ЗАРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО БАЛЕТУ

Тези доповіді

УДК 729.82
Кармазін Антон Олександрович,
ORCID https://orcid.org/ 0000-0002-8860-0355,
кандидат мистецтвознавства,
член Національної спілки композиторів України,
завідувач відділу музики Музею театрального,
музичного та кіномистецтва України,
Київ, Україна
е-mail: karmazinanton82@ukr.net

ЗАРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО БАЛЕТУ

Розглянуто контекстні обставини, які передували та супроводжували формування балетного жанру в українській музиці. Простежено традиції народної танцювальної культури. Підкреслено внесок М. Вериківського щодо становлення українського балету.
Ключові слова: балет, українська музика, танцювальний фольклор, творча спадщина М. Вериківського та В. Верховинця.

За цілої низки об’єктивних та суб’єктивних обставин становлення балетного жанру в українській музичній культурі проходило з великими складнощами. Головні із них – відсутність національних оперно-балетних театрів та фахових виконавців-хореографів. Як справедливо зазначала М. Загайкевич, «в умовах підневільного бездержавного існування української культури подолати цей гальмуючий чинник було неможливо» (Загайкевич М. Автор першого українського балету Михайло Іванович Вериківський : погляд з 90 х : зб. наук. ст. / ред.-упоряд. О. В. Торба. Київ : НМАУ ім. П. І. Чайковського, 1997. с. 8). Якщо українська національна опера – незважаючи на значні аналогічні труднощі – зусиллями С. Гулака-Артемовського та М. Лисенка і його мистецьких послідовників плідно розвивалася у другій половині ХІХ століття, то появи національного балету як сформованого музично-сценічного жанру довелося чекати значно довше. Але сказане ні в якому разі не означає відсутності в Україні глибоких традицій народної танцювальної культури. Танці були важливою складовою частиною народних ігор. Розвивалося танцювальне мистецтво і на сценах українських кріпацьких театрів. Використання народного танцю стало невід’ємною складовою частиною українських драматичних вистав, а згодом і в оперних постановках
Величезне значення при цьому мали фундаментальні роботи Василя Верховинця, зокрема «Теорія українського народного танцю» та «Українське весілля». Виходячи з цього як від первинної точки спрямування зусиль, він чимало зробив для зміни ситуації. Як зазначає І. Дубровіна, «створені митцем наукові праці і репертуарно-методичний збірник «Весняночка» зумовили відродження кращих традицій народно-пісенного і танцювального мистецтва» (Дубровіна І. Василь Верховинець – видатний митець та громадський діям Київщини (з фондів НБУВ). Київщина: історія рідного краю. Біла Церква, КНЗ КОР «КОІПОПК», 2020, с. 161). Ці творчі надбання митця в кінцевому результаті стали сходинками в створенні національного балету. Наступним етапом цього процесу була поява балетів «Карманьйола» В. Фемеліді та «Ференджі» (або «Вогонь над Гангом») Б. Яновського. Вони виявилися достатньо популярними, хоча й відкрито експериментальними творами, у яких широко використовувалися позабалетні засоби. Вони не вирішували головного питання, що стояло на часі – створення саме національного українського балетного спектаклю. Досягнути цього результату судилося видатному українському композитору М. Вериківському. Першим українським національним балетом, створеним 1930 року став «Пан Каньовський». Його прем’єра відбулася 19 квітня 1931 року у Харківському театрі опери та балету, диригував сам автор.
Робота над твором йшла у непростому суспільному контексті бурхливих дискусій про шляхи розвитку національного мистецтва. Прибічники пролетарського» мистецтва, наприклад, пропонували взагалі відмовитися від балетного жанру. Харківський критик Я. Полфьоров, зокрема, стверджував: «класичний балет у своєму чистому вигляді нам чужий і непотрібний» (Станішевський Ю. Український радянський музичний театр. Нариси історії. Київ : Наукова думка, 1970. с. 106). І таким культурним діячам України як Василь Верховинець, Михайло Вериківський довелося поступово переборювати стіну недовір’я до балетного жанру. Сюжетною основою першого українського балету стала популярна народна пісня-балада «Про Бондарівну», що одразу ж визначило його загальну спрямованість. Ця народна пісня надихала багатьох українських митців. Написати на її сюжет драму планувала Леся Українка. Її обробку у свій час здійснив Микола Лисенко, а Іван Карпенко-Карий написав на цей сюжет драму «Бондарівна».
