Розвій українства у Празі в 1920-х роках: досвід для сьогодення

Тези доповіді

Сухобокова Ольга Олегівна
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-4140-3231;
кандидатка історичних наук, доцентка;
доцентка кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн;
Київський національний університет імені Тараса Шевченка;
м. Київ, Україна;
е-mail: olga.sukhobokova@knu.ua


Розвій українства у Празі в 1920-х роках: досвід для сьогодення

Досвід створення у Празі в 1920-х роках одного із головних центрів зарубіжного українства актуальний і сьогодні, коли внаслідок російської агресії там опинилися сотні тисяч українців. Чисельна, активна, згуртована українська громада за підтримки чеської влади змогла забезпечити всі базові потреби біженців та, не зупиняючись на цьому, створити цілу мережу українських культурних, освітніх та наукових інституцій, в яких зростало нове покоління української інтелігенції, мистецької, наукової та політичної еліти.
Ключові слова: Прага, Чехія, українська еміграція, українська діаспора, Український громадський комітет, українська освіта за кордоном.

Чехія – одна з країн, що найбільше допомагають Україні у російсько-українській війні й прийняли чимало біженців-українців. Сьогодні там проживає понад 590 тисяч українців (53% від загальної кількості іноземців у країні та 5,5% населення країни), із них близько 384–390 тисяч осіб мають статус тимчасового захисту через війну, що загалом є рекордною кількістю іммігрантів. Причому і до лютого 2022 р. українці в Чехії посідали перше місце за кількістю серед національних меншин – понад 163 тисячі.
Прага вже не вперше дає прихисток українцям: після Першої світової війни і поразки Української національної революції 1917 – 1921 рр. у щойноствореній демократичній Чехо-Словацькій Республіці (ЧСР) опинилося близько 20 тисяч українців та сформувався один з найбільших і найкраще зорганізований осередок української міжвоєнної еміграції в Європі. За підтримки президента Т. Масарика і прем’єр-міністра Е. Бенеша найактивнішу організаційну діяльність розгорнули українські соціалісти-революціонери і соціал-демократи, які б'єдналися зусилля для боротьби за самостійну Україну та допомоги українським емігрантам й культурницької роботи в ЧСР. Провідною організацією став Український громадський комітет у Празі (УГК) на чолі з лідерами Празької групи УПСР Микитою Шаповалом та Никифором Григорієвим, який з допомогою чехословацького уряду надавав різноманітну допомогу (від юридичної, медичної і матеріальної, що було дуже важливо для біженців на першому етапі, до освіти, перекваліфікації та працевлаштування) десяткам тисяч українців у цій країні та за її межами, в інших європейських країнах. Так Прага стала центром тяжіння для українських емігрантів та одним з найбільших українських осередків поряд з Віднем, Парижем, Берліном.
Окрім допомоги у вирішенні найнагальніших проблем біженців, їх працевлаштуванні та адаптації у чеському суспільстві, УГК велику увагу приділяв духовним, культурним потребам українців, а також національно-патріотичному вихованню та професійній підготовці на еміграції майбутніх будівничих української держави (після звільнення України від більшовицько-комуністичної окупації). З цією метою у першій половині 1920-х рр. керівники УГК розбудували цілу мережу українських освітніх та наукових закладів у ЧСР, в основному в Празі. Поряд зі школами та гімназіями для українських дітей, було створено й три вищі навчальні заклади для української молоді:
- Українська господарська академія в Подєбрадах – єдина тоді українська вища технічна і перша у світі політехнічний виш, що готував агрономів, інженерів та інших працівників для відбудови господарства України;
- Український вищий педагогічний інститут імені Михайла Драгоманова у Празі для підготовки педагогів, на яких покладали якісну освіту та формування національної свідомості української нації після деокупації;
- Український робітничий університет – перший український дистанційний університет, студентами якого стали українці не лише з ЧСР, Польщі, але й УРСР, Румунії, Франції, США, Канади, країн Латинської Америки (Бразилія, Аргентина), Палестини, навіть Африки. Представництва університету діяли у низці штатів США і кількох провінціях Канади, у Бразилії, Бельгії та Франції.
Особливістю навчання в усіх цих вишах була підготовка національно орієнтованої української інтелігенції з європейською освітою. Тому поряд з викладанням профільних дисциплін (за європейським зразком) значна увага приділялася й суспільно-політичним та українознавчим – таким, що формували громадян України з виразною національною свідомістю, усвідомленням поточного становища та історії України, суспільних процесів (суспільствознавство, історія України та світу, українознавство, політологія, міжнародні відносини, національна психологія тощо), аби в майбутньому, повернувшись на батьківщину, випускники могли зробити внесок не лише як професіоналами, але й стати активними чинниками державного і суспільного будівництва в Україні. Для наукового осягнення цих процесів, дослідження українського суспільства, пошуку оптимальних моделей державотворення в Україні та її внутрішньої й зовнішньої політики у 1925 р. почав роботу Український інститут громадознавства (соціології) у Празі. Фактично, його метою була розробка науково обґрунтованої програми визволення України.
