Жіноча мемуаристика в контексті війни: «Воєнні спогади» Кароліни Лянцкоронської і «Щоденник російсько-української війни» Савіти Діани Ваґнер

Тези доповіді

Федяй Галина Богданівна,
ORCID https://orcid.org/0009-0002-4880-0683,
молодша наукова співробітниця,
відділ теорії та методики біобібліографії,
Інститут біографічних досліджень
Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського,
Київ, Україна
e-mail: h71@ukr.net

Жіноча мемуаристика в контексті війни: «Воєнні спогади»
Кароліни Лянцкоронської і «Щоденник російсько-української війни» Савіти Діани Ваґнер

Розглянуто два мемуарні твори про історію України. Вони не лише надають інформацію про Другу світову і сучасну російсько-українську війну, а є важливим свідченням про самих авторок: їхню силу духу, рішучість і опір злу.
Ключові слова: мемуари, жіноча воєнна мемуаристика, Друга світова війна, сучасна російсько-українська війна.

Останнім часом в Україні побачило світ чимало воєнних мемуарів і щоденників, що стосуються колишніх воєн, зокрема Другої світової, а також сучасної російсько-української: Марта Гіллерс «Жінка в Берліні» (2019); Кароліна Лянцкоронська «Воєнні спогади» (2023); Астрід Ліндґрен «Щоденники воєнного часу. 1939–1945 (2017)»; Вікторія Колосова «Київський щоденник. 1940–1945» (2021); Вікторія Амеліна «Looking at women looking at war» (2025); Володимир Вакуленко «Я перетворююсь… Щоденник окупації. Вибрані вірші» (2023); Савіта Діана Ваґнер «Щоденник російсько-української війни. 2022– 2024» (2026).
Очевидно, що інтерес до такої лектури з’явився через нинішній досвід проживання війни, що складається із випробувань, страждань і протистояння. Втім філософ і богослов Олександр Філоненко цикл своїх лекцій «Війна і сад» (2023) розпочав із нагадування, що війна – це не лише певна історична подія, а безперервний стан існування людства. Тому лише наївні вважають, що життя може бути мирним. Оксана Забужко розмірковує про катастрофічність цього відчуття як відповідальність свого покоління, яке вона називає поколінням відкладеної війни: «Війни, до якої ми свого часу були не готові, і так вийшло за історичним ритмом, що ми дали її нашим дітям. І тепер наші діти в цій війні стають нашими вчителями» (https://surl.li/kbgutp). Про власне наївне ставлення до сучасних росіян повідомляє і Савіта Ваґнер: «Ці жахіття про російських солдатів – не щось нове для мене. Я виросла на спогадах родичів, які втікали від Червоної армії в сорок п’ятому. Вони пройшли справжнє пекло. Минуло два покоління, а воно досі болить. Цю травму не приховаєш – вона в мені, в нас. Я наївно думала, що через вісімдесят років усе буде інакше, що це вже не ті росіяни. Але ні. Це ті самі» (с. 34).
Попри різні життєві обставини Кароліни Лянцкоронської і Савіти Діани Ваґнер, значущі відмінності їхніх епох, війн і доль можна знайти не лише аналогії, а й спільність між ними. Насамперед у рішучому бажанні протидіяти злу. Спогади Кароліни Лянцкоронської починаються з дня окупації совєтами Львова 22 вересня 1939 р. і фактично закінчуються описом, як вона 5 квітня 1945 р. задки виходить із брами концтабору Равенсбрюк, обличчям до своїх товаришок, що там лишилися, щоб дати їм надію («…тоді ви нас витягнете. Жахливо, якщо забудете!» (с. 369)).
«Савіта була дуже рішучою жінкою, з твердими переконаннями та загостреним відчуттям добра і зла», – зазначає її чоловік, Карл Стенеруд. Щоденник Савіти починається 28 лютого 2022 р. із нетерплячого очікування негайних дій від Європи, аби зупинити Путіна. 7 березня вона пише: «То чому ж вони лише базікають і нічого не роблять? Хіба ж не так почалася Друга світова війна?»; «Я не можу більше мовчки спостерігати. Просто не можу» – констатує вона за два дні і вирушає з Німеччини допомагати Україні.
У «Воєнних спогадах…», окрім свідчень про варварство більшовиків, є згадки про їхню абсолютну жорстокість, що перевершує німецьку: «Про ‟Бригідки”, відому львівську в’язницю, тоді ніхто не міг спокійно говорити. Адже більшовики перед тим, як покинути місто, винищили всіх в’язнів…» (с. 126).
Подробиці катувань і страт, які наводить авторка, змушують згадати звірства росіян у Бучі та інших містах України в час нинішньої війни. Після совєтської окупації Львова Кароліна Лянцкоронська фіксує: «славетний темперамент міста дивним чином ніби спав, панування Сходу залишило по собі глибокий слід – величезне пригнічення» (с. 128). Аналогічні свідчення про росіян, але вже датовані 2022 р., наводить Савіта: жахливі подробиці страт, міни під дитячим гойдалками, ґвалтування дітей на очах у батьків. «У Миколаєві нещодавно авіаударами зрівняли із землею лікарні, школи й дитсадки. Я не жартую… лікарні, школи, дитсадки» (с. 34). Цього плану росіяни й далі притримуються, коли обстрілюють Київ, Одесу та прифронтові міста. Коли Кароліна Лянцкоронська згадує про популярність пророцтв, віщувань і передбачень під час окупації («Позаяк утішні новини все не надходили, почали жваво поширюватися чудові пророцтва» (с. 34)), у сучасного читача виникають асоціації із 2022 р., коли була гостра фаза втішання цим «наркотиком», вочевидь, за схожих обставин (популярність О. Арестовича, тарологів, пророцтв о. Германа Будзінського, яке поширювали спершу 2014 р., під час Майдану, і знову в лютому 2022 р.).
