Проте, ситуація в області державного нагляду і контролю за дотриманням інформаційної безпеки в Мережі не відповідає вимогам часу. Досі не прийнято закону, який би визначав концепцію державної інформаційної політики України. Протягом 2002-2010 років було три спроби ухвали концепцію державної інформаційної політики – 2002, 2009 та 2010 року. В січні 2011 року черговий проект концепції Верховна Рада України прийняла у першому читанні за основу закону і направила на доопрацювання до Комітету з питань свободи слова та інформації. В 2008 році президент В. Ющенко своїм наказом № 377/2008 ввів у дію рішення РНБО «Про невідкладні заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки України». Результатом цього указу стало, зокрема, створення РНБО Доктрини інформаційної безпеки України – сукупності основних офіційних поглядів на мету, завдання, принципи й основні напрямки забезпечення інформаційної безпеки держави. Проте в країні досі не існує єдиного плану, єдиної державної стратегії розвитку інформаційної галузі, а отже і забезпечення інформаційної безпеки.