Науковий доробок українських діаспорних вчених під прицілом радянської періодики кін. 1960–1970-х рр.

Тези доповіді

Дзира Олеся Іванівна,
ORCID https://orcid.org/0000-0002-3928-3824,
кандидатка історичних наук,
завідувачка відділу зарубіжної україніки,
Інститут книгознавства,
Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського,
Київ, Україна
е-mail: dzyraolesya@gmail.com

Науковий доробок українських діаспорних вчених під прицілом радянської періодики кін. 1960–1970-х рр.

Проаналізовано статті про наукову діяльність діаспорних учених у «Зарубіжних виданнях про Україну» (кін. 1960–1970-х рр.), які базувались на матеріалах фонду спеціального зберігання Центральної наукової бібліотеки Академії наук УРСР.
Ключові слова: спецфонд Центральної наукової бібліотеки Академії наук УРСР, «Зарубіжні видання про Україну», науковці української діаспори.

З ідеологічних міркувань доробок діаспорних учених у радянський період не був об’єктом досліджень тогочасних вітчизняних науковців. Поодиноким винятком стало періодичне видання відділу зарубіжної історіографії Інституту історії АН УРСР «Зарубіжні видання про Україну: науково-реферативний бюлетень», розраховане на службове користування, що мало вести «ідеологічну війну з імперіалізмом». Його автори прискіпливо вивчали зарубіжну україніку, а потім критикували та свідомо надавали негативні оцінки результатам досліджень діаспорних учених.
На сторінках бюлетеня розглядалися роботи українських дослідників за кордоном з різних галузей соціальних і гуманітарних наук. Найбільше публікацій у ньому з історичної тематики, серед яких виділяються статті М. Котляра, котрий студіював добу українського середньовіччя, етногенез слов’ян тощо. У рецензії на книгу М. Чубатого «Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’янських націй» (Нью-Йорк; Париж, 1964) він заперечує твердження автора, що Київ на час приходу Олега був центром «сформованої держави»; що анти є «історичними предками українського народу»; що росіяни виникли внаслідок колонізації слов’янами території, населеної фінськими племенами. М. Котляр заявляє про слабкість студій М. Чубатого й наслідування останнім концепції М. Грушевського (Котляр М. Ф. Історія Київської Русі: фальсифікація і факти. Зарубіжні видання про Україну. 1969, № 2. С. 47–61). Аналізуючи працю В. Щербаківського «Формація української нації» («Визвольний шлях», Лондон, 1965, №1; 1970, № 7–8), київський науковець знову наполегливо обстоює міф про три братні народи, підтримує офіційний радянський погляд на давньоруську мову (Котляр М. Ф. Ще одна фальсифікація історії формування української народності. Там само. 1970, № 3–4. С. 81–91).
Провідним контрпропагандистом у ті роки був Р. Симоненко, завідувач відділу зарубіжної історіографії з 1969 по 1978 р., який поряд з історичними аспектами розглядав політологічні проблеми, головним чином ідеологічного змісту. Він правильно розцінює діяльність українських суспільно-політичних організацій із згуртування антирадянських світових сил, що має сприяти розпаду Радянського Союзу, усвідомлюючи, що еміграційні організації проголошують себе виразниками та «менторами» інтересів України. Через це Р. Симоненко, вміло спотворюючи факти, намагається максимально спаплюжити та очорнити діяльність провідних проукраїнських організацій за кордоном. Він «досліджує» документи та ідеологічні праці членів Організації українських націоналістів за кордоном, Закордонного представницького уряду Української Головної Визвольної Ради, зокрема роботу А. Камінського «За сучасну концепцію української революції» (Мюнхен, 1970) та статті з журналів «Визвольний шлях», «Сучасність», «Український самостійник» (Симоненко Р. Г. Про сучасну політичну платформу українського буржуазного націоналізму. Там само. 1970, № 3–4. С. 3–23), аналізує публікації з історії ОУН (Симоненко Р. Г., Трощинський В. П. ОУН та її сучасні фальсифікатори (З приводу книги «Євген Коновалець та його доба»). Там само. 1977, № 4. С. 17–28). Серед усіх діаспорних дослідників контрпропагандист виділяє постать О. Пріцака, зокрема непокоїться його впливом на діяльність Українського наукового інституту Гарвардського університету (Симоненко Р. Г. Черговий план ідеологічних диверсій українського буржуазного націоналізму та його реалізація. Там само. 1975, № 3. С. 3–36).
Мовне питання розглядали І. Білодід та А. Грищенко. Вони «розвінчували» «міф про «пригноблення» української мови», який буцімто створювали діаспорні українознавці О. Горбач, Я. Славутич, Ю. Тарнавський. З погляду Білодіда, їхні видання позбавлені правдивої інформації про мовну політику в СРСР (Білодід І. К., Грищенко А. П. Мовний камуфляж буржуазних ідеологів. Там само. 1975, № 2. С. 3–13).
