З історії побутування однієї книги: провенієнції примірника видання «Atrium lingvae sanctae» (Лейпциг, 1716) Г. Оптіца з фондів НБУВ

Тези доповіді

Максимчук Ольга Василівна,
ORCID https://orcid.org/0000-0002-6932-6434,
кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник,
відділ стародруків та рідкісних видань,
Інститут книгознавства,
Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського,
Київ, Україна
е-mail: zubrytska@yahoo.com.ua

З історії побутування однієї книги: провенієнції примірника видання «Atrium lingvae sanctae» (Лейпциг, 1716) Г. Оптіца з фондів НБУВ

Проаналізовано провенієнції примірника видання «Atrium lingvae sanctae» (Лейпциг, 1716) Генріха Оптіца з фонду відділу стародруків та рідкісних видань НБУВ, на основі яких було встановлено попередніх власників книжки – Карла Емануеля Ріхтера, Івана (Йоасафа) Миткевича та Василя (Веніаміна) Пуцека-Григоровича. Акцентовано на важливості фіксації таких даних у наукових дослідженнях і каталогах з попримірниковими описами видань.
Ключові слова: провенієнції, видання, стародруки, підручник.

Сучасні каталоги книжкових видань укладаються з урахуванням різних критеріїв, зокрема за ступенем повноти опису окремих примірників. Попримірниковий опис не лише дозволяє отримати кількісні характеристики щодо представлення того чи іншого видання у певній бібліотеці, а й отримати додаткову інформацію, зокрема про історію побутування книги та її попередніх власників. Це стає можливим завдяки включенню до каталожної статті таких рубрик, як наявність екслібрисів, печаток, а також автографів, провенієнцій та інших маргіналій, на основі яких можна простежити шлях книги між друкарнею і нинішнім фондоутримувачем. У друкованих каталогах чи електронних базах даних виникає потреба в окремій «іменній» рубриці, у якій би зазначалися встановлені особи, що були власниками або читачами конкретного примірника на основі власницьких записів та різних книжкових знаків.
Власницькі записи, помітки, печатки, екслібриси перетворюють кожний екземпляр книжки на унікальну пам’ятку з історії читання та книжкової культури. Завдяки ним можна встановити, що видання переходило із рук в руки та навіть з’ясувати, за яких обставин воно змінювало власника. Багатою на провенієнції та інші маргінальні нотатки є підручникова література, що призначалася для активного використання, зокрема студентами чи іншими здобувачами освіти.
Серед іноземної латиношрифтної літератури відділу стародруків НБУВ міститься примірник підручника з івриту Генріха Опітца (1642–1712), лютеранського теолога, лінгвіста та вченого-сходознавця. Уродженець Альтенбурга (Німеччина), Опітц навчався у Єні та Келі, в університеті останнього він викладав іврит і теологію (див. про нього більше, наприклад: Larousse P. Grand dictionnaire universel du XIXe siècle. Paris : Administration du Grand Dictionnaire Universel, 1865. T. 11 : [Memoire-O]. P. 1387). Серед найвідоміших досягнень Опітца – видання Святого Письма «Biblia hebraica» (Kiel, 1709), над підготовкою якого він працював близько 30 років. Варто зазначити, що книжки німецького філолога були знайомі українським інтелектуалам того часу. Так, у книгозбірні Феофана Прокоповича зберігався укладений Опітцом словник «Новий лексикон єврейсько-халдейський». Базові знання івриту були необхідні для вивчення і розуміння біблійного тексту, подальшого розвитку біблійної герменевтики.
