Формування наукового інформаційного простору як соціальна проблема

Тези доповіді

У соціальній філософії досі не вщухають дискусії стосовно того, що є визначальним для функціонування суспільства: його структурна, систематична складова чи, навпаки, щоденні, повторювані практики членів суспільства, їх дії та описи цих дій. Класична соціальна філософія зосереджується на стійких соціальних структурах, на об’єктивованих формах соціальних зв’язків, макросоціологічних об’єктах, тоді як концепції сучасні — на «живих» соціальних комунікаціях, практиках індивідів, їх уявленнях про соціальну реальність, тобто – на мікросоціальних явищах. Поняття «соціальний інститут» теж вживається в двох різних значеннях: або на позначення суспільної структури, що організує діяльність індивідів незалежно від їх бажання та поглядів, або ж в значенні сукупності практик та знань про ці практики, ставлення до них, що притаманне певним індивідам.
Ця полеміка є важливою і для розв’язання практичних завдань сучасної науки щодо утворення та розвитку наукового інформаційного простору, що забезпечив би оптимізацію роботи вчених, полегшив би обмін знаннями та, що не менш важливо, сприяв вирішенню низки наукометричних завдань. Перед сучасним вітчизняним науковим співтовариством гостро постала проблема відкритого доступу до результатів наукової діяльності, що пов’язано із світової тенденцією оцінки наукового продукту за індексами цитування, імпакт-фактором тощо. З одного боку, із розповсюдженням доступу до мережі Інтернет ситуація повинна була серйозно покращитись. Але, з іншого боку, науковці сьогодні все ще стикаються із низкою проблем інформаційного характеру, і ці проблеми виглядають тим більш невідкладними, що більші є можливості для їх розв’язання. Так, далеко не завжди ми можемо знайти потрібні нам матеріали в Інтернеті, далеко не всі сайти наукових та освітніх установ повністю відображають їх діяльність. Зазвичай вони статичні, тобто зміст їх стосується представлення загальної інформації про відділ, кафедру. Зазвичай гість такої сторінки може довідатись хіба що про сам факт існування певної організації чи її структурної одиниці, прізвища керівників чи учасників (до того ж, вірогідно, застарілі), а не про саму діяльність цієї організації та її результати у вигляді подій, публікацій. Ефективність такої Інтернет-сторінки тяжіє до нульової. Друковані ж видання (матеріали конференцій, вісники тощо) видаються не надто великим тиражем із зрозумілих причин, далеко не завжди розсилаються у центральні бібліотеки, і, як наслідок, зазвичай бувають доступними тільки для самих авторів. Тому навіть знаючи про існування певної статті у збірнику праць якогось університету зацікавлена особа не має можливості її опрацювати. До того ж частка студентів та аспірантів, що готові заради певного матеріалу звертатись безпосередньо до бібліотеки, постійно зменшується. Для нового покоління те, що не існує в Інтернет-просторі, не існує взагалі.
Отже, ситуація часто-густо виглядає так: у друк надходить велика кількість матеріалів, що могли б бути корисними для багатьох, могли б стати підґрунтям створення та розвитку наукового співтовариства, але через брак каналів розповсюдження цих матеріалів фактично більшість науковців «пишуть в стіл».
Певним чином покращує ситуацію ініціатива створення інституційних репозитаріїв. Однак, їх формування зазвичай ведеться тільки працівниками університетських бібліотек, чого вочевидь недостатньо зважаючи на умови їх праці. Ідея додавання матеріалів на сайт самими науковцями залишається поки що нереалізованою. Деякі інституційні депозитарії навіть не передбачають переважання такого типу функціонування ресурсу. Інші не ведуть цілеспрямованої роботи щодо інформування науковців, інструктажу та певного спонукання до дій. Можна погодитись із С. Назаровцем у тому, що «репозитарії вищих навчальних закладів України ще не посіли належного місця у системі наукової комунікації» [2]. Про те, наскільки успішною є робота інституційних репозитаріїв, свідчить наповненість матеріалами цих сайтів: вона дуже невелика порівняно із тієї кількістю праць, що дійсно вийшли друком в установі чи за авторства співробітників. До проблемних моментів репозитаріїв можна віднести: відсутність роботи із викладачами щодо залучення їх до роботи над репозитарієм, недоліки в організації меню сайту (не орієнтоване на користувача), брак ресурсів в університетський бібліотеці для розвитку проекту.
Недостатній рівень наповнюваності репозитаріїв не є результатом виключно недоліків в інституційній організації, регулюванні діяльності проекту. Проблема, із якою стикаються працівники бібліотек – «Недовіра та опір науково-педагогічного персоналу і науковців ВНЗ щодо представлення власної наукової продукції в цифрових архівах відкритого доступу» [1]. Адже, на жаль, зараз більшість викладачів ВНЗ та співробітників наукових установ ще не сприймають справу поширення власних напрацювань та створення наукового інформаційного простору як те завдання, що постає особисто перед ними.
Інституційна форма роботи над створенням відкритого наукового простору наражається на небезпеку бути неефективною через те, що насправді той соціальний інститут, що потрібен для формування такого простору – це не існування систем, організацій, а існування узвичаєних практик поширення наукових текстів. Йдеться про формування норми, звички планувати і здійснювати таке поширення кожним вченим. Без таких практик та усвідомлення їх важливої ролі у функціонуванні наукового співтовариства, жодні інституційно оформлені проекти не будуть успішними.
Формування наукового інформаційного простору можливо шляхом створення спеціалізованих сайтів, що являли б собою площадки для розповсюдження опублікованих статей, тез доповідей. Іншими словами, необхідно не тільки надати науковцю можливість самому сприяти створенню науково-інформаційного простору, а й представити її як конкретну ініціативу, потрібну і доступну кожному. Ось який саєт створили ми: «Відкритий науковий простір» http://naukprostir.at.ua/. Створення сайту-площадки для публікації є необхідним кроком до розвитку наукового товариства саме сьогодні, коли критерієм оцінки наукової праці стають кількісні показники. У вітчизняному науковому товаристві введення такого показника було б катастрофічним для багатьох просто з тієї причини, що їх статті є недоступними для більшості їх колег. Також наш сайт можна розглядати як допоміжний бібліотечний ресурс, оскільки він поступово зможе заповнювати лакуни у поповненні фонду бібліотеки повторюваними та періодичними виданнями, стати суттєвим джерелом формування актуальних бібліографічних матеріалів. Головне, що потрібно для успішного створення соціального інституту поширення наукових знань та напрацювань – це ініціатива окремих, що переростає у звичку багатьох.

Список використаних джерел:
1. Колесникова Т. Формування комунікаційних відносин при організації бібліотекою інституційного репозитарію ВНЗ [Електронний ресурс] / Тетяна. Колесникова // Вісник Книжкової палати . - 2011. - № 7. - С. 15-18. - Режим доступу:http://nbuv.gov.ua/j-pdf/vkp_2011_7_7.pdf
2. Назаровець С. Репозитарії вищих навчальних закладів України у системі наукової комунікації [Електронний ресурс] / Сергій Назаровець // Вісник Книжкової палати . - 2012. - № 8. - С. 25-30. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/vkp_2012_8_10.pdf