Символ «Богоспасенного града» Києва в Київському літописі першої чверті XVII століття

Тези доповіді

Філіпович Марина Анатоліївна,
ORCID https://orcid.org/0000-0002-7184-3203,
кандидатка історичних наук,
старша наукова співробітниця,
відділ кодикології та кодикографії,
Інститут рукопису,
Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського,
Київ, Україна
e-mail: marifil@ukr.net

Символ «Богоспасенного града» Києва в Київському літописі першої чверті XVII століття

Розглянуто інтерпретацію словесної формули «Богоспасенного града» Києва одним з авторів Київського літопису першої чверті XVII століття – уставником соборної церкви Успіння Богородиці Пирогощої Кирилом Івановичем. Досліджено контекст використання цього давнього візантійського топосу в оповіданні про відбудову Успенської церкви та його зв’язок з антиунійною полемікою тих часів.
Ключові слова: Київський літопис першої чверті ХVІІ століття, Кирило Іванович, літописець, символ «Богоспасенного града» Києва, Київ, соборна церква Успіння Богородиці Пирогощої, міщани.

Київський літопис першої чверті XVII століття є унікальною пам’яткою, створеною напередодні Київського піднесення 1620-х років, важливим джерелом для дослідження політичних, просторових та ціннісних уявлень людини ранньомодерного часу. Саме тут чи не вперше зустрічається словесна формула (топос) про Київ як «Богоспасаємий град», а також висловлюються ідеї про статус та роль Війська Запорозького в житті Речі Посполитої. Такі міркування згодом отримають чіткіше оформлення в «Протестаціях» Йова Борецького 1621 р. та будуть розвинуті в «Віршах на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного», написаних ректором Київської братської школи Касіяном Саковичем і продекламованих його учнями в Києві 1622 р.
У фокусі нашого дослідження — концепт «Богоспасенного града» Києва та його інтерпретація ієреєм, уставником соборної церкви Успіння Пресвятої Богородиці Пирогощої Кирилом Івановичем.
Як зазначають дослідники, тема Києва у Київському літописі першої чверті XVII століття є наскрізною. Обидва автори літопису були киянами. За слушним висловом відомої української історикині Н. Яковенко, кияни почувалися членами закритого «київського клубу» і сприймали свій життєпростір як ексклюзивний. Дослідниця зауважує, що мешканці Києва ніколи не називали Волинь, Поділля чи околиці Руського воєводства «Україною» – це поняття для них завжди і послідовно зарезервоване лише за їхньою власною територією. Н. Яковенко відзначила відстороненість (або зверхність) Кирила щодо волинців. Так, згадуючи про перебування в Києво-Печерському монастирі Лжедмитрія І, Кирило характерно зауважує: «А пришол з Волыни, не знат откул».
«Ексклюзивний» (тобто київський) простір Кирила Івановича постає як територія з центром у Києві та його передмістями. Згадуючи про освячення Спасо-Преображенської, Свято-Микільської та Петропавлівської церков Межигірського монастиря архієпископом «з Греції» 19 квітня 1612 р., літописець додає: «и много народу было з мѣста Києва и з иных мѣстъ», підкреслюючи тим самим центральну роль Києва у власному світосприйнятті.
Міський простір Києва в уявленні уставника Кирила формують Ринкова площа (Ринок), Київський замок, гора Уздихальниця, київські церкви та монастирі (Печерський, Кирилівський, Видубицький, Михайлівський Золотоверхий). Особливо важливими в топографії літописця є сакральні об’єкти – основні орієнтири його духовного простору.
Абсолютним центром сакрального простору Кирила Івановича є Успенська церква Пресвятої Богородиці Пирогощої. Літописець присвятив їй кілька авторських пасажів, де заглиблюється в історію храму та докладно розповідає про хід відновлювальних робіт (1613–1614 рр.) коштом київських міщан під наглядом бурмістра Созона Балики за проєктом його зятя, італійського архітектора Себастіана Браччі.