Праця Генріха Опітца з відділу стародруків має назву, що поєднує у собі слова на івриті (транслітеруємо їх латинськими літерами) та латиною: «[Ha-zer leschon ha-kodesch] hoc est Atrium lingvae sanctae» («Атріум священної мови», шифр зберігання In 7397). Книжка вийшла у світ у Лейпцигу в 1716 р. з друкарні Йоганна Герборда Клосса. Форматом у чверть друкарського аркуша, видання друковане латиною та івритом, є також німецькомовні фрагменти готичним шрифтом, що робить «Атріум» цікавим прикладом поєднання різних шрифтів. Книжка оздоблена досить просто, серед графічних засобів оформлення – віньєтка на титульному аркуші, кінцівки, заставка із виливних прикрас, поодинокий ініціал (c. 1). До видання вклеєно дві таблиці зі змістом і формами відміни слів. Оправа картонна. В екземплярі бракує сторінок 73–90, які, ймовірно, випали через постійне користування підручником. Численні підкреслення та помітки на берегах сторінок також свідчать, що книжка була в активному вжитку.
Найбільшу цінність складають два записи різними почерками на початку і в кінці примірника. Перший – вкладний запис, розміщений частинами на лицьовій стороні перших чотирьох аркушів: «Ex Bibliotheca illustrissimi Beniamin / Metropolitae Kazanensis / Applicatus Bibliothecae Academiae / Kiioviensis» («З бібліотеки преосвященного Веніаміна, митрополита Казанського, передано до бібліотеки Київської академії»). Другий, розміщений на зворотній стороні останнього друкованого аркуша, наступного змісту: «Hunc librum Ioanni Mitkiewicz in tesseram studii et amoris tradidit M. Carolus Emanuel Richterus a Sacris Comitis Celsissimi de Műnn[ich]» («Цю книгу Іванові Міткевичу на знак прихильності й любові передав М. Карл Еммануель Ріхтер, один з духовних при найяснішому графі Мюнніху»). Отже, у наведених записах згадано трьох осіб, пов’язаних з цією книгою, та інституцію – бібліотеку Києво-Могилянської академії, у якій певний час зберігався підручник. Далі розглянемо, ким є згадані у записах персоналії, та в якому порядку книжка переходила від одного до іншого.
Виглядає, що хронологічно ранішою є друга провенієнція. Відповідно, книжка, що спершу була власністю Карла Еммануеля Ріхтера, відтак опинилася у бібліотеці Івана Миткевича, після нього – у руках Веніаміна, митрополита Казанського (найімовірніше, тут ідеться про Василя Пуцека-Григоровича), щоб нарешті потрапити до Київської академії, звідки перейшла до фондів НБУВ.
Українець Іван Миткевич (1724–1763) – уроженець м. Козелець, церковний і суспільний діяч, поціновувач талантів Григорія Сковороди, якому український філософ присвятив 27-му пісню зі своєї збірки «Сад божественних пісень». Після навчання у Київській академії, у 1741 р. Миткевич їде до Новгорода, де викладає у тамтешній семінарії. Приблизно 1744 р. він приймає чернечий постриг з іменем Йоасаф. У 1758 р. Миткевич стає єпископом Білгородським і Обоянським. Помирає 1763 р. в Охтирці під час візитації єпархії.
Карл Емануель Ріхтер (1706–1756), який подарував Миткевичу «Атріум священної мови», – лютеранин, німець за походженням. Ріхтер здобув ступінь магістра в Віттенбегському університеті, про що, ймовірно, і свідчить літера «M» перед його іменем у дарчому записі. До Росії він потрапив на запрошення графа Бурхарда Кристофа Мюнніха (в російські історіографії – Мініха), також німця і лютеранина, фельдмаршала, який довгі роки служив у царській армії. З 1741 р. і аж до своєї смерті у 1756 р. Ріхтер – пастор кірхи св. Анни в Петербурзі (див. про нього зокрема у дослідженні О. Байд-Яценко, яке можна знайти у вільному доступі в інтернеті).
