Публікації газети «Літературна Україна» 1990–1991 рр. у контексті деміфологізації історії України

Тези доповіді

Гайдай Валентин Вікторович,
ORCID https://orcid.org/0000-0002-7743-5745,
кандидат історичних наук, науковий співробітник,
відділ пресознавства,
Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського,
Київ, Україна
e-mail: valentyn-info@ukr.net

Публікації газети «Літературна Україна» 1990–1991 рр. у контексті деміфологізації історії України
Проаналізовано публікації газети «Літературна Україна» 1990–1991 рр. крізь призму процесу деміфологізації історії України. Розглянуто матеріали, присвячені українській державності, козацькій та військовій традиції, національній символіці, Українській революції 1917–1921 рр. та іншим темам. Приділено увагу співіснуванню на сторінках газети нового національно-історичного дискурсу із залишками радянської ідеологічної традиції, що дає змогу розглядати 1990–1991 рр. як перехідний етап формування нового бачення українського минулого напередодні проголошення незалежності України.
Ключові слова: Газета «Літературна Україна», деміфологізація історії, історична пам'ять, українська державність, історіографія.

1990–1991 рр. стали епохальними в історії України та Центрально-Східної Європи. Розпад Радянського Союзу та соціалістичного табору, ухвалення Декларації про державний суверенітет України та проголошення її незалежності супроводжувалися лібералізацією суспільно-політичного життя й послабленням цензурних та ідеологічних обмежень. У засобах масової інформації, зокрема пресі, дедалі частіше порушувалися раніше табуйовані теми, особливо з історії України. Це мало принципове значення, оскільки впродовж тривалого часу українське минуле інтерпретувалося під визначальним впливом російської імперської, а згодом радянської ідеології: окремі події та постаті замовчувалися, інші отримували однозначні політичні оцінки, а історичний процес нерідко вписувався у схему закономірного зближення України з Росією.
Одним із джерел для дослідження цього процесу є газета «Літературна Україна». Попри літературно-мистецький профіль видання, у 1990–1991 рр. на її сторінках регулярно з’являлися матеріали історичного, краєзнавчого, культурологічного та суспільно-політичного характеру. Вони відображають поступову зміну способу осмислення українського минулого: від відтворення усталених радянських схем до актуалізації національної історичної пам’яті, повернення забутих постатей, символів, державницьких традицій та історичних подій.
Водночас важливо враховувати перехідний характер цього періоду. На сторінках газети поряд із матеріалами, спрямованими на переосмислення української історії, ще зустрічалися публікації виразно радянського ідеологічного характеру. Показовим прикладом є матеріали, присвячені радянським діячам, зокрема 120-річчю від дня народження В. Леніна у 1990 р. або заяви ЦК КПРС, ЦК КПУ тощо. Таким чином, «Літературна Україна» цього часу не була однорідним антирадянським чи національно-історичним виданням. На її сторінках співіснували залишки попередньої ідеологічної моделі та новий дискурс, зорієнтований на відновлення української історичної пам'яті. Саме це співіснування дозволяє простежити процес поступової зміни історичної парадигми.
Одним із найбільш очевидних напрямів деміфологізації стало повернення до української державницької та військової традиції. Значну увагу газета приділяла символіці, яка в радянський період або ігнорувалася, або розглядалася як прояв «буржуазного націоналізму». Показовою є публікація «Символіка України», у якій простежується історія українських державних і національних символів, зокрема тризуба, прапора та інших знаків. Автори – Григорій та Оксана Кобко звертаються до різних історичних періодів, наголошуючи на тяглості української символічної традиції. Особливе значення має спроба показати українську символіку не як новотвір кінця ХХ ст., а як явище з глибоким історичним корінням («Л.У.», 25 лип. 1991 р.).
Подібну функцію виконувала й публікація «Якого ж кольору були запорозькі прапори?» К. Гломозди та Д. Яневського («Л.У.», 10 жовт. 1990 р.). Автори звертаються до архівних документів та історичних джерел, спростовуючи спрощені уявлення про козацьку символіку. Сам факт появи такої публікації є показовим: увага переноситься від загальних ідеологічних схем до конкретного джерелознавчого дослідження. Запорозьке козацтво постає не як елемент офіційного радянського наративу, а як носій власної політичної, військової та символічної традиції.
Окремим напрямом стало повернення до постатей українських державних діячів, які в радянській історіографії трактувалися переважно негативно або були практично вилучені з масової історичної пам'яті. Яскравим прикладом є велика публікація Юрія Мушкетика про Павла Полуботка. Через біографію гетьмана та опис його політичної діяльності автор актуалізує проблему української державності, взаємовідносин Гетьманщини з Російською імперією та боротьби за збереження української автономії. Важливо, що постать Полуботка подається не крізь традиційну радянську схему «ворога російського народу», а як частина української політичної історії («Л.У.», 17 трав. 1990 р.). Подібне розширення історичного канону спостерігається і в інших матеріалах, присвячених козацькій добі, зокрема гетьманам та історичним діячам XVIII ст. Таким чином, газета поступово повертає читачеві цілий пласт української історії, який раніше був представлений фрагментарно або з позицій російсько-імперської та радянської історіографії.
