ТВОРЧІСТЬ ОЛЕКСАНДРА АРХИПЕНКА В ОСМИCЛЕННІ МИКОЛИ ГОЛУБЦЯ (ЗА ПУБЛІКАЦІЯМИ ЛЬВІВСЬКОЇ ПРЕСИ МІЖВОЄННОЇ ДОБИ)

Тези доповіді

УДК

Ґабор Василь Васильович,
ORCID https://orcid.org/0000-0002-5482-4529,
кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник,
старший науковий співробітник Науково-дослідного інституту пресознавства,
Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника,
Львів, Україна
e-mail: vsgabor@gmail.com

ТВОРЧІСТЬ ОЛЕКСАНДРА АРХИПЕНКА В ОСМИCЛЕННІ МИКОЛИ ГОЛУБЦЯ
(ЗА ПУБЛІКАЦІЯМИ ЛЬВІВСЬКОЇ ПРЕСИ МІЖВОЄННОЇ ДОБИ)

Проаналізовано публікації українського мистецтвознавця Миколи Голубця у львівській пресі міжвоєнної доби, присвячені осмисленню творчості Олександра Архипенка в контексті світового мистецтва. У розглянутих статтях акцентовано новаторство скульптора та його приналежність до українського народу.
Ключові слова: Микола Голубець, Олександр Архипенко, львівська преса, новаторство в скульптурі, національне «Я».

У творчій спадщині українського мистецтвознавця Миколи Голубця (1891–1942) особливе місце займає постать всесвітньо відомого українського скультора Олександра Архипенка (1887–1964). Він одним із перших вітчизняних мистецтвознавців не лише глибоко осмислив творчість О. Архипенка та його місце у світовому мистецтві, вважаючи, що саме йому вдалося створити новий стиль у скульптурі.

У 1922 р. М. Голубець опублікував на сторінках «Громадського Вістника» розлоге дослідження «Олександер Архипенко» (ч. 140–141, 143–145), а його закінчення (згодом трохи доповнене) п. н. «Кріза футуризму (Архипенко)» – вже в часописі «Діло» (1922. Ч. 1). Того ж року дослідження М. Голубця з доповненням п’ятого розділу «Сповідь мистця» вийшло окремим виданням п. н. «Архипенко» (Львів, 1922, 48 с., 5 іл.) і викликало прихильні відгуки Павла Ковжуна, Осипа Сорохтея та Володимира Січинського (під крипт. Є. Г.).

Цікавим фактом є й те, що О. Архипенко не лише прочитав дослідження М. Голубця, опубліковане на сторінках «Громадського Вістника», а й дуже високо оцінив його. Довідуємося про це з одного з його листів до мистецтвознавця, опублікованих у ч. 50 часопису «Свобода» за 31 грудня 1922 р. На жаль, ми не знаємо точно, чому М. Голубець не написав передмови до альбома, можливо, причиною була погана поштова комунікація, бо альбом вийшов із передмовою професора д-ра Ганса Гільдебрандта.

Однак повернемося до самого дослідження М. Голубця. Він розпочав його зі спроби «ревіндикації», беручи це слово в лапки (бо ревіндикація з польської означає «повернення майна»), себто з повернення імені О. Архипенка Україні, доказу, що О. Архипенко – український митець, а не російський. На думку М. Голубця, першою привселюдною маніфестацією національної приналежності митця були публікації портретів і репродукцій творів двох художників нової України – маляра Олекси Новаківського і скульпто-маляра Олександра Архипенка в альманасі «Vivat Academia», виданому в січні 1922 р. Українським студентським союзом у Берліні. Щоправда, зазначав М. Голубець, О. Архипенко, уродженець Києва і рідний брат відомого українського кооператора і колишнього міністра УHР професора Євгена Архипенка, ніколи в житті не ховався під плащик «малоросса»: і в Київській художній школі, а згодом в художній школі в Москві він маніфестував себе як український художник. Однак виїзд О. Архипенка за кордон у 1908 p. ослабив зв’язки артиста з рідним краєм, а, віддавшись всеціло пошуку «нового мистецького виразу і стилю», він без протесту сприймав своє ім’я в сполуці з епітетом «росіянин», яким означували тоді всіх вихідців із російської імперії. Однак, коли «прийшло на чергу питання національности і расовости в мистецтві», О. Архипенко рішуче заявив про національну приналежність до українського народу. «І нині вже, мабуть, ніхто в Европі не поважиться називати цього художника з таким суто українським іменем – “росіянином”», – констатував М. Голубець.

