ЧИННИКИ І ШЛЯХИ АКТУАЛІЗАЦІЇ АРХІВІВ

Тези доповіді

УДК 930.25-043.84]:[316.3:159.953]

Онищенко Олексій Семенович,
ORCID 0000-0003-2424-0554,
академік Національної академії наук України,
доктор філософських наук, професор,
радник Президії Національної академії наук України,
заслужений діяч науки і техніки України,
почесний генеральний директор,
Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського,
Київ, Україна
e-mail: osony1933@gmail.com

ЧИННИКИ І ШЛЯХИ АКТУАЛІЗАЦІЇ АРХІВІВ

Архіви завжди актуальні як сховища документних свідчень про минуле. Але у переломні періоди суспільних трансформацій, коли йде переосмислення стереотипних історичних наративів, інтерес до архівів суттєво підвищується. Головними рушіями їх актуалізації виступають потреби розвитку історичної, національної, соціальної й культурної пам’яті.
Ключові слова: архів, актуалізація, історична пам’ять, архівний сервіс, архівна грамотність.

Архів – документна скарбниця історичної пам’яті, в якому зібрано свідчення про події, процеси, особистості минулого. А оскільки людство, будуючи сучасне і мріючи про майбутнє, спирається на попередній досвід, то архіви завжди актуальні. Цьому сприяє також пізнавальний інтерес до спадщини. Кожне покоління і кожна людина рано чи пізно хоче скласти уявлення про минуле свого роду, етносу, поселення, держави, країни. Тому архів стабільно актуальний.
Проте є періоди, коли хвилі актуалізації архівів різко зростають. Це спостерігається в часи переломних суспільних трансформацій, світоглядних переорієнтацій, науково-технічних революцій, корінних змін у способі життя. Різні чинники актуалізації архівів (політичні, ідеологічні, соціальні, пізнавальні, психологічні) можуть зливатися в один потік. Аналіз контенту архівів перетворюється на потужний інструмент переосмислення стереотипних історичних наративів як на національному, регіональному, так і на глобальному рівнях.
Досвід минулого, зафіксований в архівних документах, є живильним джерелом для розвитку і зміцнення історичної, національної, соціальної, культурної й індивідуальної пам’яті.
Неухильно до архівів веде процес формування і зміцнення національної ідентичності, основою якої є національна пам’ять. Вона існує в свідомості людини та історичних документах, які містять свідчення про походження, розвиток нації, визначні події в її житті, особливості світогляду, моралі, побуту, традицій, міжлюдських відносин.
У сучасних українських умовах пам’ять стоїть у центрі суспільного мисленнєвого процесу, бо війна, масова міграція, глобалізація, цифровізація адресують кожному питання: хто ти, якого роду, де твоя земля, Батьківщина, в чому твоя етнічна самобутність і чи зберігаєш ти її нині? І тут погляди спрямовуються до історії, документні дані якої зосереджені в архівах, музеях, бібліотеках і ще – у народних переказах. Тому активізація національної пам’яті здіймає хвилю інтересу до архівів.

Соціальна пам’ять додає свою хвилю масового інтересу до архівів. Це – пам’ять про традиції суспільного устрою українців, державницькі прагнення, правила співжиття, прояви громадянського суспільства, міжнаціональні, міжконфесійні відносини, відносини між владою і народом, відносини із зарубіжжям. Усі ці питання в українському суспільстві перебувають на стадії активного обговорення. Здобута й активно розбудовується державність. Модернізується економіка. Українське суспільство консолідується для протистояння російській агресії. Розробляються стратегії та плани післявоєнної відбудови, оновлення суспільства на засадах високих соціальних стандартів. І усе це теж піднімає інтерес до соціального досвіду, документні сліди якого зафіксовані в таких багатовікових інформаційних центрах, як архіви.
Потужні імпульси звернень до архіву дає культурна пам’ять. Її теж охопили процеси трансформації. Передусім культурна пам’ять уточнює своє національне єство. Очищає і вводить в обіг кращі народні традиції. Прагне до повноти осмислення національних культурних надбань, виробити адекватну оцінку культурним явищам і діячам культури, які з якихось причин (політичних, ідеологічних, нерозуміння оригінальності тощо) замовчувалися чи дискредитувалися існуючими у відповідний час режимами. Та й для нового культурного будівництва багато чого можна взяти з арсеналу спадщини.

Національну, соціальну, культурну пам’ять, так би мовити, обслуговує історична пам’ять. За змістом вони є її різновидами, оскільки всі ґрунтуються на свідченнях минулого, звертаються до історії, стимулюючи розвиток історичної пам’яті, потребу в її розширенні та збагаченні. Та й сама історична пам’ять нині те ж у русі: оновлюється, йде ближче до першоджерел, відкидає нав’язані стереотипи, вибудовує реалістичну картину минулого. Йде навіть битва між історичною пам’яттю ворогуючих сторін. А це вимагає звірки даних, що неодмінно веде до центрів пам’яті, серед яких одним із найдавніших є архів.