Після укладення Берестейської унії 1596 р. і заснування унійної митрополичої кафедри в Києві Софійський собор перейшов під юрисдикцію унійного митрополита. Кирило Іванович згадує про це в літописі: «Того ж року [під 1609 р. у літописі. – М.Ф.] и Стая София црков остала от службы, нє почали свєщєники до нєй со крєсты ходити и службы Бжиєи отправовати прєто, иж митрополит Ипатий приступил до костєла рымского и казал был там свєщєником києвским за сєбє Бга просити…». Це повідомлення, попри виразний антиунійний контекст, як видається, покликане підкреслити особливу сакральну роль соборної церкви Успіння Пресвятої Богородиці, яка в умовах втрати Софійського собору стає фактичним головним храмом міста. На думку дослідників, у 1613–1620 рр. церква Успіння Богородиці Пирогощої виконувала роль головного православного храму Києва, а після відновлення православної ієрархії Єрусалимським патріархом Феофаном у 1620–1633 рр. була кафедрою київських православних митрополитів.
Символічно, що Київський літопис починається звісткою про поставлення митрополита Іларіона на київську кафедру в Софійському соборі в 1051 році. Звернення до теми поставлення Іларіона є, ймовірно, відсилкою до Феофанових висвят 1620 р., очевидцем яких, вірогідно, був сам автор літопису. Таке повідомлення та подальші літописні сюжети про соборну церкву Успіння Богородиці Пирогощої можна розглядати як демонстрацію тяглості канонічної православної традиції попри втрату легального статусу православної ієрархії після Берестейської церковної унії.
Варто зауважити, що в літописі Кирила послідовно згадуються храми, присвячені Пресвятій Богородиці. Серед них реальні храми: соборна церква Успіння Богородиці Пирогощої (якій відведено центральне місце в тексті літопису як духовному центру Києва), Успенський собор Києво-Печерського монастиря, Успенський собор у Смоленську, Успенський собор у Володимирі-на-Клязьмі, а також символічна церква Різдва Пресвятої Богородиці, зведення якої літописець пов’язує з перемогою князя Костянтина Острозького над московським військом під Оршею 1514 року.
Показовим є застосування літописцем епітета «божественна» щодо київської Успенської церкви («сия бжствєнная црков была изнищона… от поганого цря пєрєкопского Мєнди-Курия и от нєчстивых єго агарян»). Таке означення містить певні біблійні конотації, його вжито з метою створити відповідний контраст між святинею та «нечестивими агарянами». Подібні епітети застосовувалися щодо особливо шанованих і сакрально значущих храмів. Отже, літописець свідомо підкреслює виняткову духовну цінність церкви Успіння Пресвятої Богородиці як сакрального центру православного Києва.
Промовистим також є літописний сюжет про покарання злодія перед образом Пресвятої Богородиці, який хотів пограбувати один з храмів Печерського монастиря.
Все це свідчить про глибоку побожність Кирила та його відданість культу Пресвятої Богородиці, під заступництвом якої літописець убачає захист Києва від зовнішніх і внутрішніх ворогів. Духовним центром міста постає відновлена «божественна» Успенська церква, яка перейняла цю функцію після переходу Софійського собору до уніатів. Літописець апелює до ідеї непорушного тривання церковної «старовини», і символом неперервності (церковної спадкоємності) є соборна церква Успіння Богородиці Пирогощої.
Зауважимо, що саме в оповіданні про історію та відбудову соборної церкви Успіння Пресвятої Богородиці Кирило Іванович двічі вживає словесну формулу «во Богоспасаємом градє Києвє». Перед нами один з найбільш ранніх випадків застосування такого топосу. Це старий візантійський штамп, що правив за одну з метафоричних назв Константинополя — сакрального центру християнської імперії, яка перебуває під опікою Бога. Як зауважила Н. Яковенко, послідовно така словесна формула стала прикладатися до Києва, починаючи від окружного послання митрополити Йова Борецького (15 січня 1621 р.).
