Українське питання, патріотичні переконання у творчості І. С. Нечуя-Левицького

Тези доповіді

УДК 821.161.2 Нечуй-Левицький

Шумілова Анжела Віталіївна,
ORCID https://orcid.org/0000-0003-4731-2346,
молодша наукова співробітниця,
відділ науково-бібліографічної інформації,
Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського,
Київ, Україна
e-mail: AngelaShumil@gmail.com

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ, ПАТРІОТИЧНІ ПЕРЕКОНАННЯ
У ТВОРЧОСТІ І. С. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО

У тезах доповіді представлено джерелознавчий аналіз творчості письменника-патріота, І. С. Нечуя-Левицького як інформаційний ресурс для подальшого наукового дослідження взаємозв’язку українського питання з політичною ситуацією у країні. Визначено тематику творів і публікацій митця.
Ключові слова: Іван Нечуй-Левицький, українське питання, культурно-духовна спадщина.

Упродовж тривалого часу справа дослідження історії національної минувшини й духовних надбань українського народу залежала від політичної кон’юнктури. В умовах відродження України проблемам дослідження, збереження культурно-духовної спадщини належить виняткова роль. Книга, яка є «своєрідною скарбницею знань людства», завжди виступала посередником між минулим і сьогоденням. На тлі наукових досліджень прослідковується ідейно-естетичне, наукове й пізнавальне значення творчого доробку І. С. Нечуя-Левицького (13[25].11.1838–02.04.1918), що є цінним першоджерелом до серйозної розмови про патріотизм народу, який населяє Україну, його духовність і багатовікові традиції самобутньої культури.
У 2023 р. виповнюється 185 років від дня народження цього видатного українського письменника, етнографа, фольклориста, перекладача, педагога. Іван Семенович Нечуй-Левицький почав писати, коли йому минуло 30 років, хоча прагнув до цього ще з ранніх літ. Перші публікації письменника відбулися у 1868 р. у львівському журналі «Правда» («Дві московки» та «Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть»). Творчий доробок митця ховає в собі багато загадкового: в одній особі поєднуються письменник-реаліст, високої майстерності гуморист і сатирик, демократ і гуманіст за складом душі й водночас суперечливий публіцист, слабкий і недалекозорий політик, що іноді доходив до різких націоналістичних випадів. Класика української літератури люблять і знають не тільки в нашій країні, його твори перекладаються багатьма іноземними мовами, зокрема молдовською, німецькою, польською, російською, угорською та іншими.
Ідея народності – це головна ідея художньої творчості І. С. Нечуя-Левицького. Відтворюючи традиційне селянське життя, автор показав його контрастність: великі моральні потенції народу й водночас змізерніння натури людини в умовах капіталізму. У 1861 р. було здійснено реформу, яка формально скасувала кріпацтво. Але життя селянства не полегшилося, їхні страждання продовжувалися. Щоб прогодувати сім’ї, у пошуках заробітків тисячі людей мандрували, скрізь стикаючись із свавіллям чиновників, промисловців і нової буржуазії, яка так само, як і поміщики, гнітила народ. Цей період відображено в антикріпосницькій повісті І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря» (1876) і в повісті про життя заробітчан «Бурлачка» (1878). Також слід пригадати відомі реакційні закони – Валуєвський циркуляр (1863) і Емський указ (1876), що гальмували самовіддану працю українських письменників на користь свого народу. Російське самодержавство придушувало національно-визвольну боротьбу українського народу, його мову, літературу, культуру. Після поразки польського повстання (1863), коли посилилися урядові утиски й заборони, особливо важливою в українській літературі стала проблема національної самобутності.
Погляди І. Нечуя-Левицького на українську національну справу, яка стала основою його ідеологічних повістей, відразу впали в око цензурі. Публіцистичні твори, присвячені колоніальній політиці російської влади та українсько-російським стосункам, піддавалися жорсткій цензурі як у час написання, так і по смерті автора. Опублікувавши у львівському журналі «Правда» статтю «Сьогочасне літературне прямування» (1878), І. Нечуй-Левицький гостро виступив проти шовіністичної політики російського уряду та деяких російських письменників.
Ще з більшою гостротою письменник висловив протест проти гноблення українського народу царизмом у статті «Українство на літературних позвах з Московщиною» (1891). Критичне ставлення до російської політики було наслідком особистого досвіду, адже І. Нечуєві-Левицькому довелося зазнати чимало поневірянь у професійній діяльності через патріотичні переконання. Ще з часів навчання він виніс неприязнь до «обрусителів», руками яких уряд здійснював політику національної асиміляції в Україні та нищив усякі паростки українського руху. І. Нечуй-Левицький вважав найбільшим недоліком української інтелігенції те, що російська література їм замінила власну, національну. Автор дорожив історією свого народу, йому боліло за розтоптану й втрачену національну гідність українця. У багатьох художніх творах, серед яких «Причепа» (1869), «Хмари» (1874), «Над Чорним морем» (1891), та працях: «Російська народна школа на Україні» (1889), «Педагогічна проява в російській народній школі» (1893), «Школа повинна бути національною» (1911) Іван Семенович детально висвітлив власні спостереження, проаналізував процес русифікації в освіті. За це письменник потрапив у немилість до царського уряду. Найбільше звинувачували його в націоналізмі й антисемітизмі.
