ОБРАЗНІ КОНОТАЦІЇ ГЕТИСМАНІЇ І ТОПОС LOCUS AMOENUS У ПАСІЙНІЙ ПРОПОВІДІ СВТ. ДИМИТРІЯ ТУПТАЛА

Тези доповіді

УДК 82.5:091.143
Максимчук Ольга Василівна,
ORCID 0000-0002-6932-6434,
кандидат філологічних наук, науковий співробітник,
Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського,
Київ, Україна
е-mail: zubrytska@yahoo.com.ua

ОБРАЗНІ КОНОТАЦІЇ ГЕТИСМАНІЇ І ТОПОС LOCUS AMOENUS
У ПАСІЙНІЙ ПРОПОВІДІ СВТ. ДИМИТРІЯ ТУПТАЛА

Висвітлено принципи використання загальноєвропейської літературної топіки на прикладі образу Гетсиманії в пасійній проповіді Димитрія Туптала.
Ключові слова: locus amoenus, топос, проповідь, Димитрій Туптало.

Від часів античності в європейській літературі поширюється практика риторизованого, тобто стандартизованого, усталеного опису ідилічного природного пейзажу. Зазвичай locus amoenus, тобто місце благоденства, представляли як тінистий куточок природи на березі струмка. Зокрема, вірші з подібним зображенням благодатної місцини неодноразово трапляються в пізньоантичних поетів (детальніше про становлення типізованого опису locus amoenus ідеться в розділі «Ідеальний краєвид» праці Е. Р. Курціуса «Європейська література та латинське середньовіччя»).
Один із варіантів «місця благоденства», поруч із гаєм чи дібровою, вважався сад. Сад як упорядкований людиною куточок природи, призначений для відпочинку й насолод, є одним із наскрізних образів європейського мистецтва, у тому числі й словесного. Традиційне зображення саду в літературі аж до раннього Нового часу часто містило той самий набір ознак, що й locus amoenus. У літературознавстві подібне шаблонне розкриття образу називається топосом, або загальним місцем (термін було запозичено із античної риторики). Про репрезентацію образу саду через систему літературних топосів (сад обличчя, сад душі, сад розкошів, сад поезії, у якому працює поет-садівник) ідеться у статті Я. Абрамовської «Топос і деякі спільні місця літературознавчих досліджень».
Утім, античні за походженням описові схеми могли накладатися на біблійні ремінісценції та прямі запозичення, що породжувало образний симбіоз. Приміром, в українській бароковій літературі можна зауважити типізовані розповіді про прихід весни, які створювалися за допомогою цитат і парафразів із Пісні пісень та водночас корелювали з традиційним описом locus amoenus.
Саме тому опис саду, який трапляється в українських текстах XVII–XVIII ст., може поєднувати у собі риси біблійного саду – наприклад, Едему як земного раю, піснепісенного «ветрограду» як місця любощів та загальнохристиянські уявлення про сад як прообраз раю небесного – із літературним топосом «приємного місця» чи «місця благоденства».
Проте в одній із проповідей свт. Димитрія Туптала (1651–1709), текст якої був опублікований уже по його смерті у московському виданні «Остальные сочинения святаго Димитрия митрополита, ростовскаго чудотворца, доселѣ свѣту еще неизвѣстныя» (Синодальна типографія, 1804), натрапляємо на досить оригінальний, «обернений» опис саду – не місця розкошування, а простору небезпек і страждань.
Цим садом є Гетсиманія – місцина на околицях Єрусалима, із якої почалися скорботи Ісуса. Отже, у «Казанѣ на страсти Господа Бога и Спаса нашего Іисуса Христа» святитель Димитрій зауважує: «Огородки завше суть місцем утіхи, веселя, а сей дивный який огородок, в котором мѣсто рож терніє, мѣсто лѣтораслій розги, мѣсто щепов ощепы (sic!), мѣсто дерев крест ся Христу Спасителю показуєт. Мѣсто вдячных жродел плынут крвавыи струмени, мѣсто повѣваючих вѣтров тяжкіи вздыханя з персей Христовых выходят» (арк. 111 зв.). Ця пасійне, тобто присвячене страстям Господнім, казання датоване 1677 р., а отже, належить до українського періоду життя і проповідництва святителя, однак надруковане воно було в перекладі на церковнослов’янську мову (див. детальніше працю М. Федотової «Украинские проповеди Димитрия Ростовского (1670–1700 гг.) и их рукописная традиция», ТОДРЛ, 1999, т. 51). Цитати з проповіді наводимо зі списку, що є частиною рукописного збірника XVIII ст. «Слова и речѣ святителя Христова Димитрія Ростовскаго новоявленнаго чудотворца собранныє» (арк. 106–111, 141–160), який зберігається в Інституті рукопису НБУВ, ф. 301, од. зб 292 П (див. опис змісту пам’ятки у каталозі М. Петрова «Описание рукописей церковно-археологического музея при Киевской духовной академии», 1877, вип. 2).
