Віктор Косенко і Василь Золотарьов. Точки перетину: «Український педагогічний репертуар»

Тези доповіді

Професійні і особистісні контакти представників української музичної культури перших десятиліть ХХ століття є полем перспективної проблематики наукових досліджень. Недостатньо вивченими на сьогодні є процеси гуртування митців навколо масштабних культурницьких проєктів, одним з яких упродовж 1920–1930 х років став «Український педагогічний репертуар».
Ключові слова: українська музична культура перших десятиліть ХХ століття, творчість Віктора Косенка, творчість Василя Золотарьова, «Український педагогічний репертуар».

Доволі усталеною й загалом справедливою є думка про те, що витоки масштабного творчо-видавничого проєкту 1930-х років «Український педагогічний репертуар» варто відшуковувати в ідеях Миколи Лисенка. Зокрема й у зафіксованій у листі 1868 року концепції беззаперечності національних засад майбутньої української музичної педагогіки («музично-освітньої школи… на народних подставах»). З цього погляду цілком логічно постає питання щодо мотивів незалучення до офіційної робочої групи проєкту (власне тієї зазначеної на нотодруках «комісії в складі професорів Муздрамінституту ім. Лисенка Г. Беклемішева, В. Золотарьова та Л. Ревуцького») доньки, учениці й послідовниці композитора Мар’яни Миколаївни Лисенко (до речі, так само професорки Музично-драматичного інституту). І виникнення паралельно до згадуваної загальнодержавної серії її одноосібно упорядкованого циклу «Педагогічних збірок п’єс-пісень» («Початкові вправи-пісні, випуск перший», «Маленькі п’єси-пісні для тих, що починають, випуск другий» «П’єси, різні на трудність, випуск третій»; усі видані в Києві 1930 року Державним видавництвом України). Тож одним з далекосяжних обріїв науково-дослідницької тематики можна вважати процеси засвоєння й переосмислення культуротворчих задумів періоду становлення модерного українського мистецтва й специфіки їхньої реалізації в непростих умовах перших десятиліть ХХ століття.
Незважаючи на відсутність імені Віктора Косенка у задекларованій на кожному з видань серії «Український педагогічний репертуар» комісії редакторів (питання щодо причин цього так само є відкритим), його активна залученість до роботи задокументована в публікаціях українських музикознавців, зокрема Валентини Кузик. Водночас, й досі малознаними лишаються його контакти з іншими представниками цього колективу, за винятком хіба Левка Ревуцького — поза тим, що приязні стосунки із Василем Золотарьовим підтверджуються як спогадами оточення, так і листуванням композиторів (на жаль, не опублікованим і не удоступненим для ознайомлення). Зокрема, один з листів виявляється чи не єдиним документальним свідченням про факт завершення роботи над Концертом для фортепіано з оркестром Віктора Косенка і його плановане авторське виконання уже 1932 року (нагадаймо, що авторську партитуру не знайдено й загальноприйнятою є думка про те, що оригінальної оркестровки не існувало).
Повертаючись до передісторії і змістовно-ідейного наповнення «Українського педагогічного репертуару», який виявився важливою «точкою перетину» для багатьох українських композиторів, варто нагадати, що активна робота тривала з 1926 року (не виключено, що відлік фактично виданого матеріалу серії доречно розпочинати від опублікованих 1927 року в Харкові «Фрагментів для фортепіано на основі українських народних тем» Олександра Дашевського). Але найпродуктивнішим був саме 1930 й, коли друком вийшло (накладом 1000 примірників) понад 60 випусків розподілених за рівнем підготовки учнів на шість ступенів фортепіанних творів, здебільшого заснованих на автентичних народних наспівах. Серія містила як новітні, щойно написані «під проєкт» твори, так і відомі раніше, дібрані з попереднього доробку українських композиторів (Рондо із сонати C dur і Соната F dur Д. Бортнянського, окремі частини «Української сюїти у формі старовинних танців», окремі п’єси ї Друга рапсодія М. Лисенка, п’єси Ф. Якименка, прелюди Я. Степового і Л. Ревуцького, окремі Етюди ор. 8 В. Косенка, «Українські мініатюри» і Прелюд Fis-dur Василя Барвінського тощо).
