Соціокомунікаційний феномен бібліотеки: методологія дослідження

Тези доповіді

Сучасна бібліотека – це сукупність людських та інформаційних ресурсів, технологій управління і комунікації, соціальних і професійних зв’язків, яка потребує постійного розвитку методології її дослідження. Синергетика, постнекласична раціональність, використання інституціонального підходу – стають підґрунтям методологічного плюралізму сучасних бібліотекознавчих студій.
Внутрішня та зовнішня комунікаційна діяльність бібліотеки лише останніми роками стала об’єктом бібліотечної науки і практики. Дослідження феномену соціокомунікаційної діяльності бібліотеки (як поєднання відповідної політики, ресурсів і результатів цілеспрямованих дій) є складовою виконання НДР «Інформаційно-комунікаційна діяльність наукових бібліотек як фактор розвитку суспільства знань» (2014–2016). Вбачається доцільним під час дослідження використати множинність традиційних (системний, структурно-функціональний, діяльнісний) та новітніх для бібліотекознавства підходів – соціосинергетичного та інституціонального, зокрема в аспекті вивчення особливостей зовнішньої комунікаційної політики, яка виступає в якості основного засобу розширення сфери соціального впливу установи та її адаптації до змін у зовнішньому середовищі.
З позицій соціосинергетики, бібліотека являє собою складну систему, здатну до саморозвитку та самоорганізації, і розуміється як складний багатофункціональний соціальний інститут, що має нелінійний розвиток, як інтенсивний (під впливом широкого соціального середовища, результатів суміжних наук та галузей знання), так і екстенсивний (під впливом внутрішніх сил і факторів). Синергетичний підхід (у поєднанні з іншими – структурно-функціональним, системним та інституціональним) використовувався Т. Ю. Гранчак для визначення місця, тенденцій і закономірностей розвитку бібліотек в системі політико-комунікаційної взаємодії; автором публікації у поєднанні із модернізаційним підходом, соціосинергетичний використаний для аналізу та побудови моделі модернізаційного розвитку бібліотечно-інформаційної сфери; як актуальний бібліотекознавчий напрям соціосинергетична парадигма розглядається О. І. Ратніковою, М. Г. Вохришевою, Т. М. Кузьмішиною.
З використанням інстутиціонального підходу (в межах якого суспільні відносини розглядаються як множина взаємопов’язних та взаємодіючих інституцій) С. А. Басовим ведеться пошук відповідей на базове питання про об’єкт і предмет бібліотекознавства, дотичний до проблематики наших розвідок, – який саме об’єкт мається на увазі, коли йдеться про концепції розвитку, стратегії управління, необхідність модернізації стосовно бібліотечної галузі у цілому? Ученим пропонується застосовувати поняття «бібліотечний соціальний інститут» (далі – БСІ) як фундаментальну категорію бібліотекознавства та визначення стійкої форми соціальної системи. Розгляд БСІ як реальної соціальної системи, що складається з взаємопов’язаних та взаємообумовлених функціонально спеціалізованих елементів, дозволила ученому побудувати її структурно-функціональну модель. До функцій, які необхідні та достатні для того, щоб БСІ був здатний до відтворення та саморозвитку, віднесено функції корисності, професіоналізації, пізнання, комунікації, впорядкування та нормативну функцію. Така функціональна модель демонструє, які функції необхідно виконувати, щоб БСІ мав змогу функціонувати та розвиватися як цілісна соціальна система у масштабах суспільства.
