Українська національна ідея у витворі Микити Шаповала

Тези доповіді

Шип Надія Андріївна,
ORCID https://orcid.org/0000-0002-1309-1509,
докторка історичних наук, професорка,
провідна наукова співробітниця,
відділ фондів рукописної спадщини,
Інститут рукопису,
Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського,
Київ, Україна
e-mail: nadia.shyp@gmail.com

Українська національна ідея у витворі Микити Шаповала

Розглянуто візії української ідеї вітчизняним громадсько-політичним діячем з діаспори; висвітлено причини, що завадили її перетворенню на державну доктрину та згуртуванню суспільства для реалізації у найскладніший період історії України.
Ключові слова: українська ідея, національна свідомість, державотворення.

“Українська ідея” і “національна ідея” є тотожними поняттями, де перше конкретизує національну, тобто підкреслює відношення до українського народу. За своєю суттю вона, як багатовимірна історіософська категорія, має глибоке історичне, культурне, духовне та соціальне коріння. Латентний науковий інтерес до неї не згасає. Її втілення у життя відбулося 35 р. тому із здобуттям (відновленням) незалежності України (1991 р.). З другої половини ХІХ ст. українська ідея розвивалась у суспільно-політичній думці як “українське питання” в Російській імперії. На межі ХІХ–ХХ ст., крім культурно-освітньої, воно включало проблему державного будівництва, еволюціонуючи від федералізму до самостійництва.
Упродовж тривалого часу українська національна ідея була предметом історіософських і політологічних досліджень, сформувавшись у ХХ ст. в цілісну наукову концепцію. В її основі лежить усвідомлення етносом власної історії, не виключаючи етнографічних, лінгвістичних, релігійних складових. Особливо болючим це питання виявилось під час революційних потрясінь 1917–1920 рр., коли ніби відкрилось “вікно Овертона” для його вирішення. Але спроби перемогти більшовицьку ідею соціалізму, підтриману трудящими масами, виявились нездійсненними. Найбільш активна частина інтелектуалів сприйняла новий лад і стала працювати на його розбудову; інші обрали нейтральну позицію, залишаючись при своїх поглядах; решта за власним бажанням або примусово покинула Україну. Як відомо, багатьох із них прихистила Чехословаччина. Емігранти перенесли з Відня у Прагу Український вільний університет (1921), наступного року засновано Українську господарську академію у Подєбрадах, 1923 р. у Празі розпочав роботу Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова. Емігранти докладали чимало зусиль для обґрунтування об’єктивних прав українського народу на самостійне вирішення своєї долі. Серед них є добре відомий своєю активністю Микита Юхимович Шаповал (1882–1932) – політичний і громадський діяч, соціолог, член Центральної Ради, Міністр земельних справ УНР. За його словами, поза межами батьківщини їх гуртувала мова та антибільшовицький світогляд. У своїй праці “Шлях визволення. Суспільно-політичні нариси” (Прага-Берлін, 1923 р.) він порушив питання українського державотворення, але не намагався його розв’язувати, бо вважав, що попереду – велика праця з перетворення об’єктивного матеріалу на синтетичне соціологічне дослідження. Він висловлював солідарність з М. Драгомановим стосовно некоректності ототожнювати націю з державою, як це роблять французи, вважаючи все населення держави нацією. Згадавши висловлювання В. Винниченка про необхідність утворення єдиного фронту у боротьбі за демократизацію, М. Шаповал побажав уточнити: про який фронт йтиме мова – “єдиний” чи “всеєдиний”? Він вважав одним з об’єднуючих факторів мову, завдяки якій українці солідаризуються, але мають розбіжності в інших питаннях. Зокрема такою перешкодою є класовий поділ суспільства: селяни, робітники, ремісники, трудова інтелігенція, поміщики, фабриканти, купці та ін. Говорячи про українську націю, він ототожнював її з пригнобленим класом, над яким “панують чужо-національні нації-класи”. Як відомо, М. Шаповал критикував марксизм, водночас будучи прихильником революційного соціалізму й не відкидав класову теорію Маркса, дещо модифікуючи її.
Нами не ставиться завдання докладно розглядати його соціологічну будову суспільства, наведемо лише міркування про національно свідому інтелігенцію, яку вважав ідеологом національного руху. В дещо метафоричній формі він характеризував її не як соціальну, а як статистичну групу, тобто сипучий пісок, який переміщується в соціальному просторі під впливом інших соціальних угруповань. Інтелігенція пересипається «вільно, без опору і пристосовується до ідеології, смаків, звичок тих груп, яким вона служить, або від яких вона одержує свою “екзистенцію”». (Частково дана характеристика інтелігенції не втратила актуальності і в наш час). До її національно-патріотичної частини він зараховував учителів, кооператорів, лікарських помічників, агрономічно-земський персонал і т. п. Говорячи про визволення України та побудову держави, він також застосовував класовий принцип, заперечуючи заклики поміщиків будувати «аграрно-поміщицьку аристократичну монархію (ще й “трудову”)». Інша соціальна група (промисловці-капіталісти, торговці, фінансисти) теж виступали за “буржуазно-капіталістичну монархічну чи республіканську диктатуру”. Розробляючи теорію розбудови Української держави, він зазначав: оскільки робітничому класу і селянству живеться дуже тяжко, робітники прагнуть жити у вільній Україні, тому за поглядами тяжіють до соціалізму, а селянство на рівні свого культурно-освітнього розвитку, просто хоче позбавитись визиску, прагне землі та волі (землю має, а волі ще недостатньо). Інтелігенція, як уже зазначалось, неоднорідна, у т.