Не останню роль в актуалізації архівів відіграє і розвиток науки про архіви – архівознавства. Його завдання – підвести наукову базу під архівну справу, з’ясувати суть і значення документа, документного сховища, інтегрувати архівні знання з документознавчими, джерелознавчими, археографічними. Як і скрізь: розвиток науки вимагає посилення інтересу до свого об’єкта. Загострюється потреба скласти повну картину всіх пластів документних скопищ.
Розглянуті вище чинники і шляхи актуалізації архівів стосуються й архівів наукових. Але тут ще додаються запити історії науки, вимоги порівняльного аналізу в оцінці нових ідей і винаходів, виявлення, наскільки вони справді нові, чи не є повтором уже відомого, однак непоміченого дослідником. За умов бурхливого зростання обсягів наукової інформації «винахід велосипеда» – цілком ймовірне явище, особливо у випадку, коли матеріали з досліджуваного питання не були опубліковані, а зберігаються лише в документах архівів. Недарма ж для заявок на нову тему дослідження, для дисертацій, статей у наукових журналах обов’язковим правилом є подача огляду результатів уже проведених досліджень на дану тему і планування досягнень. Щоправда, на практиці такі огляди і плани нерідко ґрунтуються лише на публікаціях і недостатньо враховують архівні документи (або й зовсім не беруть до уваги), що з якихось причин (незавершеність обґрунтування ідей, винаходу, нечіткі уявлення про можливості застосування, неготовність до друку тощо) не були оприлюднені. Як бачимо, націленість на інновації в наукових дослідженнях передбачає і ретельне вивчення профільних архівних документів.

Актуалізація архівів включає необхідність їх популяризації та відбувається у чотирьох варіантах:
– популяризація архіву як соціокультурної установи (документної скарбниці, центру, місця, осередку історичної пам’яті, зберігання артефактів національної спадщини);
– популяризація всіх видів архівних документів;
– популяризація архівних послуг;
– популяризація професії архівіста, архівознавця.
Насамперед йдеться про представлення громадськості архівів як храмів документної пам’яті, найбагатших зібрань первинних, оригінальних, унікальних документів на всіх видах носіїв інформації, як наукової, культурно-просвітницької, інформаційної організації, що береже і випромінює національну історію. Такий образ архіви повинні виробляти передусім самі, таким його повинні поширювати і масмедіа. Необхідно рішуче долати усе ще побутуючий неадекватний образ архіву як накопичення використаних документів, що колись і комусь можуть знадобитися для довідок. У суспільстві повинна утвердитися думка, що архів – постійно діюче джерело свідчень про наше минуле, оберіг і зберігач історичної спадщини. Передача документа в архів – не вилучення з обігу, а постановка на довговічне служіння. Тому архівній справі належить бути у соціокультурних пріоритетах.
Наукові архіви – законні носії наукової спадщини. Тому їх популяризація природно пов’язана з популяризацією історії науки, наукового знання взагалі. Архівна складова органічна у всіх формах і методах пропаганди знань (і цю позицію слід зміцнювати): фестивалях, днях науки, лекторіях, науково-популярних виданнях, масмедіа, енциклопедіях, словниках, довідниках тощо. Є ще резерви для розширення архівного матеріалу у профільних журналах академічних установ.

Загалом популярність архіву забезпечується насамперед двома чинниками: багатством документного ресурсу і високою компетентністю архівістів-професіоналів.
Для інноваційної розбудови архівної справи необхідне злиття в особі архівіста трьох видів грамотності – архівної, цифрової та масмедійної.
Архівна грамотність синтезує історичні, джерелознавчі, документознавчі, бібліографознавчі, музеєзнавчі та інші спеціально-історичні знання; цифрова – передбачає володіння комп’ютерними засобами і технологіями опрацювання інформації; масмедійна – вимагає уміння користуватися ЗМІ для поширення інформації. В архівісті спеціально-історичний фах переростає в інтегрований соціогуманітарний.

UDС 930.25-043.84]:[316.3:159.953]

Oleksii Onyshchenko,
ORCID 0000-0003-2424-0554,
Academician of the NAS of Ukraine,
Doctor of Sciences (Philosophy), Professor,
Advisor at the Presidium of the NAS of Ukraine,
National Academy of Sciences of Ukraine,
Honorary scientist of Ukraine,
Honorary general director of V. I. Vernadskyi National Library of Ukraine,
Kyiv, Ukraine
e-mail: osony1933@gmail.com

FACTORS AND WAYS OF ARCHIVE ACTUALISATION

Аrchives are always relevant as repositories of documentary evidence about the past. In critical periods of social transformations, when stereotyped historical narratives are reinterpreted, interest in archives increases significantly. The main engines of their actualization are the needs of the development of historical, national, social and cultural memory.
Keywords: archive, actualization, historical memory, archival service, archival literacy.