Ретроспективні документи з історії українського козацтва у формуванні національного інформаційного простору

Тези доповіді

При потребі здійснювати наукові пошуки у сфері історичних, політичних, юридичних наук особливої ваги набуває розширення джерельної бази дослідження. Так само міждисциплінарні дослідження, наприклад, на стику історії, соціології, політології та інших дисциплін суспільствознавчого спектру, вимагають залучення якомога більшого та ширшого кола джерел. Зокрема, в процесі дослідження суспільних процесів, що відбувалися на українських теренах в період Національної революції середини XVII століття і заклали традицію вітчизняних національно-визвольних змагань, актуалізується потреба вільного та швидкого доступу до першоджерел.
Українська національна революція середини XVII століття є однією з найбільш досліджуваних у вітчизняній історичній науці тем. У розпорядженні істориків і політологів – різноманітні матеріали та архівні документи, що висвітлюють ті часи. Хоча водночас слід відзначити, що велика кількість автентичних документів безповоротно втрачена.
Сучасні державотворчі процеси, що відбуваються в Україні, супроводжуються зростанням інтересу до вітчизняної історії, прагненням всебічно пізнати і творчо осмислити історичний досвід, набутий на різних, насамперед, переломних етапах поступу українського суспільства. Нинішній період розвитку держави постійно вимагає відповіді на запитання: як подолати суперечності та небезпеки на цьому нелегкому шляху, які історичні уроки є особливо актуальними.
Історія українського козацтва, яка налічує понад 500 років, залишила для нащадків велику кількість різноманітних джерел, більшість з яких вже введена до наукового обігу. Той факт, що історики вже майже 200 років активно досліджують феномен козацтва, оприлюднюють нові документи й археологічні знахідки, поповнюють історіографію проблеми новими дослідженнями, дає підстави твердити про загалом високий рівень актуальності теми. Аналіз відповідних джерел та врахування уроків минулого допомагають уникнути тих помилок і прорахунків, які мають місце на сучасному етапі державного будівництва.
Активне залучення різноманітних писемних джерел з історії козаччини розпочалося ще в першій половині ХІХ ст. і пов’язувалося з діяльністю представників так званої дворянської історіографії в Російській імперії. Її активні діячі – М. Бантиш-Каменський та його син Д. Бантиш-Каменський, В. Рубан, Ф. Туманський та ін. – провели велику археографічну роботу та видали чимало джерел з історії України. Серед перших таких видань особливо цінними є видання Д. Бантиш-Каменського «Источники малороссийской истории» в 2-х частинах (М., 1858; 1859). Серед тогочасних інституцій, які проводили потужну археографічну роботу, слід відзначити Московське товариство історії та старожитностей російських, у «Чтениях» якого упродовж середини – другої половини ХІХ ст. було видано чимало пам’яток української давнини. Слід відзначити, що видання джерел з української історії проводилося значною мірою завдяки ентузіазму секретаря товариства, українця за походженням Й. Бодянського. (Саме він посприяв і виданню зібраних Д. Бантиш-Каменським джерел). Важливу роль у публікації документів з історії України відіграла Петербурзька археографічна комісія, яка видала багатомну серію «Акты Юго-Западной России». У виданні цих джерел взяли активну участь українські вчені М. І. Костомаров, П. О. Куліш та російський дослідник Г. Ф. Карпов.
Водночас у Києві з 1843 р. велику пошукову роботу провадили співробітники Тимчасової комісії для розбору давніх актів при київському військовому, подільському і волинському генерал-губернаторі (згодом – Київська комісія для розбору давніх актів та Київська археографічна комісія). Зусиллями членів комісії (В. Б. Антонович, М. Ф. Владимирський-Буданов, М. С. Грушевський, В. С. Іконников, М. І. Костомаров та ін.) було видано багатотомні серії «Памятники, изданные Временною комиссиею для разбора древних актов…» та «Архив Юго-Западной России». На останню третину ХІХ – першу третину ХХ століття припадає діяльність київського «Історичного товариства імені Нестора-Літописця», з яким активно співпрацювали практично всі відомі українські історики. Друкованим органом товариства стали «Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца», у яких також було видано чимало архівних документів з історії козацтва. Великий джерельний масив з історії козацтва зібрав і упорядкував Д. Яворницький, видавши в 1902 та 1908 рр. у Володимирі двотомник «Источники для истории запорожских козаков». У цей самий час у Львові оприлюдненням документів і матеріалів з досліджуваної проблеми ґрунтовно займалося Наукове товариство імені Шевченка, яке видавало власні «Записки», а також оприлюднило багатотомну серію «Жерела до історії України-Русі». У його роботі брали активну участь не лише українські історики, а й їхні колеги з Польщі та інших держав.
У радянський період до Другої світової війни пошук та публікацію документів з історії козаччини на рівні інституцій проводили Археографічна комісія ВУАН, проте вже в 30-х роках ХХ ст. через тиск з боку влади її діяльність було фактично паралізовано. Серед повоєнних видань джерел з історії досліджуваної проблеми передусім варто згадати тритомник «Возз’єднання України з Росією», присвячений 300-річчю Переяславської ради. Виявлення документів для збірника проводилося як в Україні, так і Росії. До його підготовки були залучені співробітники Інституту історії АН СРСР, Інституту історії АН УРСР, Архівного управління МВС УРСР, ЦДАДА СРСР, ЦДІА УРСР, а переклад документів з латинської й польської мов здійснено в Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка. Перший том охопив хронологічний період з 1620 до 1647 року , другий – 1648 – 1651 роки , третій – 1651 – 1654 роки. До видання було включено значну кількість документів і матеріалів, вперше введених до наукового обігу та підготовлених за всіма тогочасними археографічними правилами. Разом із тим збірник уже у своєму задумі носив тенденційний характер. Автори тритомника ставили перед собою завдання «виявити й опублікувати найхарактерніші документи про економічні, політичні і культурні зв’язки України з Росією … і матеріали про усесторонню допомогу російського народу українському народу в його боротьбі проти іноземних загарбників». Інші документи з історії українсько-російських відносин, які не вписувалися у концепцію «дружби народів та віковічного прагнення до возз’єднання», до уваги не бралися. Так, зокрема, до видання не увійшло багато документів з архівів Польщі. Частина з них була оприлюднена лише в 1965 р. Проте, незважаючи на таку упередженість, тритомник став вагомим внеском істориків у справу оприлюднення джерельної бази з історії українського козацтва та державного будівництва в Україні.
На сьогодні до більшості з перелічених вище першоджерел з огляду декілька факторів, зокрема часу та місця видання, малої кількості примірників, стану їх збереженості, існує обмежений доступ. Мова йде про те, що з подібними документами дослідник часто змушений працювати лише безпосередньо у стінах бібліотеки чи архіву. Подібна ситуація окрім власне побутових, технічних незручностей водночас звужує можливості наукової комунікації між вченими, а відтак негативно впливає на формування системи знань як складової інформаційного простору. З іншого боку враховуючи, що в останнє десятиліття роль друкованої книги як носія інформації поступово зменшується, а натомість на перший план виходять продукти новітніх інформаційних технологій у вигляді різноманітних електронних «читанок» синхронно актуалізується проблема «переміщення знань» з «паперу» в «цифру». Тенденція до розширення національного інформаційного простору безперечно зберігатиметься й надалі. Саме тому важливо, щоб ніша джерел української державності в національному інформаційному просторі поступово наповнювалася, розширювалася, а відтак популяризувалася як в межах держави так і поза ними.