ч. у світоглядах (соціалісти-марксисти, соціалісти-народники). Резюмуючи, М. Шаповал констатував, що українство розділилося не на групи, а на атоми-індивіди, являючи собою “сипучий пісок атомів”. Він дійшов висновку, що наразі для державного будівництва немає складових: відсутні економічні зв’язки, ідеологічна згуртованість, моральні авторитети, бо кожен має свої амбіції. Він назвав відомих особистостей (Липинський, Чикаленко, Винниченко, Грушевський, Петлюра), які люблять Україну, але чи так її люблять інші українці. Виходячи з попередніх міркувань, він резюмував, що ідея єдиного національного фронту, про який всі говорять, а думають про різні речі, – утопічна.
У 1934 р., тобто через два роки після того, як М. Шаповал відійшов у засвіти, у Празі опублікована праця “Міжнаціональне становище українського народу”, де викладено окремі питання з його книги “Соціографія України”. Автор розглянув характер міжнародних відносин на українських землях як взаємини національностей, вживаючи поняття “народ” і “нація” та “народність” і “національність” як дві пари синонімів. Так, у 1926 р. на українській етнічній території мешкало бл. 51–52 млн осіб, у т. ч. 70% – українці, 30% – представники інших національностей, які не вкладають своєї праці в український культурний процес. Стосовно формування національної свідомості наявна ситуація є надто незадовільною через неграмотність майже 60% українців, денаціоналізацію українських міст, що означало синонімію між українською нацією і селом. За Брестським мирним договором УНР з державами Четверного союзу (березень 1918 р.) були розірвані економічні зв’язки Росії з її складовими, але після припинення його дії внаслідок капітуляції Німеччини та її союзників у Першій світовій війні (листопад 1918 р.) Росія повернула втрачені території, у т. ч. Україну і Донецький басейн. М. Шаповал, між іншим, нагадав: якось в одному інтерв’ю О. Керенський зазначив: “Немає Росії без України та України без Росії”(див.: Міжнаціональне становище українського народу. С. 46). Наскільки важливим вважалось національне питання в СРСР свідчить той факт, що у ВУЗах і середніх навчальних закладах викладалась дисципліна під назвою “Національне питання”. Як допоміжний матеріал використовувались окремі твори Леніна, а сталінські слугували лише для особистого користування, адже вони з кожним новим виданням зазнавали змін. Власний погляд на національне питання тоді висловлював М. Скрипник, відокремлюючи його від історії партії та революційного руху, а економіст М. Волобуєв долучав до нього економічну складову (земля, надра, промисловість), на основі чого виникала думка про відокремлення України від СРСР (див.:Височенко А. СССР без маски. Вінніпег, 1952. С. 79, 80).
Виходячи з ретроспективного аналізу світоглядного тлумачення М. Шаповалом української ідеї, можна констатувати, що її стрижнем вважалася самоідентифікація українського народу, закріплення його повноцінного місця і ролі серед інших етносів. Він бачив Україну соборною соціалістичною республікою (УССР) рівноправних робітників, селян, інтелігенції. Під час української революції 1917–1920 рр. реалізувати українську національну ідею не вдалося. Причинами поразки він вважав відсутність ідейно-політичної консолідації всередині національно-патріотичних сил, їхню неспроможність на той час побороти соціалістичну ідеологію більшовиків про диктатуру пролетаріату, брак національної свідомості в українському соціумі.
З теоретичних постулатів М. Шаповала український істеблішмент мав би виносити повчальні уроки.

Nadiya Ship,
ORCID https://orcid.org/0000-0002-1309-1509,
Doctor of historical sciences, Professor,
Leading researcher,
Department of Manuscript Heritage Funds,
Manuscript Institute,
V. I. Vernadskyi National Library of Ukraine,
Kyiv, Ukraine
e-mail: nadia.shyp@gmail.com

The Ukrainian national idea in the works of the Mykyta Shapoval

The article examines the visions of the Ukrainian idea articulated by a prominent Ukrainian socio-political figure from the diaspora; it highlights the reasons that prevented this idea from becoming a state doctrine and hindered the unification of society for its realization during the most challenging period of Ukrainian history.
Keywords: Ukrainian idea, national consciousness, state-building.