«Генеалогія музичних втрат» Розстріляного Відродження: Миеола Грінченко, Михайло Драй-Хмара, Володимир та Микола Колодуби.

Тези доповіді

Степанська Олександра Станіславівна,
ORCID https://orcid.org/0009-0009-6605-6684,
кандидатка мистецтвознавства,
викладачка музично-теоретичних дисциплін,
Музична консерваторіїя,
Барселуш, Португалія
e-mail: ol.stepanska@gmail.com

«Генеалогія музичних втрат» Розстріляного Відродження:
Миеола Грінченко, Михайло Драй-Хмара, Володимир та Микола Колодуби

Вперше розглянуто феномен «генеалогії музичних втрат» на прикладі українсь-ких діячів Розстріляного Відродження: музикознавця Миколи Грінченка, «київ-ського неокласика» Михайла Драй-Хмари та братів Колодубів, прямих родичів композитора Левка Колодуба. На основі маловідомих матеріалів аналізується формування спільного музично-культурного середовища 1920–1930-х років та його знищення через репресії. Розглянуто династійне продовження музичних тради цій у наступних поколіннях.
Ключові слова: Розстріляне Відродження, Микола Грінченко, Михайло Драй-Хмара, родина Колодубів, Музично-Драматичний Інститут імені М. Лисенка.

