Ми-дискурс у публічному мовленні президентів США

Тези доповіді

Кушнарьова Марія Борисівна
ORCID https://orcid.org/0000-0003-3361-8838,
кандидатка філософських наук,
старша наукова співробітниця,
відділу формування інформаційних ресурсів Фонду Президентів України,
Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського,
Київ, Україна,
e-mail: mariakushn8@gmail.com

МИ-ДИСКУРС У ПУБЛІЧНОМУ МОВЛЕННІ
ПРЕЗИДЕНТІВ США

Автор на підставі стислого аналізу публічних виступів президентів США упродовж кількох останніх десятиліть визначає конфігурацію вживання першими особами цієї держави лексем «ми» та «я», пропонує ймовірні пояснення підстав існування цього явища та його особливостей.
Ключові слова: дискурс, президенти США, публічне мовлення.

Питання комунікації, яку реалізовують перші особи держав, набуло у сучасному світі надзвичайної ваги. На перший погляд, теперішній інформаційний ландшафт формується у неконтрольований спосіб, але насправді ця видима неконтрольованість створює величезні можливості для появи фейків, фальсифікацій, матеріалів із сумнівною верифікацією, а також звичайного інфошуму та інфосміття. все це відбувається в реаліях епохи постправди, інфотейнменту, консцієнтальних війн, бурхливого розвитку маніпулятивних технологій, що суттєво впливає на окреслений процес сприйняття, створюючи можливості для таких викривлень та спотворень, котрі є актуальними для певної політичної сили або певних гравців на міжнародній арені. Тому великого значення набуває комунікація, що її здійснює саме перша особа держави, адже те, що говорить президент або прем’єр-міністр, є інформацією з перших вуст, отже, такою, яка є якщо не істинною, то, принаймні, вірогідною, правдивою.
З іншого боку, постать керівника держави, мабуть, у всі часи була результатом персоналізації влади для громадян тієї держави, яку представляє керівник, та персоналізації країни для членів міжнародної спільноти. На думку української дослідниці Т. Чернишової, президент країни створює систему інтерпретації політичної реальності від імені держави. Але оскільки в сучасному світі перші особи держав обіймають свої посади в результаті виборів, першочергового значення для такої особи набуває комунікація з власним потенційним електоратом, тобто з громадянами його/її країни. В цій реальності важливе місце посідає населення країни, її громадяни, тобто спільнота, яку профанний дискурс позначає як «народ». Особливості стосунків із цим народом визначають як перебіг перебування особи при владі, так і, згодом, місце цієї особи в історії. Тому саме громадяни своєї країни є умовною фокус-групою згаданої вище системи інтерпретації політичної реальності.
Очевидно, що в демократичній країні керівництво має прагнути до зниження гостроти традиційної опозиції «влада-народ», що, своєю чергою, дискурсивно має проявлятися у позначенні влади та народу як одного монолітного цілого. Зазвичай у комунікації представників влади з громадянами маркером цього є вживання займенника «ми».
Аналіз публічного мовлення президентів США упродовж останніх кількох десятиріч дозволяє зробити висновок, що переважно «ми» позначає умовне «влада+народ», тобто населення країни. Тому, наприклад, відповідно до американської традиції, «ми» вживається переважно, коли йдеться про настанови, завдання, цілі країни («ми повинні…» (Б. Обама), «ми обираємо…», «ми можемо і ми будемо вирішувати…» (Р. Рейган), «ми маємо багато зробити…» (Б. Клінтон) тощо), або про чинники, що виконують роль узагальнюючих ознак нації («упродовж всього століття ми працювали» (Л. Джонсон), «у цьому столітті ми звикли до чудес» (Р. Рейган)). Очевидно, що «ми» покликано виконувати консолідуючу функцію, переконуючи пересічних американців у тому, що вони мають безпосередній стосунок до влади, вони «є частиною команди», а асоціація з великою країною посилює відчуття спорідненості з принципами, на яких ця країна була заснована («ми зв’ані ідеалами» (Дж. Буш (мол.), «дім, який ми не можемо не любити (Дж. Буш (ст.)), з її історією, тобто сприяє подальшому утвердженню ідентичності.