Надзвичайно важливу роль у здійсненні постановки «Пана Каньовського» зіграв Василь Верховинець, який став для балетмейстера-постановника Василя Литвиненка консультантом по народних танцях, використавши всі свої професійні знання для підготовки прем’єри твору та намагаючись «щедро обарвити всю інтерпретацію лексикою українського народного танцю» (Станішевський Ю. Балетний театр Радянської України 1925 – 1985. Шляхи і проблеми розвитку. К.: Музична Україна, 1986. с. 66).
Фактично вони обидва виступили як співпостановники балетної вистави, а Василь Литвиненко також виконував у спектаклі роль Яроша. Цей творчий тандем у підсумку дав цікавий результат – у постановці спектаклю були надзвичайно оригінально поєднані дві хореографічні мови – класична хореографія та народна танцювальність. Якщо Василь Литвиненко більше зосередився на постановці класичних хореографічних епізодів, пов’язаних з польськими сценами і танцями кріпацької балетної трупи, використовуючи при цьому традиційні па-де-де і варіації, то Василь Верховинець створював картини праці на панському полі, селянського свята, гайдамацького табору, спираючись на фольклорні танцювальні зразки. Після успіху харківської прем’єри 18 жовтня 1931 року балет було поставлено на сцені Київського театру опери та балету. А навесні 1932 року виставу також було поставлено у Дніпропетровську, балетмейстером Павлом Йоркіним, за участі Василя Верховинця, диригував Володимир Йориш. Як київська, так і дніпропетровська постановки мали значний успіх у глядача. Популяризація першого українського національного балету «Пан Каньовський» стало важливою віхою як у творчості самого Михайла Вериківського, так і у всій українській музичній культурі України ХХ століття, відкривши широкий простір для майбутніх творчих пошуків композиторів.
Успіх твору значно сприяв загальному розвитку балетного мистецтва у країні. І результати не забарилися. Влітку 1935 року група київських артистів балету з величезним успіхом виступила у Лондоні на Міжнародному фестивалі народного танцю. Це стало справжнім тріумфальним виходом українського танцювального мистецтва на світову хореографічну арену. Самобутня оригінальність виступу наших майстрів глибоко вразила глядачів фестивалю, а український гопак, за їхніми згадками, став на деякий час найпопулярнішим танцем у Лондоні (Чубасова І. Український балетний театр. Лекція. МТМКУ, 1978. Опис №1-Т. Од. зб. №27). Як резюмував Юрій Станішевський, «на початку 1930-х років український балетний театр виходив на шлях сміливих шукань, створюючи значні за своїм художнім змістом масштабні музично-хореографічні полотна, й утверджуючи принципи реалістичної пантомімічної хореодрами» (Станішевський Ю. Балетний театр України: 225 років історії. К.: Музична Україна, 2003, с. 88). Цьому культурному поступу не змогли перешкодити драматичні, навіть трагічні обставини. У 1938 році у сталінській катівні загинув Василь Верховинець (однією з останніх його робіт була постановка танців у лисенківській «Наталці Полтавці» 1936 року (Туркевич В. Хореографічне мистецтво України у персоналіях К. : Біографічний інститут НАН України, 1999. с. 47). Твори М. Вериківського, зокрема і його балет у відомій Постанові ЦК КП(б) 1948 року «Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв’язку з рішенням ЦК ВКП(б) «Про оперу «Велика дружба» В. Мураделі» було піддано надуманим звинуваченням у формалізмі та націоналізмі. Проте вони – поряд з творчими здобутками інших митців – внесли неоціненний вклад у розвиток української музичної культури ХХ століття.
Отже, традиції «Пана Каньовського» було продовжено у таких балетних творах, як «Лілея» Костянтина Данькевича та «Лісова пісня» Михайла Скорульського. Не спинився на досягнутому і сам Михайло Вериківський, який у середині 1950-х років ґрунтовно переробив свій балет, давши йому у другій редакції назву «Бондарівна». Тож створення балетів наступними поколіннями українських митців вже мало під собою міцний творчий фундамент, у створенні якого М. Вериківському по праву належить почесне місце.

UDC 729.82
Anton Karmazin,
ORCID http://orcid.org/ 0000-0002-8860-0355,
Candidate of Art History,
Member of the National Union of Composers of Ukraine,
Head of the Music Department of the Museum of Theatre,
Musical and film art of Ukraine,
Kiev, Ukraine
е-mail: karmazinanton82@ukr.net

CHARGING THE UKRAINIAN NATIONAL BALLET

The article considers the contextual circumstances that preceded and accompanied the formation of the ballet genre in Ukrainian music. M. Verikovsky's contribution to the formation of Ukrainian ballet is emphasised.
Key words: ballet, Ukrainian music, dance folklore, creative heritage of M. Verikovsky and V. Verkhovinets.