Поряд з тим, УГК опікувався роботою Українського національного музею-архіву в Празі, що розгорнув інтенсивну, плідну науково-дослідницьку і музейну діяльність, зібрав велику колекцію матеріалів з історії України, опікувався похованнями українців в ЧСР, а також низки освітніх та культурних товариств і бібліотек (клуб «Українська хата», бібліотека-читальня, мандрівні бібліотеки тощо), професійних об'єднань, часописів та видавництв у Празі. У 1921 р. з Відня було перенесено Український вільний університет, діяли Українське військово-історичне товариство, Музей визвольної боротьби України. Водночас розвивалося українське мистецьке життя: працювала школа українського танцю під керівництвом Василя Авраменка; в 1926 р. було засновано Українську театральну студію в Празі і Драматичну студію у Подєбрадах. Діяли Союз українських журналістів і письменників на чужині у Празі, Товариство допомоги українським культурним силам, Товариство українських письменників тощо. Ці інституції у 1920-х рр. зібрали українську наукову та мистецьку еліту: Д. Дорошенко, Д. Антонович, І. Горбачевський, С. Русова, В. Щербаківський, Д. Донцов, О. Олесь, Є. Маланюк, У. Самчук, О. Теліга та багато інших.
Значного розвитку в Празі набула українська преса і видавнича справа: в 1920 – на початку 1930-х рр. виходило 94 українські періодичні видання (14 політичних, 14 фахових, 18 студентських, 10 газет), більшість українських інституцій, в тому числі згадані навчальні й наукові заклади та політичні організації, мали свої друковані органи, що інформували про їхню діяльність і українську громаду в ЧСР. Серед них на особливу увагу заслуговує суспільно-політичний та науково-літературний часопис «Нова Україна». А управа УГК та його відділи регулярно проводили різні урочисті й інформаційні заходи, свята, вечори пам’яті, виставки, що не лише згуртовували українців в ЧСР, але й представляли їх перед чехословацькою та європейською громадськістю, популяризували українську культуру та українство в цілому.
Зважаючи на такий розвій українського життя у Празі, чисельну і досить добре організовану, активну українську громаду, українська тема набула популярності, навіть з’явилася мода на українські вишиванки, музику тощо, а українська мова звучала на вулицях Праги майже так само часто як і сьогодні. Так Прага стала одним із найбільших у світі центрів українства. Головними чинниками цього стали цілеспрямованість і організаційна спроможність українського проводу розбудувати мережу українських інституцій, що забезпечували всі потреби української громади від суто практичних до духовних, спрямованих на вирішення проблем всієї української нації, та підтримка вищої влади ЧСР на чолі з президентом та головою уряду. Так, адаптуючись та інтегруючись у чеське суспільство, українці змогли не лише уникнути асиміляції й зберегти свою національну ідентичність, але і заснували чи не найпотужніший в світі в 1920-х роках український культурно-освітній та науковий осередок, який, за задумом його творців, мав сформувати кадри для всіх сфер господарства, культури і управління для вільної незалежної України, в яку вони прагнули повернутися. Однак в 1930-х роках українське життя в Празі згасало через об'єктивні й суб’єктивні чинники, а з приходом радянських військ у травні 1945 р. українське організоване життя цілком припинилося.
Нині, внаслідок приїзду через російсько-української війну до Праги та інших міст Чехії біженців з України, поповнення ними місцевих українських громад знову спостерігаємо значну активізацію українського життя. Поза сумнівом, досвід української міжвоєнної еміграції організації культурно-освітнього середовища міг би бути використаний і сучасною діаспорою у розбудові закладів національної освіти та науки в Чехії, збереженні і розвитку української культури, забезпеченні спадкоємності поколінь.

Olga Sukhobokova
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-4140-3231;
Ph. D. (History), Associate Professor;
Associate Professor of the Department of Modern and Contemporary History of Foreign Nations, Faculty of History;
Taras Shevchenko National University of Kyiv;
Kyiv, Ukraine;
е-mail: olga.sukhobokova@knu.ua

The development of Ukrainians in Prague in the 1920s: experience for the present

The experience of creating one of the main centers of Ukrainians abroad in Prague in the 1920s is still relevant today, when hundreds of thousands of Ukrainians moved there as a result of Russian aggression. A large, active, united Ukrainian community, with the support of the country's authorities, was able to provide all the basic needs of refugees and create a whole network of Ukrainian cultural, educational and scientific institutions, in which a new generation of Ukrainian intellectuals, artistic, scientific and political elite grew up.
Keywords: Prague, Czech Republic, Ukrainian emigration, Ukrainian diaspora, Ukrainian Public Committee, Ukrainian education abroad.