Взаємозв’язок політичного міфу і суспільного наративу

ЗаявникЗакіров Марат Борисович (Україна)
ФорумМіжнародна наукова конференція "Бібліотека.Наука.Комунікація"
ЗахідСекція 4. Оптимізація бібліотечної діяльності у розвитку національного інформаційного простору
Назва доповідіВзаємозв’язок політичного міфу і суспільного наративу
Інформація про співдоповідачів
Презентаціяне завантажено
СтаттяЗавантажити статтю


Тези доповіді

УДК 316.77–043.86:32
Марат Закіров,
Мarat Zakirov,
доктор політичних наук, доцент, зав. відділом,
Doctor of Political Sciences, Associate Professor, Head of Department,
Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського
V. I. Vernadsky National Library of Ukraine

Взаємозв’язок політичного міфу і суспільного наративу
Interconnection of political myth and social narrative

Виходячи із наявної потреби всебічного пізнання сучасної політико-комунікативної реальності у сукупності динамічних змін, розширено контекст проблеми взаємозв’язку суспільного наративу і політичного міфу як складових трансформації комунікативного простору.

Proceeding from the existing need for comprehensive knowledge of modern political and communicative reality in the aggregate of dynamic changes, the context of the problem of the interrelation between the public narrative and the political myth as components of the transformation of the communicative space has been expanded.

Ключові слова: політичний міф, наратив, інформаційний вплив, комунікація, маніпуляція, інформація.
Keywords: political myth, narrative, communication, manipulation, information, information.