Обидві жінки вдалися до документування власних свідчень як способу протистояння ворогу, продемонструвавши, за висловом О. Забужко, межову інтелектуальну чесність, оплачену пережитим досвідом. Кароліна Лянцкоронська намагалася з’ясувати обставини розстрілу понад 20 львівських професорів у липні 1941 р. і 250 представників інтелектуальної еліти Станиславова у серпні того ж року, що загрожувало їй смертю (згадаймо обставини смерті в російському полоні журналістки Вікторії Рощиної в 2024 р., яка намагалася потрапити в окупований Маріуполь, щоб писати звідти репортажі). Аж 1967 р. Лянцкоронська виступила як єдиний свідок у суді проти гауптштурмфюрера СС і начальника поліції безепеки в Станиславові Ганса Крюгера, винного у цих злочинах. Савіта Ваґнер запитує себе, чи потрібно їй лишатися в Україні: «…ні, моє місце саме тут. […] Проте все те пекло, через яке я вже пройшла, викликає в мене глибоку потребу бути на передовій цієї боротьби» (с. 253).
Щоденники фіксують вагомість кожного слова. У вступі до своїх спогадів Кароліна Лянцкоронська зазначила: «Ці мемуари – свідчення й не більше ніж свідчення того, що я побачила на власні очі під час Другої світової війни. Я знаю, інші пережили набагато більше – я не була ні в Аушвіці, ні в Казахстані, – але я також знаю, що всі старанно написані спогади додають нових деталей в образ минувщини». Чоловік Савіти Діани Ваґнер також уточнює в передмові: «Вона багато писала про Україну, і я зібрав усе разом, щоб ви прочитали про її досвід її ж словами».
У наведеному довільному й неповному переліку воєнної мемуаристики, виданої в Україні в час російсько-української війни, лише одна книжка належить чоловікові. Проте і щоденник Володимира Вакуленка, закопаний перед розстрілом, розшукала та видала Вікторія Амеліна. Чи випадково це?
Загалом побутує думка, що жінкам властиве більш емоційне сприйняття: «Серед авторів переважають жінки, а тому цим публікаціям притаманна висока емоційна напруга (В. Попик. Українська біографіка і творення концепту національної ідентичності»). Докія Гуменна, авторка роману-хроніки «Хрещатий Яр (Київ 1941–1943)», що постав на основі щоденника «Матеріал до повісті “Гніздо над безоднею”» (1941–1943), зазначає про жіночий і чоловічий полюси: «Жіночий – любов, саможертва, спільнота і її продукти…» (Мирослав Шкандрій. Український націоналізм. Політика, ідеологія та література. 1920–1956). Однак пронизливим і драматичним може бути і мовчання: «Я не можу писати про це, я можу тільки кричати. Але кричати не можна. Я мовчу» («Київський щоденник» Вікторії Колосової). «Я ще навіть не почала розповідати всього. Але краще вже зупинитись. Не хочу вас травмувати назавжди – і цього більш ніж достатньо, щоб уявити масштаб» (Савіта Ваґнер, с. 34). Або згадаймо стримане уточнення Кароліни Лянцкоронської: «Я знаю, інші пережили набагато більше…». У цьому зізнанні значно більше про вагомість пережитого, аніж у вивищенні його.
Отже, опрацьовані тексти засвідчують особливу цінність жіночої воєнної мемуаристики у висвітленні переломних етапів історії України. Через призму власного досвіду авторки не лише документують правду про війну, а й демонструють виняткову силу духу, непохитну рішучість та опір злу, перетворюючи особисті спогади на потужний акт культурного й національного спротиву.

Galina Fediay,
ORCID https://orcid.org/0009-0002-4880-0683,
Junior Research Associate,
Department of Theory and Methods of Biobibliography,
Institute of Biographical Research,
V. I. Vernadskyi National Library of Ukraine,
Kyiv, Ukraine
e-mail: h71@ukr.net

Women’s memoir writing in the context of war: ‟War Memoirs”
by Karolina Lianckoronska and ‟Diary of the Russian-Ukrainian War”
by Savita Diana Wagner

This article examines two memoirs on the history of Ukraine. They not only provide information about World War II and the current Russian-Ukrainian war, but also serve as important testimonies about the authors themselves: their strength of spirit, determination, and resistance to evil.
Keywords: memoirs, women’s wartime memoirs, World War II, the current Russian-Ukrainian war.