Що спричинило появу такої амбітної метафори в Київському літописі першої чверті ХVІІ століття? Звернімо увагу на контекст використання цієї словесної формули. Вона зустрічається двічі в оповіданні про відбудову Успенської церкви. Оповідання «О поправє на старом фудамєнтє» відкривається молитовним зверненням до Бога та повідомленням про те, що відбудову храму розпочато «за фартунного панованя наяснѣишого гсдря и вєликого короля ншго Жигимонта, а за дєржаниє воєводства Києвского вєлможного єго млсти пна Станислава Жолковского, а во отступлєний митрополитов києвских вдовствующи митрополий Києвской, понєж они вси уклонишас во купє ко западу, мы ж оных мєрзостъ вознєнавидѣвшє, наслаждаємся пророчєских словєс: “От Сиона изыйдє закон и слово Гднє из Єрслма, а нє з Рима”». Вислів «От Сиона изыйдє закон и слово Гднє из Єрслма, а нє з Рима» є перифразом із Книги пророка Ісаї (Іс. 2:3): «От Сїона бо изыидєтъ законъ, и слово Гнє из Ієрсліма». У Святому Письмі ці слова вказують на те, що істинний Закон і Боже Слово мають своє джерело в Сіоні (Єрусалимі), який у християнській традиції сприймається як духовний осередок правдивої віри. В Київському літописі цей текст зазнає свідомої трансформації — до нього додається акцентоване уточнення «а не з Рима», що виразно підкреслює православну позицію автора щодо духовної першості Єрусалима (Сходу) над Римом (Заходом). З огляду на це, очевидним є виразний антиунійний підтекст цього літописного повідомлення.
Отже, літописне оповідання про відбудову Успенської церкви наповнене символами та прихованим змістом: місто Київ «всих общє живущих православных християн прсных во вѣрє» – осередок істинної віри – перебуває під опікою Бога («Богоспасаємий град») та заступництвом Божої Матері у протистоянні з ворогами-уніатами.
У цьому світлі зрозумілою стає фінальна частина оповідання: місто Київ є не лише сакральним центром, де убезпечені духовні права православної спільноти міщан, а також місцем, де забезпечено їхні політичні права та привілеї. Так, пишучи про те, що в «Богоспасаємом градє Києвє» священики подільських церков служили по черзі в головному храмі — соборній церкві Успіння Богородиці Пирогощі, літописець підсумував, що за молитовне заступництво «всі православні християни» (тобто київські міщани) були звільнені від постоїв та податків королем (Сигізмундом ІІІ Вазою) і київським воєводою (Станіславом Жолкевським): «а оны за тоє… тым были пожалованы, жє во вшєляком покою на тот час мєшкали от вшєляких подачок и от постоєв так околичных, яко и от самого пна воєводы».
Таким чином, автор малює ідеалізовану картину спокою та добробуту щасливих мешканців «Богоспасенного града» Києва, гарантом якої є король і київський воєвода. Таке ідилічне бачення відображає також «прагматичні» сподівання Кирила Івановича, які він покладав на новопризначеного київського воєводу та, ймовірно, свого нового патрона, львівського каштеляна і польного коронного гетьмана Станіслава Жолкевського.

Maryna Filipovych,
ORCID https://orcid.org/0000-0002-7184-3203,
Candidate of Historical Sciences,
Senior Research Fellow,
Department of Codicology and Codicography,
Institute of Manuscript,
V.I. Vernadskyi National Library of Ukraine,
Kyiv, Ukraine
e-mail: marifil@ukr.net

The symbol of Kyiv as a "God-Saved City" in the Kyiv Chronicle
of the first quarter of the 17th century

This study examines the interpretation of the verbal formula of Kyiv as a "God-protected city" by one of the authors of the Kyiv Chronicle of the first quarter of the 17th century — Kyrylo Ivanovych, the charter keeper of the Cathedral Church of the Dormition of the Most Holy Mother of God Pyrohoshcha. The context of using this ancient Byzantine topos in the narrative about the reconstruction of the Dormition Church and its connection to the anti-union polemics of that time is examined.
Keywords: Kyiv Chronicle of the first quarter of the 17th century, Kyrylo Ivanovych, symbol of the "God-Saved City" of Kyiv, Kyiv, Cathedral Church of the Dormition of the Mother of God Pyrohoshcha, burghers.