Масові документи в особовому фонді як джерело з історичної антропології: на прикладі фонду Олеся Гончара з Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського

Тези доповіді

Калініч Ганна Юріївна,
ORCID https://orcid.org/0000-0002-4525-8908,
кандидатка історичних наук,
наукова співробітниця,
відділ фонду юдаїки,
Інститут рукопису,
Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського,
Київ, Україна

Масові документи в особовому фонді як джерело з історичної антропології: на прикладі фонду Олеся Гончара з Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського

З погляду історичної антропології, ті масові джерела, які в архівній справі традиційно відкидаються як малозначимі, є інформативно цінними. Такі документи були включені до особового фонду Олеся Гончара, прийнятого на облік в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Їх зберігання стало доречним лише завдяки конкретним чинникам, а облікування мало певні особливості задля компактного і доступного для дослідницького пошуку опису.
Ключові слова: історична антропологія, історичне джерело, Олесь Гончар, Інститут рукопису НБУВ, архівна справа.

На зберігання в Інституті рукопису НБУВ було прийнято особовий фонд Олеся Терентійовича Гончара (фонд 380, описи № 1 і 2), до якого увійшли документи, включення яких потребувало додаткового обґрунтування, порівняно з усталеним комплектом. До таких відносяться вирізки з газет, зібрані фондоутворювачем і його родиною, багаточисленні листи від невідомих осіб, написані до Олеся Гончара як до письменника, громадського діяча і просто своєрідного «батька», іще більш численні вітальні листівки і телеграми від невідомих осіб, а також інші документи, які номінально відносяться до «важливих» груп (документи щодо службової і громадської діяльності, документи щодо біографії, про особу, життя та творчість Олеся Гончара), але фактично приймаються до архівних фондів лише в обмеженій кількості – як репрезентаційний матеріал.
До нашого фонду ці документи увійшли як доволі цілісні комплекси, які без «купюр» відображають сприйняття Олеся Гончара кореспондентами, публічну складову його діяльності, опосередковано (через сам факт зберігання, через примітки, а також через систематизацію документів при передачі із родинного архіва до державного архівосховища) відображають сприйняття цих сфер самим Олесем Терентійовичем і його родиною. Якщо ж ширше, то ці комплекси відображають історію ментальності українського суспільства другої половини ХХ ст.: певні сфери побутування письменницького середовища, культуру спілкування читачів із письменником і сприйняття власне письменника, а також всі ті смисли, які вкладалися людьми в постать нашого фондоутворювача як письменника, громадського діяча і народного депутата, але існували в суспільстві і поза Олесем Гончаром як своєрідним «фотофільтром», який лише збирав і унаочнював їх.
По суті поділ документів на важливі та малозначимі відображає різні підходи до написання і, відповідно, сприйняття історії. Документами передусім «важливими» цікавиться класична парадигма історіописання, в центрі якої політична історія, ідеї й ідеології, виразні події, яскраві особистості тощо. Ця парадигма панує в побутовому сприйнятті ті в загальноосвітніх навчальних програмах. Також до «важливих» відносяться джерела для досліджень, споріднених з економікою, соціологією, які надають історії більш доказового характеру. Натомість для історичної антропології джерельну цінність становлять джерела повторювані, типові, адже в них відображається культура масова, тобто «мовчазної більшості», ментальність (на противагу ідеології) суспільства, імпліцитна свідомість тощо, і ті практики, в яких вони втілювалися.
Нині в українському історіописанні дослідження з історичної антропології поступово виходять на перший план, а от архівні комплекси джерел залишаються тими ж, що й раніше, коли їх формування орієнтувалося на класичну і структурну парадигми історіописання. Чи повинні архівісти переорієнтуватися? На нашу думку, ні, не повинні. Однак мають взяти до уваги оцінку істориками інформативної цінності джерела і принагідно враховувати її.
Поки що у повсякденному робочому спілкуванні простежується значний розрив, як оцінюють цінність конкретних документів історики і не історики, коли, наприклад, описують новий архівний фонд. Аргументи не істориків цілком слушні: з конкретного комплексу документів можна зробити цікаве дослідження, однак подібні комплекси будуть повторюватися із фонду у фонд, то невже і їх всі потрібно зберігати? По-друге, таких документів фізично багато, а місце для зберігання обмежене; а також ці документи захаращують опис фонду, серед них губляться дійсно цінні, унікальні джерела. Також неспростовним є спостереження, що безліч вже описаних напрочуд цікавих документів, наприклад, з ХІХ ст., і досі не були затребувані дослідниками, тож навіщо множити нікому не потрібні цікавинки?
А з іншого боку, маємо протилежний власний досвід, коли документи, надзвичайно корисні для дослідження з соціальної історії духовенства ХІХ ст., були утилізовані в процесі реінвентаризації вже у 1950-х роках.
Формування і збереженість архівних фондів нерідко буває справою випадковою (порятунок чи, навпаки, знищення внаслідок пожежі) і суб’єктивною, хоча, безумовно, нині регулюється законами про Національний архівний фонд, бібліотечними законами й іншими нормативними документами. Для оцінки цінності, інформативної потужності конкретного джерела (документа чи комплекса документів) мають бути розроблені варіативні якщо не правила, то взірці для подальшого творчого осмислення, і вироблено варіативні критерії, на які варто орієнтуватися в експертній оцінці.
