Історія українських народних інструментів на сторінках львівського часопису «Зоря» за 1884 рік.

Тези доповіді

Макогон Ольга Анатоліївна,
ORCID https://orcid.org/ 0000-0003-4047-289,
молодша наукова співробітниця,
відділ музичних фондів,
Інститут книгознавства.
Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського,
Київ, Україна,
e-mail: olgashevchenko76@gmail.com

Історія українських народних інструментів на сторінках львівського часопису «Зоря» 1894 року

Статтю присвячено комплексному дослідженню відображення історії українських народних інструментів на сторінках львівського часопису «Зоря» 1894 року. Особлива увага приділяється поглибленому аналізу рубрики «Народні музичні струменти на Вкраїні», автором якої є видатний український композитор, етнограф і фольклорист Микола Лисенко, який у часописі публікувався під псевдонімом «Боян». Проаналізовано публікації, які висвітлюють питання походження, класифікації та конструктивні особливості виконавства на традиційних українських інструментах.
Ключові слова: Народні інструменти, часопис «Зоря», бандура, кобза, «Боян».

Історія української культури є невід’ємною частиною складного процесу становлення національної ідентичності. Вивчення народних музичних інструментів посідає особливе місце у цьому процесі. Кожен інструмент, від простої сопілки до величної бандури, має свою історію, пов'язану з побутом, обрядами, віруваннями та емоційним світом українців.
У ХІХ столітті, в період активного національного відродження, коли українська інтелігенція прагнула протистояти асиміляційним процесам та стверджувати самобутність власної культури, особливого значення набули наукові та публіцистичні праці, спрямовані на збереження, систематизацію та популяризацію української спадщини. Серед ключових джерел для вивчення цього часу, періодичні видання виступали як провідні платформи для обміну думками. Серед них визначне місце займає львівський часопис «Зоря», що став не просто літературно-науковим виданням, а справжнім рупором української думки, та прагнув об’єднати суспільство навколо ідей національного самоусвідомлення і збереження культурної спадщини. Особливо цікавою в контексті дослідження є серія статей під спільною назвою «Народні музичні струменти на Вкраїні», що друкувалася на сторінках часопису «Зоря» 1894 року (частина 1, с. 17–19; частина 4, с.87–89; частина 5, с. 112–114; частина 6, с. 135–137; частина 7, с. 161–162; частина 8, с. 185–187; частина 9, с. 211–212; частина 10, с. 231–233), та поєднує докладний опис народних інструментів, схеми їхнього строю, нотні приклади та живі замальовки з виконавської практики. Автором цих статей є видатний український композитор, етнограф та фольклорист Микола Віталійович Лисенко (1842–1912), який публікувався під знаковим псевдонімом «Боян». Цей вибір імені не випадковий, він символізує звернення до давньої, героїчної епохи та підкреслює мету автора — зафіксувати та зберегти музичну спадщину, яка була нерозривно пов’язана з історією та духом народу. Його публікації в «Зорі» 1894 року є не лише безцінним джерелом інформації про українські народні інструменти, а й свідченням формування фундаментального наукового підходу до вивчення етномузикології в Україні. Вони демонструють глибоке розуміння Лисенком важливості народної музичної культури, як невід'ємної частини національного буття.
У публікації за 1894 рік, частина 1, сторінка 17–19 надана типологія музичних інструментів за принципом звуковидобування, їх призначення, матеріал та конструкцію. Виділяються три основні групи:
–Струнні: кобза, бандура, гусла, ліра, торбан;
–Духові: дудка, сопілка;
–Ритмові: бубон, тулумбас.
Лисенко зауважує, що більшість з цих інструментів мали глибоке обрядове та суспільне значення. Центральне місце в праці посідає кобза та бандура, яку Лисенко досліджує, як один із найважливіших інструментів, що уособлює український національний характер. Автор детально розглядає її будову, відзначаючи важливість таких елементів, як корпус, гриф, кілки та струни, докладні описи різних типів бандур. Лисенко наголошує на глибокому зв’язку інструменту з історією, зокрема з козацькою добою, про що свідчить такий вислів: «козаки вояки вигравали на бандурах на бесїдах, під веселу руку, козацькі пісьнї…» (с. 18). Крім того, автор проводить порівняльний аналіз між бандурою та кобзою, вказуючи на їхні конструктивні та історичні відмінності, де автор назвав бандуру «перфекційнішим» серед струнних інструментів: «Вона, яко струмент перфекцийнїйший, виперла геть з ужитку стародавню кобзу обнявши її назву…» (с. 18). Також вміщено ілюстрацію-гравюру «Козак-бандурист» (репродукція з видання «Летописное повествование по Малой Руси», (1785–1786 рр.). Вона є важливою ілюстрацією, що показує українського козака з бандурою, яка в тексті Лисенка підкреслюється як ключовий елемент національної музичної культури.
У низці матеріалів розглянуто проблематику термінів «кобза» і «бандура». В одних регіонах ці назви вживалися як синоніми, в інших — розрізнялися. Лисенко наголошує, що кобза здебільшого асоціювалася з козацьким баритоном, була менша за розмірами й мала обмежений лад, тоді як бандура вирізнялася більшою кількістю струн і складнішою конструкцією.