Ймовірно, зацікавленість у вивченні біблійного івриту Ріхтер виніс ще з німецького академічного середовища, але і надалі не полишав своїх студій. Схоже на те, що Миткевич розділяв його інтерес до цієї «сакральної» мови християнства, будучи вихованцем Симеона Тодорського (1700–1754) – орієнталіста і знавця східних мов, який одним із перших запровадив викладання івриту в Київській академії на постійній основі (див. про нього: Нічик В. Симон Тодорський і гебраїстика в Києво-Могилянській академії. Київ: ВД «КМ Академія», 2002). Де саме і коли зустрілися і спілкувалися Ріхтер і Миткевич, сказати важко; скоріш за все, це сталося ще до того, як Миткевич прийняв чернечий сан, адже у дарчому записі його названо хресним ім’ям Іван. Провенієнція вказує на те, що між лютеранським пастором і викладачем православної семінарії, майбутнім єпископом, зав’язалися дружні стосунки, свідченням яких і є запрезентований Ріхтером підручник. Цей запис – приклад особистісних міжнаціональних і міжконфесійних контактів, навіть дружби, яка виникла на основі спільних зацікавлень двох представників української і німецької духовно-освітніх еліт першої половини XVIII ст. Показово, що саме в цей час зростає вплив німецького релігійного дискурсу на українське церковне і суспільне життя, зокрема завдяки навчанню ряду визначних православних ієрархів з України в німецьких університетах (Варлаам Лащевський, Симеон Тодорський, Феофан Прокопович). Дарчий запис Ріхтера відкриває ще одну сторінку україно-німецьких контактів періоду раннього Нового часу.
Інший власник книжки, – Веніамін, митрополит Казанський – це уродженець Полтавщини, нащадок козацько-шляхетського роду Василь (у постригу Веніамін) Пуцек-Григорович (1706–1783/85). Здібний випускник Києво-Могилянської академії, поліглот, Пуцек-Григорович активно вивчав мови і сприяв постанню писемності корінних етносів Російської імперії – неслов’янських народів Поволжя, серед яких він провадив своє архіпастирське служіння. Логічним видається те, що серед книг, які опинилися у його власності, був і підручник однієї зі священних для християн мов – давньоєврейської. Про те, як підручник івриту потрапив від Миткевича до бібліотеки Пуцека-Григоровича певної інформації не маємо, можемо лише припустити, що ймовірно, між двома архієреями-українцями існували товариські стосунки, тож один колишній спудей «Могилянки» подарував її іншому.
Незадовго перед смертю Веніамін заповів половину книжок з власної книгозбірні до своєї alma mater – Київської академії (див.: «Києво-Могилянська академія в іменах: енциклопед. вид». Київ: ВД «КМ Академія», 2001, с. 448). Очевидно, була серед них і єврейська граматика Опітца.
Отже, відчитані провенієнції дали змогу встановити трьох осіб – колишніх власників книжки. Внесення їх імен до спеціальної іменної рубрики у межах каталожної статті або електронного запису в бібліотечній базі даних дасть змогу розширити коло персоналій, дотичних до кожного окремого екземпляра видання, а отже, і можливих пошукових запитів, пов’язаних із примірником.

Olha Maksymchuk,
ORCID https://orcid.org/0000-0002-6932-6434
Candidate of Philological Sciences, Senior Researcher,
Department of Ancient and Rare Books,
Institute of Book Science,
V. I. Vernadskyi National Library of Ukraine, Kyiv, Ukraine
е-mail: zubrytska@yahoo.com.ua

On the History of a Rare Book: Provenance Notes on a Copy of Atrium linguae sanctae (Leipzig, 1716) by G. Optiz from the Holdings of the V. I. Vernadskyi National Library of Ukraine

The provenance notes of a copy of Heinrich Opitz’s Atrium lingvae sanctae (Leipzig, 1716) from the collection of the Old and Rare Books Department at the Vernadskyi National Library of Ukraine has been analyzed. Based on ownership inscriptions and marginalia, the book’s previous owners were identified as Carl Emanuel Richter, Ivan (Joasaph) Mitkevych, and Vasyl (Veniamin) Putsek-Hryhorovych. The importance of recording such data in scholarly research and in item-level catalogues is emphasized.
Keywords: provenances, edition, early printed book, textbook.