Характерною ознакою саме американського президентського дискурсу є обов’язкова присутність у виступах першої особи держави як ми-дискурсу, так і я-дискурсу, коли «я» позначає конкретну особу президента, який говорить про себе та від себе. Це є вкрай показовим, адже, відповідно до традиційних американських уявлень про лідера держави, президент повинен бути свідомим відданим лідером, отже, брати на себе відповідальність за все, що відбувається в країні, і американці повинні бути чітко обізнаними з його діяльністю, відчувати його присутність у житті країни та вплив на події, що відбуваються, і тому вживання «я» є неминучим. «Я» з’являється, коли президент інформує про якісь заходи чи події («я зроблю це сьогодні» (Б. Обама)), повідомляє про власні наміри («я обіцяю…», «я буду робити все, що у моїх силах…» (Л. Джонсон) тощо), пояснює якісь свої дії («я прийшов сьогодні до вас, щоб сказати…» (Л. Джонсон), «я звертаюся до школярів…» (Р. Рейган) «я можу вам сказати, що я був умотивований…» (Б. Клінтон)), або з певною метою надає суто персональну інформацію, як-от Л. Джонсон, котрий за відомих трагічних обставин розпочав свій перший виступ на посаді президента перед Конгресом США зі слів «Все, що я маю, я віддав би, аби не стояти тут сьогодні».
Вочевидь американські президенти пильно стежать за дотриманням паритету між «я» та «ми», щоб забезпечити принаймні формальний органічний зв’язок між елементами цієї дихотомії; зокрема, у найповніший спосіб це проявилося у фразі Б. Обами «Я хочу вирішити ці проблеми, і я хочу, щоб ми вирішили їх разом, як американці», в якій майстерно поєднуються «ми», «я» та акцентується національна приналежність. Також не можна не зазначити, що характерне та уживане «я» у президентському дискурсі зазвичай, за відповідних обставин, не позбавлене самоіронії, що суттєво знижує пафос індивідуальної влади і у такий спосіб зменшує в свідомості американців побоювання щодо потенційного узурпування влади.
Прикметно, що президенти США, вживаючи «ми», не мають на увазі свою адміністрацію, свою команду, хіба що виключно за потреби згадують певну конкретну особу, яка до неї належить. Вживання «ми» в цьому випадку може створити в аудиторії враження, що президент намагається уникнути відповідальності, у непрямий спосіб переклавши її на невизначене, у цьому випадку, для більшості громадян «ми». Оскільки адміністрація чи команда є результатом дій та проявом поглядів самого президента, постільки дії цієї команди – це зона відповідальності того самого президента. Саме тому у дискурсі президентів США очевидно наявні сам президент, американський народ та Конгрес, який теж є виборним органом, отже, його склад є волевиявленням народу, натомість міністрів та інших представників виконавчої влади, яких призначає президент і затверджує Сенат, президенти згадують виключно за нагальної потреби.
Всі зазначені засоби, як, втім, і будь-які риторичні прийоми, мають яскраво виражений маніпулятивний потенціал. Але, водночас, спостерігається відчутна поступальність у застосуванні різними президентами США певних засобів та прийомів, покликаних утвердити у свідомості американців уявлення про народ як джерело влади та непохитність ідеологічних засад, на яких від свого заснування тримається американська держава.

Kushnarova Mariia,
ORCID https://orcid.org/0000-0003-3361-8838,
Cand. of Sciences (Philosophy), Senior Researcher,
Department of Formation of Information Resources,
Foundation of Presidents of Ukraine,
V. I. Vernadsky National Library of Ukraine,
Kyiv, Ukraine,
Е-mail: mariakushn8@gmail.com

WE-DISCOURSE IN THE US PRESIDENTS’ PUBLIC SPEAKING

The author basing on analysis of public performances of the US presidents during last decades defines configuration of the ways how the first persons of the state use we and I, and offers the explanations of its reasons and peculiarities.
Keywords: discourse, presidents of the USA, public speaking.