Термін «генеалогія музичних втрат» є відносно новим в українському му-зикознавстві і означає процес зникнення музично-культурної спадщини у всіх її багатогранних проявах – творах, стилях, артефактах, фольклорних чи інструме-нтальних традиціях. Також він стосується і людського фактору, а саме фізично-го знищення носіїв зазначених традицій – композиторів, виконавців, культур-них діячів або пересічних громадян, які тим чи іншим чином були причетні до загального процесу розвитку української музичної культури.
Робота присвячена генерації видатних постатей української культури, життя та діяльність яких розквітли у 1920–1930-х роках та трагічно обірвалися на рубежі третьої та четвертої декади двадцятого сторіччя. Життя цієї генерації можна розглядати у двох системах координат – «горизонтальної», через ство-рення родинних, дружніх та творчо-професійних відносин, або «вертикальної» чи династійної, тобто, можливості чи ні продовжувати чи ні музично-культурну діяльність у наступних поколіннях.
Серед зазначених діячів Микола Грінченко (1888–1942), визначний укра-їнський музикознавець, викладач та дослідник, директор Музично-Драматичного інституту імені М. Лисенка (далі МДІ), автор першої «Історії ук-раїнської музики», яка побачила світ у 1922 р.; Михайло Драй-Хмара (1889–1939), видатний науковець-славіст та викладач декількох вишів, поет, який на-лежав до групи «київських неокласиків» і фактично був автором їхнього мані-фесту; та брати Колодуби – старший Володимир, директор школи ім. М. Грушевського на Куренівці, та його брат, Микола, агроном. Протягом багатьох десятиліть прізвища зазначених персоналій замовчувались, кожне на свій лад.
Миколу Грінченка у різні роки заарештовували, звільняли з керівних та викладацьких посад МДІ, а у 1938 році, у стінах консерваторії пройшов показо-вий процес, що назавжди відсторонив його від роботи у закладі. Смерть музико-знавця у 1942 в евакуації, у Башкірії, начебто від хвороби, за словами історики-ні Н. Полонської-Василенко, мала невідомі причини і цілком «вписувалося» у ланку попередніх страт його культурних побратимів. Відношення до спадщини Миколи Грінченка в українському музикознавстві досі є доволі суперечливим – оцінка його наукової діяльності коливається від «нейтральної», або перехідної, важливої тільки для певного часу, до дійсно значущої в історії української му-зичної науки. Але є один прикрий факт, який на початку 1990-х описала у своїх спогадах його дочка Алла Грінченко. Після конференції, присвяченої 100-річному ювілею музикознавця, її матеріали не були опубліковані. Про причини цього можна тільки гадати.
Звільнення Михайла Драй-Хмари у 1933 р. зі всіх посад позбавив вченого засобів до існування, а арешт і висилка на Колиму в 1936-му викреслили його з усіх можливих сфер українського науково-культурного життя. Він помер від виснаження у ГУЛАГу в 1939 р. Залишки його розпорошеної та вцілілої спад-щини вивезли в Америку дружина Ніна Длугопольська та дочка Оксана під час Другої світової і почали повертатися в Україну тільки в кінці 1980-х.
Варто зазначити, що не тільки імена М. Грінченка та М. Драй-Хмари є знаковими в українському культурному процесі; родина Колодубів також зро-била свій важливий внесок у музичну царину. По-перше, в сім’ї Колодубів було три брати. Молодший з них і єдиний, хто пережив репресії, був Олександр (1900–1994), співак та режисер, який багато років керував Оперною студією ки-ївської консерваторії. По-друге, йдеться про найближчих родичів композитора Левка Колодуба – батька Миколу та дядька Володимира. Проте, майже в усіх дослідженнях про Левка Миколайовича Колодуба, що припали на радянський період, «небезпечний родинний вузол» залишався поза увагою дослідників: це було ідеологічно неприйнятним та могло спровокувати небажані наслідки. Ва-жливо наголосити, що і зараз майже неможливо знайти інформацію, яка би про-лила світло на трагічні обставини долі. Те ж саме стосується і матеріалів про Олександра Олексійовича Колодуба.
Моє звернення до «генеалогії музичних втрат» мало особисті причини. У сім’ї зберігалася пам’ять про те, що двоюрідні сестри прадідуся були дружина-ми Грінченка та Драй-Хмари. Однак, про якого з Грінченків (Бориса чи Мико-лу) інформації вже не було, а хто таким був Драй-Хмара, у 1970–1980-х роках ще мало хто міг дати артикульовану відповідь. Генеалогічні відкриття привели до відновлення цілої системи родинних та дружніх взаємин, які формувалися у двадцяті роки двадцятого століття і створювали творчу, музичну та наукову спі-льноту Києва. Її центральним «вузлом», без сумніву, був Музично-драматичний інститут імені М. Лисенка, україноцентрична діяльність якого зазнала жорсто-ких покарань, як у фізичному, так і в ідейному сенсі. У 1930-х роках деякі ви-кладачі вишу були страчені або опинились у засланні. Наприклад, видатний фольклорист та викладач української музичної етнографії МДІ Климентій Квіт-ка був висланий у Караганду, де був вимушений давати уроки латини нижньому медичному персоналу, а потім не міг повернутися до Києва. Сам виш був лікві-дований у 1934 р. і злився з консерваторією, яка вела свій початок від російсь-кого музичного товариства.
Одним із ключових джерел, яке дозволило відновити «горизонтальні» зв’язки, стали спогади дружини Михайла Драй-Хмари Ніни Длугопольської, вперше надруковані у 2018 р. Мозаїчні та часом уривчасті відомості, які подає авторка, доповнені збереженою родинною інформацією, допомогли реставрува-ти більш-менш цілісну картину взаємин на рівні повсякденного спілкування та творчих інтересів.