Зіставлення термінології дає підстави стверджувати, що в народній уяві кобза залишалася символом героїчної епохи, а бандура — інструментом «новочасного сліпого кобзаря», що виступає не лише музикантом, а й носієм пам’яті. Виконавці на обох інструментах традиційно називалися «кобзарями». Це підкреслювало їхню спільну місію бути носіями народної пам'яті, а Тарас Григорович Шевченко, назвавши свою збірку «Кобзар», закріпив за цим словом символічне значення народного пророка та співця. Це посилило сприйняття кобзи, як прабатьківського інструменту, що уособлює всю традицію, незалежно від конкретного інструмента. Отже, обидва інструменти, кобза і бандура, глибоко вкорінені в українській культурі, і їх не вважали однаковими через суттєві фізичні відмінності (конструкція та техніка гри) та історичну еволюцію їхньої символічної ролі в суспільстві.
Окрему увагу в матеріалах на сторінках часопису приділено функціональному призначенню інструментів, таких як, торбан, кобза, бандура, дудка, сопілка, бубон, тулумбас. Особливе місце в дослідженні відведено торбану, який, за словами Лисенка, належав до української шляхти. Подано схеми налаштування з вказаними інтервалами. На відміну від бандури, торбан мав складнішу будову, з додатковими басовими струнами. Автор надає не лише опис про будову інструменту, кількість струн, а й нотні приклади, демонструючи, як торбан використовувався для виконання мелодій. Прикладом надаються пісні «Подорож Р. Ржевуського», «Відортова пісня» та пісня «Про Саву Чалого» (с. 136). На сторінці 112 подаються ноти «басової струни» та акомпанементу, що дає уявлення про тогочасну практику виконання. Таким чином, Лисенко постав не лише як етнограф, але й як засновник відтворення музичного тексту у друкованій формі. Деталізовані ілюстрації допомагають відтворити зовнішній вигляд торбана, що є важливим для візуального розуміння його конструкції та історичного контексту. Поруч із торбаном, Лисенко звертається до інших струнних інструментів, зокрема гусла та цимбали. На сторінках 211–212 детально описано про гусла, як давній український струнний інструмент. Лисенко наголошує, що «за давнїх часїв в народї нашому був в уживаннї струмент, що зветься гусли або гусла…» (с. 211). Також він поділяє їх на декілька видів, а саме, «трапезийного образу» та «клавіроподібні», що зображені на сторінках часопису, та вражають своєю складною будовою, нагадуючи малий рояль, тільки без клавіш. Лисенко також проводить порівняння з аналогічними інструментами в інших народів, щоб підкреслити унікальність українських гуслі. На сторінках 231–233 розглядаються цимбали, ударний струнний інструмент, який, зі слів автора, походить від «гусел-псалтиря». Праця надає детальну схему будови цимбалів з підписами, що вказують на їхні складові частини (різні види струн, містки, металеві кілки). Лисенко пояснює, що на цимбалах грають за допомогою молоточків, та надає нотні приклади, що ілюструють мелодійні та гармонійні можливості інструменту. Він зауважує, що цимбали часто використовувалися в ансамблях, це підкреслює їхню роль у народній оркестровій музиці.
Дослідження також охоплює ліру, зокрема її будову та спосіб гри. На сторінці 139, Лисенко описує, що замість смичка вставлене дерев’яне колесо, яке торкаючись струн, видає звук, мов беззупинний смичок. яке крутиться, що підкреслює механізм її роботи, де колесо треться об струни, створюючи звук. На лірі грали як сліпі, так і зрячі люди, і його популярність свідчила про його глибоку інтеграцію в народну культуру.
Праця Миколи Лисенка «Народні музичні струменти на Вкраїні» і сьогодні є еталонною для музикознавців та етнографів. Вона заклала підвалини для вивчення українського фольклору та інструментознавства. Завдяки цій роботі, сучасні дослідники мають змогу вивчати українську музичну культуру у її історичному контексті, адже Микола Лисенко зафіксував унікальні інструменти, репрезентував їхню будову та виконавську практику, що сьогодні є основою для наукових досліджень.

Olga Makogon,
ORCID https://orcid.org/ 0000-0003-4047-289,
JuniorResearch,
DepartmentofMusicFunds,
InstituteofBookStudies,
V. I. VernadskyiNationalLibrary of Ukraine,
Kyiv, Ukraine,
e-mail: olgashevchenko76@gmail.com

The History of Ukrainian Folk Instruments on the Pages of the Lviv Magazine "Zorya" in 1894

The article is devoted to a comprehensive study of the history of Ukrainian folk instruments as reflected in the pages of the Lviv magazine Zoria in 1894. Particular attention is paid to an in-depth analysis of the column ‘Folk Musical Instruments in Ukraine,’ authored by the outstanding Ukrainian composer, ethnographer, and folklorist Mykola Lysenko, who published in the magazine under the pseudonym ‘Boyan.’ The article analyses publications that cover the origin, classification and design features of traditional Ukrainian instruments.
Keywords: Folk instruments, Zoria magazine, bandura, kobza, Boyan.