Актуальність звернення до проблеми політичного міфу зумовлюється суттєвими змінами комунікативної дійсності сучасного світу. На глобальному рівні еволюція комунікативної дійсності є безпосереднім і об’єктивним наслідком розвитку інформаційно-комунікативних технологій. На регіональному рівні зазначене явище викликане пострадянськими соціально-політичними трансформаціями, що характеризується актуалізацією традиційних політичних міфів і народженням нових, які, у пошуках власної державної ідентичності, активно продукує політична еліта новостворених країн. Слід підкреслити, що незважаючи на глобальний характер трансформації комунікативного простору, на практиці гуманістичні якості й ідеологічна спрямованість політичної міфології значною мірою залежить від наявного суспільного наративу, який відтворюється у тому чи іншому суспільстві і віддзеркалює національні традиції і світоглядні уподобання.
Сучасні конфлікти між державами перетворюються на наративні конфлікти за свідомість, де важко визначити конкретного супротивника, його стратегічні цілі й передбачити подальші дії, де актори використовують множину маніпулятивних прийомів конструювання реальності, створюють контрольований хаос для доведення суспільства до точки біфуркації, коли воно змінить напрям свого цивілізаційного розвитку. У ХХІ столітті більш ефективним є колонізація держав через колонізацію розуму й свідомості.
Однак, слід зауважити, що процес політичної міфологізації є неоднозначним явищем. Характер впливу політичних міфів значною мірою залежить від мети, з якою певні політичні міфи відтворюються і розповсюджуються. Позитивний ефект забезпечують міфи, які підтримують історичну наступність, формують та розвивають державну ідентичність, спрямовану на консолідацію громадянського суспільства. Водночас, нерідко міфологізація політичної реальності використовується як складова стратегії встановлення політичного домінування на регіональному, загальнонаціональному або геополітичному рівні. Тим самим проблема життєвості міфу часто редукується до обговорення «істинності» того чи іншого академічного дискурсу міфічного, визначення взаємозв'язку міфічного наративу з ідеологічним.
Отже, головна цінність політичного міфу і відповідного суспільного наративу полягає у його здатності впливати на громадську свідомість і забезпечувати тим самим підтримку конкретних політичних сил. Водночас, історична відповідність інформації, яку несе у собі політичний міф, має другорядне значення або взагалі не враховується. Невипадково сучасні дослідники зазначають, що міф і наратив на сьогодні сприймаються як інструменти обґрунтування особистих і суспільних інтересів.
Вищезазначене приводить нас до логічного висновку, що політичний міф – завжди наратив «конкретної групи». У такому сенсі політичний міф обґрунтовує і підтверджує на практиці претензії певної політичної групи на гегемонію, артикулює на практиці її політичну суверенність, заохочує політичний опір меншості і аргументацію практичних дій для скасування небажаних установ. Таким чином, міф може «драматизувати» політичну історію, освячувати політичний устрій з минулого або сьогодення, надихати членів політичної спільноти за допомогою відсилання до героїчного майбутнього. Отже, будь-яка група, яка позбавлена можливості політичного існування і прагне його знайти, може за допомогою політичного міфу почати виправдання насильницьких дій (змови, війни і т. п.).
Екстраполяція зазначеної моделі поведінки уявної політичної групи на світову історію дозволяє наочно пересвідчитися, що саме за таким сценарієм розвивалися події усіх без винятку революцій. Протягом століть, від лозунгу Великої французької революції 1789–1794 років «Мир – хижинам, війна – палацам!» до сучасності, механізм організації політичних акцій регіонального або геополітичного масштабу у своїх основних рисах залишився незмінним. Спочатку створюється політичний міф, який містить у собі більш-менш чітко сформульовані пояснення існуючих у суспільстві проблем і визначає винуватців. Згодом, на основі пропонованого політичного міфу, який активно розповсюджується в інформаційному просторі, формується певний суспільний наратив як інструмент осмислення політичної реальності і керівництво до дії.
З огляду на вищезазначене, важливою ланкою дослідження комунікативних процесів і виникнення політичних ідентичностей є дослідження міфічних підстав політичної пам'яті, яка стає основою формування певних політичних міфів і створення відповідного суспільного наративу. Причому детальний аналіз конкретного наративу, який з більшою або меншою цілеспрямованістю декларується політичними елітами, свідчить, що вони намагаються не лише створювати певним чином декорований варіант дійсності, але і намагаються вкласти у нього конкретні ідеї.
Причому, за певних обставин мова може йти про наратив, який має змусити людей оцінювати події з позиції або доволі віддаленої від реальності, або принаймні однобічної і спрощеної. З історичної точки зору відправним пунктом зазначеної форми осмислення минулого може слугувати певне виділене із загального контексту явище і його, відповідним чином, інтерпретовані наслідки, які наратив, що формується, має розповсюдити і закріпити у суспільній свідомості. Наприклад, застосування схеми «метрополії – колонії» і «гнобитель – гноблений» до українських реалій, на жаль вже стали лейтмотивом національного наративу.
Таким чином, з одного боку політична влада намагається позиціонувати себе як захисницю від загрози поневолення, а з іншого боку – пояснює наявні негаразди минулим пригніченим становищем. Крім того, політична влада не лише шукає підтримки як переможниця протиправного режиму, але і намагається залучити суспільство у співавтори усього як позитивного так і, головне, негативного, що відбувається у реальності. Поряд із зазначеними, доволі прозорими політичними поясненнями виникнення саме такого наративу у вітчизняному історико-політичному дискурсі існує й інше, безпосередньо пов’язане з механізмом формування політичного міфу, який має ірраціональну природу.
Зокрема, як зазначає Я. Верменич: «коли спільноті середньовіччя чи раннього нового часу приписується здатність до раціонального цілепокладання (на зразок «одвічного прагнення» українського народу до «возз’єднання» з російським чи послідовного обстоювання українцями на всіх етапах свого розвитку ідеї власної національної державності), такий суб’єктивізм здатен знецінити навіть серйозне прирощення наукових знань. Коли ж при цьому у фокусі виявляється протиставлення «ми – вони», і «наше» наділяється найвищими чеснотами, а «чуже» представляється як смертельна загроза, історія взагалі втрачає раціональну основу».
Саме небезпека поринути в ірраціональне світосприйняття, втратити об’єктивне бачення історичного минулого може стати на заваді виробленню ефективної державної політики. Суб’єктивізм вже став реальністю і значною мірою впливає на формування суспільного наративу і, певною мірою, навіть наукового дискурсу. Намагання вибудовувати історичну самоповагу на основі зневажання історії і досягнень інших країн, безпідставного завищення цінності окремих здобутків власного минулого у підсумку виявиться не менш шкідливим за наратив «топосу поразок».