Реальність неможливого: синонімія у назвах кириличних стародруків (за покрайніми записами)

Тези доповіді

Синонімія як властивість мовних одиниць, передусім лексичних, бути близькими за семантикою і водночас відрізнятися відтінками як значень, так і стилістичного забарвлення, належить до мовних явищ, які перебувають у постійному розвитку, збагачуючи мову й віддзеркалюючи її стан у конкретну історичну добу. Використанння синонімів допомагає мовцю уточнити думку або ж урізноманітнити фразу, надати вислову емоційності, конкретизувати термінологічне визначення.
Синонімія переважно непритаманна власним назвам, оскільки власна назва має бути конкретною, адже це своєрідний ідентифікатор особи, географічного об’єкта, твору мистецтва тощо. Проте ця закономірність має нечисленні винятки на сучасному етапі функціонування української мови та значно ширше коло випадків у книжній українській мові XVII–XVIII ст. Серед них синонімічні назви книг, зокрема кириличних стародруків, що підтверджено контекстуальним аналізом покрайніх записів на примірниках із фондів Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського.
Серед основних тематичних категорій кириличних стародруків є видання Святого Письма, літургійних книг, агіографія, збірники повчань і проповідей, богословські праці, посібники для священнослужителів, катехізиси й повчальна література для мирян (решту тем у давньому кириличному друці представлено спорадично). За специфікою створення текстів їх можна поділити на канонічні та авторські книги, що, відповідно, впливає на формулювання назви – усталеної традицією або створеної автором відповідно до його задуму.
Оскільки канонічні книги – видання Святого Письма і богослужбова література – прийшли в Україну разом із християнством східного обряду, вони в більшості зберегли оригінальні грецькі назви – Анфологіон, Октоїх, Ірмологіон тощо. На давньому українському ґрунті вони отримали як різночитання (Ірмологіон – Ірмолой), так і місцеву версію назви, яка, як правило, була калькою – дослівним перекладом з грецької (Октоїх – Осмогласник, Тріодіон – Трипіснець). Часто обидві назви використовували на титулі видання поряд. Так у назвах почаївських стародруків (XVIII ст.) подеколи представлено цілі синонімічні ряди: «Трефологіон сіесть Словопитаніе, гречески Анфологіон сіесть Цвітословіе» (почаївська Мінея святкова й загальна 1777 р.), «Евхологіон сіесть Молитвослов или Требник» (почаївський Требник 1771 р.), де грецькі терміни поєднуються з церковнослов’янськими та українськими.
Інколи видавці підходили до питання творчо. Так львівський Апостол 1666 р. отримав назву «Таблица невидимая сердца чловечаго, на которой не пером, але палцем Божіим и язиком апостолским, не чернилом, але Духом Святим и слезами апостолскими написани суть Посланіа альбо Листи апостолскіи». Прочитавши таку назву на ошатно оформленому титулі зі складною за композицією рамкою-фортою з алегоричним зображення серця, читач не лише дізнавався, що за книга перед ним, але й сповнювався належної шанобливості до неї.
На противагу богослужбовим книгам, які мали зазвичай коротку назву з одного-двох слів, авторські твори, як-то повчальна література, збірки проповідей, часто відзначалися довгими багатослівними назвами, покликаними якнайширше розкрити зміст і призначення книжки (т. зв. «назви-анотації»). Наприклад, популярна неодноразово видана з доповненнями про нові чуда книжка, присвячена історії Почаївського Успенського монастиря та чудотворній іконі Пресв. Богородиці, у почаївському виданні 1772 р. має назву «Гора Почаевская стопою чудесні из нея истікающую чудодійственную воду имущею и іконою чудотворною Пресвятия Діви Матере Божія почтена, всему міру ясна и явна», у бібліографії вона традиційно відома як просто «Гора Почаївська».
Покрайні записи у стародруках, а саме дарчі або власницькі, повторюють або формулюють назву книжки, до якої їх вписано, із цілком зрозумілою практичною метою: задокументувати факт придбання, дарування, позичання або навіть передання в заставу конкретного примірника. Такі записи зазвичай містять стандартну формулу «Сія книга/книжка/книжиця, рекомая/глаголемая … (іде назва видання, як її бачив автор запису)», після чого більш або менш детально викладено решту обставин, наприклад, купівлі та дарування цієї книжки до церкви якоюсь особою або громадою. Цікаво, що попри тоді ще неусталені правила використання заголовних літер, слово «книга» писали зазвичай з великої літери.
Що ж до передання назви авторами записів, найчастіше трапляються два шляхи. Перший: автор запису відтворював більш або менш точно назву видання, найчастіше це стосується канонічних книг, назви яких були звичні й добре відомі авторам покрайніх записів. Другий шлях: автор сам формулював назву книжки; причини для цього могли бути різні, від надто довгої назви в оригіналі до дефектного стану примірника. Тобто, придбавши, наприклад, на ярмарку або через знайомих, книжку без титулу, новий власник міг докладно не запам’ятати або не з’ясувати точну назву. Як наслідок таких обставин, один із примірників праці Йосифа Шумлянського «Зерцало до прейзреня и латвійшаго зрозуменя віри святой, сакраментов, десятословія Божія, гріхопаденій человіческих, духовним и свіцким людем прилично» (Унів, [1680]), що зберігаються в НБУВ, у покрайньому записі отримав назву «Пересторога» (це слово вжито у назві п’ятої – однієї з найбільших за обсягом – частини книги, у колонтитулах її названо «Пересторога духовним отцем»).
Видання «Собрание припадков...» (Супрасль, 1722), «Поученіе о Святых Тайнах...» (Унів, 1745) і «Богословіа нравоучителная...» (Почаїв, 1751 і 1756) поєднують не тільки спільне першоджерело (як відомо з бібліографії, супрасльське «Собраніе припадков» є першим перекладом, а в Уневі й Почаєві зроблено численні перевидання цієї популярної книжки для священників). У непоодиноких примірниках цих видань із фондів НБУВ у покрайніх записах цю працю названо «Казуси», рідше трапляється варіант «Казус» – в однині. Це свідчить про обізнаність авторів записів із західною традицією, напевне, у деяких випадках і про знання ними латини, адже книги з морального богослів’я (лат. «Theololgia moralis», у кириличних виданнях Почаївської друкарні використовували дослівний переклад цієї назви) в латиномовних виданнях часто мали в розлогій назві слово «казус» (лат. casus «випадок», що відбито в назвах супрасльського видання 1722 та унівського 1732 р. перекладом «припадок»). Посібник побудовано у формі запитань і відповідей для пояснення різних випадків, із якими може зіткнутися священник під час пастирського служіння. Отже, як би не назвали цю працю видавці, власники у XVIII ст. чітко орієнтувалися у змісті й об’єднали три різні назви одним синонімом («Казуси»).
За свідченнями проаналізованих нами покрайніх записів, кількість синонімічних назв кириличних стародруків була значно більшою, їх детальніший аналіз буде зроблено у статті. Проте навіть наведені приклади синонімії яскраво засвідчують нестандартні підходи у формулюванні назв завдяки засобам української мови.
Мова на кожному культурно-історичному етапі відображає світогляд народу, який нею спілкується, і чи не найяскравіше це демонструють синоніми як віддзеркалення лексичного багатства і виражальних можливостей мови. Навіть у такій, здавалось би, утилітарній дії, як формулювання назви конкретної книжки в покрайньому записі, власники у XVIII ст. вдавалися у творення синонімів, інколи наслідуючи видавців, інколи послуговуючись власними знаннями та логікою, доводячи на практиці реальність неможливого, простір для якої їм давали багатства української мови.