За часів СРСР деякі твори письменника, зокрема, «Непотрібність великоруської літератури для України та слов’янщини» (1877), «Українство на літературних позвах з Московщиною» (1891), не видавалися, адже їх вважали націоналістичними. Українців сприймали як народ, у якого не може бути окремого світогляду. На жаль, ще й тепер зустрічаються хибні тлумачення творів І. Нечуя-Левицького: однобоке оцінювання публіцистики, велике застереження щодо його літературно-естетичних поглядів, а також побутування думок, нібито він змальовував експлуататорів тільки чужої національності, вороже ставився до інших націй. Частину цих недоречностей ми знаходимо в критичних працях О. Кониського та М. Драгоманова. Слід зазначити, що І. С. Нечуй-Левицький був одним із перших в українській літературі, хто звернувся до зображення героїв із національного середовища – євреїв, греків, поляків, росіян, молдован, німців, чехів. Він не робив «привілеєм» якоїсь одної нації меркантильність, пустоцвітство.
У творчості І. С. Нечуя-Левицького ніде не знайдемо ідилічних стосунків між класово ворожими групами. Письменник прагнув зрозуміти певні риси того чи іншого національного характеру й втілити їх у образах своїх персонажів. Зокрема він – автор оповідання «Єврейський Скнеря» (1914), праць «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності» (1868) та «Світогляд українського народу: ескіз української міфології» (1876) тощо. Митець досконало володів багатством, своєрідністю, яскравістю українського народного гумору, творчо використовував його у своїх повістях і оповіданнях, серед яких гумористично-сатиричні твори: «Кайдашева сім’я» (1879), «Старосвітські батюшки та матушки» (1881), «Афонський пройдисвіт» (1890). Кожна з повістей, написаних письменником, присвячена зображенню життя однієї чи кількох сімей із конкретного середовища: селянського, шляхетського, духовенства, інтелігенції.
Твори талановитого майстра художнього слова відіграли велику роль і в збагаченні української літературної мови. Михайло Коцюбинський сказав: «Яка прекрасна мова! Читав – наче погожу воду у спеку пив. Яке знання народних звичаїв, народного життя!». І. С. Нечуя-Левицького вважають легендою української літератури та одним із творців мови, якою писали майже всі українські письменники ХХ століття. У свій час письменник критикував творчість модерністів, але деякі поети-модерністи (постмодерністи) минулого століття не сприймали реалістичну спадщину класика. Наприклад, читаючи «Листи до сина» (Івано-Франківськ, 2002), ми дізнаємося, що В. Стус невиправдано применшував значення представників соціально-побутового, етнографічного письма, майстрів реалістично-сентиментальної школи. У їхніх творах він не бачив нічого цінного, крім мовного багатства, через те й радив синові: «…читай старих авторів (усіх тих Квіток-Основ’яненків, Стороженка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького – майже вся ця проза нудна, нецікава, бідна змістом – але читати її треба для мови – більше, мабуть, користі й не знайти од цих авторів, що бідним духом жили, бідним духом писали, розповідаючи казки-теревені або жартували на біді – як-от Котляревський)».
Безкомпромісна душевна потреба творити для своєї нації означала для І. С. Нечуя-Левицького більше, ніж власна доля. У його світогляді проявлялися суперечності самої епохи, не тільки в економічному, політичному житті країни, а особливо – у житті українського народу, поневоленого царизмом. Письменник багато зробив для популяризації знань серед населення України, залишив цілу низку наукових розвідок, які відтворюють історичну правду про життя й боротьбу нашого народу в давноминулі часи за своє виживання й утвердження. Кращі твори письменника увійшли до золотого фонду класичної спадщини української та світової літератури.

UDC 821.161.2 Nechuy-Levytskyi
Angela Shumilova,
ORCID https://orcid.org/0000-0003-4731-2346,
Junior Researcher Associate,
Department of scientific and bibliographic information,
V. I. Vernadskyi National Library of Ukraine,
Kyiv, Ukraine
e-mail: AngelaShumil@gmail.com

THE UKRAINIAN QUESTION, PATRIOTIC BELIEFS
IN THE WORK OF I. S. NECHUY-LEVYTSKY
The abstracts of the report present a source-based analysis of the work of the patriot writer I. Nechuy-Levytskyi as an information resource for further scientific research into the relationship between the Ukrainian question and the political situation in the country. The subject of the artist’s works and publications is determined.
Keywords: Ivan Nechuy-Levytskyi, Ukrainian question, cultural and spiritual heritage.