Отже, Михайло Драй-Хмара та Микола Грінченко одружились на сестрах Длугопольських – старшій Ніні та молодшій Лідії, тобто, поріднилися. Родина Длугопольських також заслуговує на особливу увагу. Батько – священик Петро Длугопольський – служив на теренах Поділля, був людиною з україноцентрич-ними поглядами, підтримував дружні та професійні зв’язки з Миколою Леонто-вичем, разом вони працювали у Тульчинському єпархіальному училищі. У ро-дині було шестеро дітей. Ще одна сестра – Олена – стала дружиною історика, учня Михайла Грушевського, Михайла Карачківського. Моральні, національні, культурні та музичні принципи, які слугували основою сімейного виховання у священицькій родині, сприяли близькості інтересів у новостворених сім’ях мо-лодих науковців. Після навчання і праці у Кам’янець-Подільському університе-ті, родини Драй-Хмари та Грінченка переїхали у Київ. У свою чергу, Марія, мо-лодша сестра Михайла Драй-Хмари, побралася з Володимиром Колодубом. По-ет неодноразово згадує про сімейні зустрічі у колі родини Колодубів, Володи-мира і Миколи. Так створилася молода україноцентрична спільнота, яку цемен-тували сімейні зв’язки, любов до науки, освіти, музики та України.
У 1924–1928 рр. Микола Грінченко обіймав посаду ректора Музично-драматичного інституту імені М. Лисенка, у ті часи єдиного вищого музично-навчального закладу Києва. Консерваторія була технікумом, тобто середньою ланкою на кшталт училища. Під час ректорства Грінченка у виші вперше відк-рився науковий факультет, на якому викладали Болеслав Яворський, Арнольд Альшванг, Климентій Квітка. (Зокрема, серед першого випуску наукового фа-культету був і мій дідусь, музикознавець Григорій Кисельов.) Саме у цей період українізації спостерігався розквіт діяльності інституту. Більшість викладачів МДІ були членами Товариства імені М.Леонтовича, який діяв у 1921–1928 рр.
Свідком тих років є збережений Щоденник Михайла Драй-Хмари, який науковець вів саме в окреслений період – із 1924-го до 1928 р. Серед іншої ін-формації, у Щоденнику занотовані факти сімейних зустрічей з Миколою Грін-ченком, Володимиром та Миколою Колодубами та великою родиною Длуго-польських, відвідування концертів Інституту та творчі контакти, які «визріли» саме на ґрунті спілкування з українською культурно-музичною елітою. Серед проєктів, які, на жаль, зупинилися на першій стадії розвитку та не змогли реалі-зуватися, лібрето до опери М. Вериківського «Лісова пісня» або до його ж бале-ту «Принц Лутоня». Ще одна знахідка відбулася у музичному відділі Націона-льної бібліотеки України імені В. Вернадського: завдяки співпраці з представ-ницею відділу Іриною Дубровіною була знайдена пісня «Вихори» композитора М. Радзієвського на слова П. Арського у перекладі Драй-Хмари. Раніше ця пра-ця не фігурувала в переліку творів «київського неокласика».
Також щоденник М. Драй-Хмари презентує палітру концертів з назвами творів та іменами виконавців, музично-критичними зауваженнями, тому може розглядатися як важливе фактологічне джерело українського музикознавства. Занотована інформація допомагає не тільки у відновленні «горизонтальних» родинно-дружніх зв’язків, але дає змогу прослідкувати формування «вертика-льних», династійних генеалогічних процесів.
Дочка Михайла Драй-Хмари, Оксана Ашер, почала своє навчання у відо-мого піаніста Костянтина Михайлова, але після арешту та заслання батька їй було заборонено продовжувати музичну освіту. В еміграції Оксана Драй-Хмара закінчила Празьку консерваторію, а потім навчалася у Брюссельській Королів-ській академії. Вона була практикуючою піаністкою, проте після захисту док-торської у Сорбонні, присвятила своє життя дослідженню та популяризації тво-рчості свого страченого батька. Її діти стали відомими науковцями у різних га-лузях. Донька Миколи Грінченка присвятила себе медицині.
Перша дружина Олександра Олексійовича Колодуба, Оксана (Лейбзон, псевдонім Березовська), оперна співачка, фігурує у щоденнику М. Драй-Хмари. Зокрема, вона здійснила артистичне турне разом з Віктором Косенком, де пре-зентувала українські солоспіви. Афіша з одного з концертів досі зберігається у Музеї-квартирі композитора.
Дочка Володимира Колодуба і Марії Драй, Галина, також була співачкою, випускницею класу М. Донець-Тессейр. Після страти батька та інших близьких родичів у 1937-му вони з матір’ю виїхали в Америку, де Галина частково про-довжила співацьку кар’єру.
Найбільшою реалізацією в Україні відзначився мистецький шлях компо-зитора Левка Миколайовича Колодуба, який разом з дружиною Жанною Мико-лаївною та дочкою-музикознавицею Оксаною Колодуб підтримували та розви-вали родинну традицію.
У 2024 р. Оксана Левківна Колодуб дозволила оприлюднити родинну ре-ліквію – невідому світлину з сімейного архіву Колодубів. Вона була зроблена ще у 1930-х роках і завжди прикрашала кабінет Левка Миколайовича. На ній назавжди залишились три ще живих та щасливих брати – Володимир, Микола і Олександр.
Дослідження «генеалогії музичних втрат», з одного боку, дозволяє роз-ширити діапазон сімейних та музично-культурних контактів українських діячів, або творчих проєктів, які не змогли бути реалізовані внаслідок жорстоких ра-дянських репресій, а з іншого, відкриває той величезний творчий потенціал, який був закладений генетично у представників українського Розстріляного Відродження і який вони передали своїм дітям та онукам. В умовах сучасної жорстокої війни, розв’язаної ворогом-сусідом, завдання національного масшта-бу – зберегти національний код, як це зробили прямі нащадки покоління Роз-стріляного Відродження.

Oleksandra Stepanska,
ORCID https://orcid.org/0009-0009-6605-6684,
PhD in Art Studies,
Lecturer in Music-Theoretical Disciplines,
Music Conservatory,
Barcelos, Portugal
e-mail: ol.stepanska@gmail.com

«The Genealogy of Musical Losses» of the Executed Renaissance: Mykola Hrinchenko, Myhailo Drai-Khmara, Volodymyr and Mykola Koloduby

For the first time, the phenomenon of the «genealogy of musical losses» is examined through the example of Ukrainian figures of the Executed Renaissance: musicologist Mykola Hrinchenko, the «Kyiv Neoclassicist» Mykhailo Drai-Khmara, and the Kolodub brothers, direct relatives of composer Levko Kolodub. Drawing on little-known archival and documentary materials, the study analyzes the formation of a shared musical and cultural milieu in the 1920s and 1930s and its destruction as a result of political repression. Particular attention is given to the dynastic transmission of musical traditions across subsequent generations.
Keywords: Executed Renaissance, Mykola Hrinchenko, Mykhailo Drai-Khmara, Kolodub family, The M. Lysenko Institute of Music and Drama.