Для М. Голубця було важливим також з’ясувати місце О. Архипенка на картах історії мистецтва й все те, що поставило «його на чоло нової художньої ґенерації Европи» (Громадський Вістник. 1922. Ч. 141. 13 серп.), тож він детально проаналізував творчість українського митця в контексті творчості Пабло Пікассо та тогочасних мистецьких течій – футуризму і кубізму. І звичайно, помітну увагу М. Голубець присвятив «пластиці отворів Архипенка», коли форма стала тілом замість навпаки, як було раніше. На думку М. Голубця, з творів О. Архипенка промовляє до нас глибока філософія і кожен об’єкт є там у своїй протилежності: існування в неіснуванні, а повнота висловлена порожнею (Громадський Вістник. 1922. Ч. 145. 18 серп.).

Підкреслюючи, що «безумовний талан і темперамент видвигнули Архипенка на чоло революції» в мистецтві, М. Голубець звертав увагу читача на дореволюційне середовище, в якому формувався митець. Щоправда, в книжковому виданні він пише про це розлогіше, зазначаючи зокрема: «Коли б Архипенко станув на російському ґрунті, то пішов би слідами Іванових і Врубелів, на українському зустрівся би із зусиллями Кричевських, Холодних, Нарбутів. Але він сам позбавив себе ґрунту. Знехтував його. Від України взяв кров і кість, від Росії – дух бунту і “перевороту для самого перевороту“. Все інше знайшов у собі і в… тезах футуристичного маніфесту» (Голубець М. Архипенко. Львів, 1922. С. 46).

Дослідження М. Голубця «Архипенко», як ми вже зазначали, високо оцінили його сучасники. Зокрема, Павло Ковжун стверджував, що небудений пропагатор національного мистецтва М. Голубець, який у своїй роботі вишукував усе, що бодай хоча чим-небудь збагачувало наш духовний дорібок, – несподівано знайшов скарб! І таким скарбом для нього став Олександр Архипенко. П. Ковужун дотримувався думки, що важливим завданням для М. Голубця було «врятування для нас цілого мистецького доробку Архипенка через знайдення в його різьбах бодай зоологічного прояву національної творчості та доказом, що високий дар митця біологічно зв’язаний із творчою українською нацією (Свобода. 1922. Ч. 50. 31 груд.).

Додамо, що постать О. Архипенка та його творчість завжди була в полі зору М. Голубця. Він присвятив йому статтю «Олександр Архипенко» в «Новому Часі» (1934. Ч. 6. 7 січ.); згадував його, коли писав про «Ювілейну виставку Національного музею» (Новий Час. 1935. Ч. 234. 20 жовт.) та у відчиті на АНУМ-і п. н. «Проблеми сучасного мистецтва» (Новий Час. 1936. Ч. 282. 14 груд.) та ін.

Підсумовуючи, можемо констатувати, що український мистецтвознавець М. Голубець у своїх публікацях про О. Архипенка одним із перших глибоко проаналізував його творчість і новаторство в контексті розвитку нових мистецьких течій, поставивши його на чільне місце у світовому мистецтві як творця нового стилю у скульптурі та довівши його національне «Я» і приналежність до українського народу.

UDC
Vasyl Gabor,
ORCID https://orcid.org/0000-0002-5482-4529,
Candidate of Science (Philology), Senior Research Fellow,
Senior Researcher at the Press Studies Research Institute,
Vasyl Stefanyk National Scientific Library of Ukraine,
Lviv, Ukraine
e-mail: vsgabor@gmail.com

OLEXANDR ARCHIPENKO'S WORK IN COMPREHENSION BY MYKOLA HOLUBETS
(BASED ON PUBLICATIONS OF THE LVIV PRESS OF THE INTERWAR PERIOD)

The publications of the Ukrainian art critic Mykola Holubets in Lviv press during the interwar period, dedicated to the interpretation of Alexander Archipenko's work within the context of world art, have been analyzed. The discussed articles emphasize the sculptor's innovation and his connection to the Ukrainian people.
Keywords: Mykola Holubets, Olexandr Archipenko, Lviv Press, innovation in sculpture, national identity.