Запропонована С. А. Басовим модель БСІ, безсумнівно є прикладом високого рівня абстрагування, яка продовжує розвивати уявлення про бібліотеку як відносно стійку форму соціальної практики, обумовлену потребами суспільства, представлені у свій час у роботах В. Р. Фірсова (підвищення ролі бібліотечного соціального інституту у соціалістичному суспільстві), Р. С. Мотульського (бібліотека розглядалася як інтегративний інститут в умовах пострадянської соціально-політичної дійсності), В. О. Ільганаєвої (доведено доцільність інтегрування різних підходів до дослідження бібліотеки як соціального інституту, який є одночасно складовою інформаційного середовища і носієм інформаційної культури). Найгрунтовніше на сьогодні сучасні підходи (інформаційно-сервісний, культурологічний, соціокультурний, документальний і документалістський тощо) до вивчення соціального бібліотечного інституту проаналізовано Т. Ю. Гранчак. В умовах відсутності єдиного погляду дослідниця робить висновок, що «розуміння бібліотеки як інтегративного соціального інституту виводить вивчення її функціонування за межі виключно культурної та інформаційної сфер і відкриває широкі перспективи для дослідження участі бібліотечних структур в різноманітних соціально-комунікаційних процесах».
Кінець першого десятиліття ХХІ ст. для бібліотекознавчої та книгознавчої методології відзначилися впливом соціокультурного середовища, виникненням і розвитком нової комунікативної реальності, внутрішній конфлікт якої зумовлений обмеженістю людини в сприйнятті інформації, накопиченої людством. Як зазначено у монографії В. А. Маркової – «геометрична прогресія зростання інформації суперечить реальній кількості років життя, даних людині, в які вона здатна її сприймати». В цей період М. І. Акіліна, розглядаючи проблеми методології сучасного бібліотекознавства виходила з загальнонаукового розуміння методології як системи принципів та засобів організації та побудови теоретичної і практичної діяльності, і дослідила класичну, некласичну та посткласичну форми раціональності у бібліотечних дослідженнях. Ознаками постнекласичного типу раціональності визначено ускладнення типу об’єкту – відкриті системи, розвиток яких супроводжується проходженням через стан нестійкості, здатні до самоорганізації. Для досліджень такого типу притаманні міждисциплінарні і проблемно-орієнтовні форми дослідницької діяльності, які і починають домінувати від середини 2000-х рр. У данному контексті важливими стають також зауваження Г. В. Вагранової стосовно того факту, що, наразі, «парадигмальність бібліотечного знання обумовлює методологічний плюралізм під час проведення бібліотекознавчих досліджень». Множинність методологічних підходів органічно пов’язана із сучасним етапом розвитку бібліотечної науки, оскільки вони (підходи) забезпечують формування системи методологічних понять, що відбивають засновки, засоби та принципи наукового пізнання, а також виявляють особливості конструювання, зміст та можливості взаємодії наукових методів.
Саме з позицій постнекласичного типу раціональності, бібліотеки як динамічні відкриті системи, здатні до саморозвитку, та стратегії окремих напрямів бібліотечно-інформаційної діяльності в умовах суспільних трансформацій початку ХХІ ст. розглядаються у дослідженнях вітчизняних бібліотекознавців – В. М. Горового, І. А. Давидової, Т. Ю. Гранчак, О. М. Кобєлєва, Г. В. Шемаєвої, де порушуються найактуальніші для розвитку БСІ питання позиціювання бібліотек як загальнодоступної інформаційної бази та інформаційних центрів постіндустріального суспільства, інтегративного складника наукових комунікацій та трансферу інновацій; отримали розвиток проблеми стратегічного інноваційного розвитку, бібліотечної політології в контексті взаємодії бібліотеки з сучасною політичною системою та громадянським суспільством, інформаційно-аналітичного забезпечення стратегічного управління розвитком бібліотек тощо.
Методологія бібліотекознавчих досліджень сучасного періоду знаходиться на якісно новому рівні, їй притаманні міждисциплінарні і проблемно-орієнтовані форми дослідницької діяльності. З позиції новітніх методологічних підходів (інституціонального, соціосинергетичного) окремо бібліотеки та бібліотечно-інформаційну сферу у цілому можна розглядати як відкриту соціокомунікаційну систему, здатну до саморозвитку та самоорганізації в умовах сучасних суспільних трансформацій.