Бібліотеки і читалища як інструмент політичної легітимації болгарської влади в роки Першої світової війни

Тези доповіді

Дейнека Ярослав Анатолійович,
ORCID https://orcid.org/0000-0003-4073-7106,
молодший науковий співробітник,
відділ формування інформаційних ресурсів,
Фонд Президентів України,
Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського,
Київ, Україна
e-mail: clava-1995@ukr.net

Бібліотеки і читалища як інструмент політичної легітимації болгарської влади в роки Першої світової війни

Досліджено легітимаційну функцію бібліотек і читалищ у політиці Болгарії в роки Першої світової війни. Порівняно тилову, моравську, вардарську та фракійську моделі, що поєднували інституційну тяглість, культурну інтеграцію, асиміляцію й безпековий контроль. Показано залежність використання культурно-освітніх установ від політичного статусу території.
Ключові слова: бібліотеки, читалища, політична легітимація, Болгарія, Перша світова війна, Моравська зона, Вардарська Македонія, Західна Фракія.

У роки Першої світової війни бібліотеки й читалища в Болгарському царстві та на підконтрольних йому територіях виконували не лише культурно-просвітницькі функції. Разом зі школою, церквою, пресою та адміністрацією вони утворювали інфраструктуру державної присутності, через яку влада поширювала болгарську мову й закріплювала власний символічний порядок. Форма такої політики залежала від статусу території та її місця в болгарському національному проєкті.
У тиловій Болгарії легітимація спиралася, насамперед, на інституційну тяглість. Національна бібліотека, заснована після визволення 1878 р. і наділена статусом державної установи 1879 р., репрезентувала зв’язок між модерною болгарською державністю, національною пам’яттю та книжковою спадщиною. Законодавство про обов’язковий примірник закріпило за державою право визначати порядок збирання, збереження й бібліографічного обліку друкованої продукції. Закон 1897 р. зобов’язував друкарні передавати видання народним бібліотекам, а інструкція 1900 р. надала Софійській народній бібліотеці провідну координаційну роль. У 1915–1918 рр. надходження друкованих творів майже припинилося, проте чинність правового порядку підтримувала претензію держави на культурний суверенітет. Поєднання державного статусу бібліотеки, депозитного обов’язку та контролю над друком демонструвало прагнення влади охопити єдиним правовим режимом увесь національний книжковий простір. Тому навіть невиконання депозитних норм у воєнні роки не скасовувало їхнього легітимаційного значення: інституція продовжувала репрезентувати тяглість державного порядку.
На окупованих і новоприєднаних територіях бібліотеки й читалища були включені до активнішої культурно-національної політики. Болгарська влада відкривала школи, церкви, читалища та бібліотеки, створювала навчальні округи й призначала органи шкільного управління. Такі установи мали засвідчувати, що болгарська присутність є основою майбутньої політичної інтеграції. Вони формували болгарськомовне середовище й забезпечували символічне освоєння простору. Через книжковий фонд, публічні читання й освітню діяльність читалище ставало місцем відтворення санкціонованої владою колективної ідентичності.
Найвиразніше окупаційно-асиміляційна модель проявилася у Моравській зоні, населення якої мало сформовану сербську національну ідентичність. Заборона сербської мови, примусове проголошення сербського населення болгарським, зміна прізвищ і відкриття болгарських культурно-освітніх установ становили взаємопов’язані складові заміщення попереднього порядку. Сербська матеріальна й духовна культура підлягала витісненню, а школи, церкви, читалища та бібліотеки заповнювали створений інституційний вакуум. Державні органи переносили асиміляційну програму на рівень місцевої повсякденності. За таких умов легітимація здійснювалася не через суспільну згоду, а через примусову нормалізацію болгарської влади.
У Вардарській Македонії аналогічний набір інституцій обґрунтовувався іншим наративом. Болгарська адміністрація представляла свою діяльність як відновлення культурних та освітніх установ, що існували до Балканських воєн, і як завершення національного будівництва. Спеціальний закон від 25 січня 1916 р. регламентував відкриття й утримання народних шкіл у новоприєднаних та окупованих землях, розширював контроль Міністерства народної просвіти й передбачав призначення шкільних настоятелів. У краї відновлювали початкові школи, прогімназії та гімназії; на початку 1918–1919 навчального року в західній частині Вардарської Македонії відкрили понад 40 початкових шкіл. Інституційна реставрація надавала політичній інтеграції вигляду повернення перерваної болгарської традиції. На відміну від Моравської зони, де новий порядок легітимували через усунення сербських інституцій, у Вардарській Македонії ту саму болгаризацію подавали як реставрацію власного історичного культурного простору. Отже, відмінність полягала не стільки в інструментарії, скільки в способі політичного пояснення його застосування.
Західна Фракія демонструє проміжну модель, у якій інтеграційна політика поєднувалася з гарнізонно-безпековими пріоритетами. У Гюмюрджинському окрузі відкривали початкові школи, прогімназії та державні гімназії, відновлювали церковні структури, засновували читалища, благодійні й спортивні товариства, видавали місцеві газети. Гімназії у Гюмюрджині та Ксанті мали зміцнювати культурний і політичний вплив болгарської держави, а церковні проповіді – утверджувати віру в тривалість болгарської присутності на узбережжі Егейського моря. Водночас через діяльність озброєних турецьких організацій влада зберігала сильні військові гарнізони й пов’язувала культурне впорядкування краю з його безпекою.
Отже, політичний статус території визначав не перелік установ, а спосіб використання їхнього потенціалу. У старих межах держави бібліотеки забезпечували тяглість, правове регулювання книжкового простору й збереження національної пам’яті; у Моравській зоні вони входили до механізму примусового витіснення сербського порядку; у Вардарській Македонії підтримували реставраційний наратив; у Західній Фракії закріплювали інтеграцію під військовим захистом. Спільними механізмами були мова, школа, книжковий фонд, державний статус і символічна присутність влади. Добруджанський випадок окреслює межі такого порівняння, оскільки наявні матеріали фіксують болгарський контроль і союзницькі суперечності, але недостатньо розкривають культурну політику. Розпорошеність відомостей між працями з історії адміністрації, освіти та Національної бібліотеки обґрунтовує потребу окремого дослідження політичного виміру болгарської бібліотечної системи воєнної доби.

Yaroslav Deineka,
ORCID https://orcid.org/0000-0003-4073-7106,
Junior Research,
Department of Formation of Information Resources,
Foundation of the Presidents of Ukraine,
V. I. Vernadskyi National Library of Ukraine,
Kyiv, Ukraine
e-mail: clava-1995@ukr.net

Libraries and community reading centres as an instrument of political legitimation of Bulgarian rule during the First World War

The study examines the legitimating function of libraries and community reading centres in Bulgarian policy during the First World War. It compares the hinterland, Morava, Vardar Macedonian, and Western Thracian models, which combined institutional continuity, cultural integration, assimilation, and security control. The use of cultural and educational institutions is shown to have depended on the political status of each territory.
Keywords: libraries, community reading centres, political legitimation, Bulgaria, First World War, Morava zone, Vardar Macedonia, Western Thrace.