У європейській літературі топос приємного місця та його різновид – топос саду насолод – зазвичай передбачав повторювані згадки про затінок дерев, солодкі плоди на гіллі, джерело чи іншу водойму з чистою водою, спів пташок, лагідний подув вітру, аромати квітів, шовкові, м’які трави тощо.
Однак у фрагменті з проповіді на страсті Христові автор, використовуючи фігуру антитези, протиставляє Гетсиманію іншим садкам і перераховує ці ж ознаки locus amoenus, тільки із протилежним «знаком»: замість вітру тяжкі зітхання, замість джерела кривавий піт і т. д.
Можна помітити, що повторювані ознаки locus amoenus підібрані таким чином, що кожна з них взаємодіє з різними чуттями людини: нюхом, смаком, слухом, зором, дотиком. Сад через вплив на органи чуття повинен приносити людині задоволення і щастя, натомість у випадку з Гетсиманією він навпаки навіює смуток і страх, оскільки його вербальне зображення у проповіді Димитрія Туптала провіщає Христу близькі страждання і смерть.
Уявлення про зв’язок п’яти базових чуттів людини, її чуттєвості, з п’ятьма ранами Христовими, та, ширше, Його страстями, було поширене в європейській культурі ранньомодерного періоду. З богословської точки зору, муки Христа повинні виправити спотворену гріхом тілесність людини, зокрема її сенсорні чуття, адже вони пов’язані із внутрішнім, душевним світом особи. Відповідно, гріхопадіння, через яке перші люди втратили можливість перебувати у саду-раю та насолоджуватися ним за допомогою своїх чуттів, спокутується і «виправляється» муками Христа. Саме тому Димитрій Туптало у своїй страсній проповіді підкреслює, що на скорбному шляху, який починається з Гетсиманії, своєрідного анти-саду, Христос зазнає мук усіма своїми органами і чуттями: «Всѣми уды болѣзнуєшь, же мы всѣ уды наши на грѣх подвигнули: болѣзнуєт главою, же безаконіа наша превзыйдоша главу нашу, болѣзнуєт очима, же очи наши возложихом уклонити ся на землю, болѣзнуєт устнами и язиком, же уста наша умножиша злобу злобу, и язык наш соплѣтаєт лщеніа; болѣзнуєт руками, же руки наши важилися уравти заказаного яблка…» (арк. 108 зв.).
У Гетсиманському саду, за святителем Димитрієм, «два аффекты во Христѣ Спасителѣ воююча, крвавый пот з него выточили, боязнь и милость» (арк. 142). Сприйняття саду як терену любові (староукраїнською – милості) пов’язане з «класичним» уявленням про locus amoenus; любовний дискурс саду представлений у проповіді цитуванням Пісні пісень, головними героями якої є молоді закохані. Проте піснепісенний «огородок» імпліцитно протиставляється Гетсиманії, адже заклик до Христа зійти до саду та покуштувати його плоди (арк. 111 зв., 141; див. Пісн. 5:1) витлумачується автором як «вкушання» страсних мук. Відтак усі чуттєві насолоди, притаманні місцю благоденства, перетворюються в Гетсиманії на страждання Господнього тіла. Тож пасійна проповідь Димитрія Туптала демонструє оригінальне переосмислення мотиву locus amoenus, згідно з яким топос саду як простору насолод трансформується на свою цілковиту протилежність, а його складники змінюють своє семантичне наповнення.

UDC 82.5:091.143
Maksymchuk Olha,
ORCID 0000-0002-6932-6434,
Candidate of Philological Sciences, Research Associate,
V. I. Vernadskyi National Library of Ukraine,
Kyiv, Ukraine
е-mail: zubrytska@yahoo.com.ua
IMAGERY CONNOTATIONS OF GETHSEMANE AND THE TOPOS OF THE LOCUS AMOENUS IN DYMYTRII TUPTALO’S SERMON ON THE PASSION OF CHRIST
This conference paper focuses on the principles of applying of European literary topoi in Dymytrii Tuptalo’s sermon on the Passion of Christ (on the example of the topos of locus amoenus).
Key words: locus amoenus, topos, sermon, Dymytrii Tuptalo.