Водночас принагідно наголосимо й на тому, що один з чільних учасників проєкту підійшов до нього, вже маючи в «композиторському портфелі» досвід створення абсолютно відповідного до актуальних завдань тогочасного мистецтва дитячий фортепіанний цикл на основі вітчизняного фольклору. Йдеться, звісно ж, про «30 маленьких п’єс (українські пісні)» для фортепіано в 4 руки ор. 15. Василя Золотарьова, створених (і, за спогадами автора, опублікованих) ще 1904 року. Прикметно, що редактором видання виступив Олександр Зілоті, блискучий піаніст і видатний культурницький діяч першої половини ХХ століття із виразним українським бекграундом. Власне його дітям — Оксані й Левкові — і було присвячено твір, можливо навіть із розрахунком на практичне зацікавлення, оскільки адресатам присвяти цих призначених для учнів молодшого (партія “Primo”) і старшого (партія “Secondo”) віку дуетів на момент створення п’єс було близько 11 й 7 років відповідно.
Загалом цикл «30 маленьких п’єс» можна розглядати як своєрідне мистецьке втілення спогадів і яскравих вражень про унікальну народну культуру й мальовничі краєвиди «поетичної України», про літні канікули, проведені юним композитором, тоді ще студентом консерваторії, у батьківському домі друга — у майбутньому досить відомого (насамперед як ілюстратор гоголівської «Ночі перед Різдвом») художника Дмитра Гаврильцева. Підхоплювані тоді «з голосу» молодими музикантами й занотовувані численні українські наспіви (як напівжартома згадував Василь Золотарьов згодом — «записав я їх стільки, що вистачило на решту життя») були опрацьовані, переосмислені й перетворені не лише на чотириручний дитячий цикл. Згодом на їх основі постали й твори, безпосередньо призначені для поповнення «Українського педагогічного репертуару» — Третя й Четверта Сонатини, Дитячі п’єси ор. 49 тощо (на використанні власних записів з Чернігівщини, а також на зверненні до матеріалів Климента Квітки в Четвертій Сонатині наголошено в текстах серійного видання 1930 року). Зрозуміло, що уродженець Катеринославської губернії (народився у Таганрозі, згодом родина переселилася до Ростова-на-Дону; батько походив з маріупольських греків, мати — українка) Василь Золотарьов з дитинства був доволі добре обізнаний із українським фольклором, невід’ємним від традиції домашнього музикування родини. Але чудової можливості безпосередньо і практично пізнати національне й культурне розмаїття Чернігівщини-Сіверщини не змарнував — окрім згаданих зразків української пісенності саме звідси, з Кролевця, походить переважна більшість автентичних записів фольклору, використаних для його чи не найвідомішого оркестрового твору раннього періоду — «Єврейської рапсодії». Твору, який мав цікаву історію виконання, зокрема і в Україні.
Безперечно, історія творчих контактів будь-якого представника української музичної культури утворює багатовекторну проблематику перспективного майбутнього дослідження. Професійні і особистісні зв’язки ж, сформовані і об’єднані навколо творчого проєкту — і поготів. Тим більш прискіпливої уваги вимагають подібні складові малодосліджених етапів панорами вітчизняного мистецтва на кшталт перших десятиліть минулого століття.

Volosatykh Olga,
ORCID 0000-0003-3713-4187,
Candidate (PhD) of Art Studies, Associate professor,
Associate professor of the History of Ukrainian Music and Musical Folklore Department,
Ukrainian National Tchaikovsky Academy of Music,
Kyiv, Ukraine
е-mail: vololga7@gmail.com

Viktor Kosenko and Vasyl Zolotariov.
Points of intersection: “Ukrainian pedagogical repertoire”

The professional and personal contacts of representatives of Ukrainian musical culture in the first decades of the 20th century are a promising field for scientific research. The processes of artists uniting around large-scale cultural projects, one of which was the “Ukrainian Pedagogical Repertoire” in the 1920s and 1930s, have not been sufficiently studied to date.
Keywords: Ukrainian musical culture of the first decades of the 20th century, Viktor Kosenko’s creativity, Vasyl Zolotariov’s creativity, “Ukrainian Pedagogical Repertoire”.