Літературознавчими працями займались В. Миктась, В. Лук’янова. В. Микитась досліджує життя та творчість Б. Кравцева, що виступив проти ленінського принципу партійного керівництва літературою та основного методу радянської літератури й мистецтва – соціалістичного реалізму. Розглядаючи видання «Шістдесят поетів шістдесятих років» (Нью-Йорк, 1967), В. Микитась називає оцінки Б. Кравцева фальсифікаторськими та однобокими. Також він переповідає зміст статей Б. Кравцева в «Сучасності», що свідчать про боротьбу поколінь у письменницьких колах і несправедливо звеличують, на думку В. Микитася, розкритиковану старшим поколінням творчу молодь. Загалом стаття В. Микитася доволі пізнавальна і швидше відображає основні положення доробку Б. Кравцева, ніж агресивно його критикує (Микитась В. Л. Вигаданий «конфлікт поколінь» та його трубадур Богдан Кравців. Там само. 1970, № 3–4. С. 24–37). В. Лук’янова аналізує упорядковане А. Г. Горбач видання «Криниця для спраглих та інші українські оповідання» (Тюбінґен, 1970), що є перекладом кращих українських авторів радянського періоду німецькою мовою. Рецензентка закидає упорядниці «тенденційний» підбір творів, уривків і нібито навмисні вади перекладу. Також критикує запропонований А. Г. Горбач принцип періодизації української літератури за 3-ма письменницьким генераціями – 1920-х, 1940-х, 1960-х рр., що протиставляється тогочасній радянській періодизації, нерозривно пов’язаній із Жовтневим переворотом, п’ятирічками, Другою світовою війною, відбудовою народного господарства (Лук’янова В. П. Українська новела в кривому дзеркалі західнонімецької антології. Там само. 1970, № 3–4. С. 69–80).
Релігієзнавчого напряму торкнувся у своїй статті Б. Садурський, який заперечує утиски релігійних спільнот у СРСР. При цьому репресованих церковнослужителів він називає кримінальними злочинцями, а українську церкву – сектою. На відміну від діаспорних учених автор схвалює обов’язкову реєстрацію релігійних громад органами державної влади й заперечує тотальний контроль над усіма сторонами релігійного життя, так як і «політику державного атеїзму» в СРСР, про яку писав Б. Боцюрків. Діаспорні вчені доводили, що Московська патріархія працювала на радянський режим, проводила «русифікацію», а у зовнішніх міжцерковних зв’язках просувала інтереси радянської держави. Автор називає це фальсифікацією, а Українську автокефальну православну і уніатську церкви – «неіснуючими». Відверто бреше про зв’язки УАПЦ з вигаданою «Спілкою визволення України», називає владик Полікарпа, Іларіона, Мстислава «прислужниками нацистів», а всі діаспорні релігієзнавчі дослідження такими, що мають на меті підірвати авторитет Радянського Союзу на міжнародній арені (Садурський Б. А. Правове становище церкви в СРСР у кривому дзеркалі «радянології» та «українознавства». Там само. 1976, № 1–2. С. 42–52.).
Культурологічні студії Б. Стебельського, Д. Горняткевича, Г. Костюка, Й. Гірняка зазнали критики з боку Л. Демиденко. Остання наголошує на єдиному культурно-історичному процесі українського та російського народів, заперечуючи будь-які утиски української культури за радянських часів (Демиденко Л. А. До чого закликають «захисники» української культури. Там само. 1969, № 2. С. 12–18).
Економічні питання фальсифікував А. Демківський, юридичні – Б. Садурський.
У рубриці «Із зарубіжної хроніки» подавалися короткі інформативні публікації, у тому числі про вихід нових книг у діаспорі, наукову, освітню та громадську активність діаспорних учених тощо. Також час від часу бюлетень друкував перелік бібліографії зарубіжної україніки.
Отже, згадані вище статті представлені як у вигляді історіографічних, літературознавчих оглядів певних явищ та подій, так і у вигляді рецензій на діаспорні видання. Їх автори, тогочасні радянські контрпропагандисти, за розпорядженнями директивних органів готували «дослідження», спрямовані на критику та фальсифікацію фактів, викладених діаспорними науковцями. Все, що для діаспорних громадських та наукових діячів стояло на сторожі українських національних цінностей, заперечувалося офіційною ідеологією, спрямованою на стирання будь-яких ознак національної самобутності.

Olesya Dzyra,
ORCID https://orcid.org/0000-0002-3928-3824,
PhD (History),
Head of the Department of Foreign Ukrainica,
Institute of Book Studies,
V. I. Vernadskyi National Library of Ukraine,
Kyiv, Ukraine
e-mail: dzyraolesya@gmail.com

The scientific achievements of Ukrainian diaspora scholars in the crosshairs of the Soviet periodicals of the late 1960s and 1970s

The articles about the scientific activity of diaspora scholars in «Foreign publications about Ukraine» (the late 1960s and1970s), which were based on the materials of the special storage fonds of the Central Scientific Library of the Academy of Sciences of the Ukrainian SSR, were analysed.
Keywords: special storage fonds of the Central Scientific Library of the Academy of Sciences of the Ukrainian SSR, «Foreign publications about Ukraine», scientists of the Ukrainian diaspora.