Фонд О. Гончара в Інституті рукопису був сформований саме таким, яким він став, через збіг обставин – документи до Бібліотеки передавалися протягом 17-ти років, і їх описували кілька упорядників, разом і послідовно. При остаточному впорядкуванні з цього строкатого зібрання неможливо було вилучити малоцінні документи, тому довелося довести недолік до технічно можливого максимуму і перетворити ваду на особливість фонду, його «фішку». Завдяки чому таке рішення стало можливим і доречним?
По-перше, завдяки непересічному значенню Олеся Гончара в українському суспільстві другої половини ХХ ст. На його постаті акумулювалося більше уваги і смислів, ніж на постатях не видатних, а просто відомих й «та інших» публічних осіб.
По-друге, завдяки особливому місцю роману «Прапороносці» і в шкільній програмі зокрема, і загалом у формуванні уявлення про Велику вітчизняну (німецько-радянську) війну. «Прапороносців» читали практично всі, хто в принципі читав книжки, подібну охопність має обмежене коло творів, вона співставна із телевізійною. Тобто документи фонду відображають рецепцію твору і творчості письменника у зрізі величезної частини суспільства.
По-третє, завдяки кількісній та жанровій насиченості однотипних документів, тобто документів, зручних для зіставлення, синтеза й аналіза. Якщо йдеться про газетні вирізки, то про Олеся Гончара писали регулярно, повсюдно і багато, часом навіть на цілі випуски газет. Така тиражованість дає, всупереч цензурі, значно більше опосередкованої інформації про публічну презентацію письменника і про суспільство, ніж поодинокі відціджені публікації, присвячені іншим діячам. Інформація повторювалася, еволюціонувала, інтерпретовувалася, змінювалася – і все це є напрочуд показовим. А у масової кореспонденції виокремлюємо індивідуальне та загальне чи типове у висловлюваннях, у точках уваги, презентації адресантів й сприйнятті письменника тощо.
Кажучи коротко, комплекс малозначимих документів у фонді О. Гончара набуває цінності завдяки значимості постаті фондоутворювача, її тиражованості у соцумі та справді масовому характеру відкладених джерел.
Для того, щоб компактно описати і зберігати документи, кожен з яких не має власної архівної цінності, у фонді О. Гончара їх було згруповано – в описі № 1 шляхом об’єднання однотипних документів в діапазони одиниць зберігання, фізично покладених в одну справу, а в описі № 2 їх було об’єднано в окремі одиниці зберігання per se. Щоб конкретний документ залишався доступним для дослідницького пошуку, під узагальнюючою назвою справи чи одиниці зберігання перераховано всі документи, що ввійшли до неї.
У такий спосіб було згруповано газетні вирізки та дещо із вітальної кореспонденції до Олеся Гончара. Маємо окремі справи із газетними вирізками на певні теми: окремо – із уривками конкретних творів О. Гончара, а також тематично згруповані публіцистичні матеріали, наприклад, про екологію, про мову; окремо – відгуки на конкретні твори. Інші вирізки згруповано і за тематикою (про особу і творчість, ювілейні публікації тощо), і навперехрест – за тематикою і за часом публікації (1940-ві, 1950-ті роки і т. д.).
Що ж до вітань, які не ввійшли до комплектів кореспонденції від одного адресанта, то їх було згруповано за однотипністю адресанта, наприклад, від шкільних учнівських колективів, сільськогосподарських, робітничих колективів, профспілок, офіційних представників іноземних держав тощо; а навперехрест – за подією до привітання. Так, від шкільних учнівських колективів маємо близько двохсот вітань до 50-річчя Олеся Гончара. Їх було розібрано по алфавіту і згруповано по десять документів в одиницю зберігання. Таким чином вдалося і включити ці вітання до фонду, і не змішати їх із вітаннями від осіб, більш значимих щодо постаті Олеся Гончара.
Не переобтяжити опис листами від пересічних людей (зазвичай їх приймають до фондів лише як репрезентативні) вдалося завдяки тому, що все листування було поділене на доволі дрібні групи; проте докладний поділ передусім відображає іпостасі, в яких Олесь Гончар виступав у суспільстві, тобто повертаємося до особливої значимості постаті, що водночас робить доречною увагу до її «малозначимої» архівної спадщини.
Впорядкування і описування рукописних фондів рідко вкладається у прокрустове ложе формальних правил, і навіть ідеально вкладене, все одно включає творчу складову. Упорядники мають змогу обговорити проблеми описування на засіданні науково-методичної комісії, яка, на відміну від приватних консультацій з колегами, може офіційно оформити певне вирішення проблеми. Однак деякі фонди є надто винятковими, і для подібних випадків варто було б розробити базові методичні рекомендації з описування архівних фондів, безумовно, із зауваженнями про специфічну доречність формування і зберігання таких комплексів. Можливо, їх варто було б лише оцифровувати, а фізичне місце в архівосховищах залишити для більш цінних документів.

Hanna Kalinich,
ORCID https://orcid.org/0000-0002-4525-8908,
Candidate of Historical Sciences,
Research Fellow,
Department of the Jewish Founds,
Institute of Manuscript,
V. I. Vernadskyi National Library of Ukraine,
Kyiv, Ukraine

Mass documents in the personal fund as a source from the historical anthropology: the example of the fund of oles honchar at the institute of Manuscripts of the V. I. Vernadskyi National Library of Ukraine

From the point of view of the historical anthropology, those mass sources that are neglected traditionally in archival matters, are informatively valuable in fact. Such documents were included to the personal fund of Oles Honchar, registered at the Institute of Manuscripts of the V. I. Vernadskyi National Library of Ukraine. Their storage became appropriate only due to specific factors, and the registration had certain features for the compact and accessible description for the search.
Keywords: the historical anthropology, historical source, Oles Honchar, Soviet writer, Institute of Manuscripts of the NBUV, archival matters.