Ще одним важливим напрямом стала актуалізація української військової традиції. У публікації Сергія Козака «Українські військові відзнаки» розглядається історія українських орденів, хрестів, медалей та інших військових символів. Автор простежує їхню еволюцію від княжої та козацької доби до визвольних змагань XX ст., зокрема періоду Української Народної Республіки, Української Галицької Армії, Січових стрільців та інших українських військових формувань. Важливим є саме наголошення на спадкоємності української військової традиції, яка в радянській історіографії практично не розглядалася як окрема й легітимна традиція («Л.У.», 11 листоп. 1991 р.).
До переосмислення української історії безпосередньо долучалися й матеріали, присвячені Українській революції 1917–1921 рр. та українській державності. Вартою уваги є опублікована замітка «Хронологія визнання української держави в 1918–1921 роках» («Л.У.», 9 серп. 1991 р.). Подібна довідкова публікація хоч і є короткою за змістом, втім має важливе значення, оскільки демонструє міжнародне сприйняття української державності та наводить конкретні дати її дипломатичного визнання різними державами.
Важливим об'єктом переосмислення історії стала також тема української національної культури. У статті Федіра Погребенника «"Ще не вмерла Україна". Історія забороненої пісні-гімну» розглядається історія українського національного гімну та обставини його тривалого витіснення з публічного простору. Публікація не просто повідомляє біографічні відомості про твір, а фактично повертає його історію до суспільної пам'яті. Саме поняття «забороненої пісні» акцентує увагу на механізмах радянського контролю над національною культурою («Л.У.», 30 серп. 1990 р.).
Публікація «Хто висадив у повітря Успенський собор?» так само є важливою в контексті руйнування радянських міфів і подолання дезінформації, адже на той час офіційна позиція говорила про те, що Успенський собор Києво-Печерської Лаври знищила окупаційна німецька адміністрація, а не радянські підпільники. Автор цієї статті – Ігор Гурков звертається до документів, свідчень і конкретних фактів, намагаючись встановити обставини трагедії («Л.У.», 1 серп. 1991 р.). У цьому випадку деміфологізація полягає не лише у поверненні «забутих» фактів, а й у перегляді офіційних пояснень радянського минулого та постановці питання про відповідальність за знищення пам'яток української культури.
Процес деміфологізації поширювався не лише на політичну та академічну історію, а й на культуру та мистецтво. Вартою уваги є стаття Лариси Брюховецької «Реанімація українського кіно, або Перспективні плани Юрія Іллєнка», де порушується питання стану українського кінематографу, його залежності від загальносоюзної системи та необхідності розвитку власної української кінематографічної традиції («Л.У.», 12 лип. 1990 р.). Сам термін «реанімація» символічно характеризує стан української культури після десятиліть централізованого контролю.
Поруч із цим у газеті з'являлися матеріали про літературу, мистецтво та творчість українських письменників. Зокрема, публікація «Творчість Олеся Гончара і "Сучасність"» порушує питання місця українського письменника в національному культурному процесі та його взаємодії з українським інтелектуальним середовищем («Л.У.», 25 лип. 1991 р.). Такі матеріали розширювали рамки історичної пам'яті, пов'язуючи її не лише з політичними подіями минулого, а й із формуванням сучасної української культурної ідентичності.
Отже, аналіз публікацій «Літературної України» 1990–1991 рр. дає підстави говорити про поступову деміфологізацію української історії та формування пострадянського історичного наративу. Цей процес відбувався за кількома взаємопов'язаними напрямами: поверненням заборонених імен та історичних постатей, переосмисленням історії української державності, актуалізацією козацької та новітньої військової традиції, поверненням національної символіки, відновленням пам'яті про Українську революцію 1917–1921 рр., критичним осмисленням репресивної політики радянської влади щодо української науки й культури; а також відновленням українського культурного простору.
Газета демонструє не лише те, якою ставала українська історична пам'ять, а й сам процес її зміни. На її сторінках можна простежити момент, коли теми, які ще недавно були забороненими або маргінальними, поступово стають предметом відкритого обговорення. Публікації про українських гетьманів, Запорозьку Січ, національні символи, українські військові формації, УНР, Грушевського, репресованих істориків та знищені пам'ятки засвідчують повернення українського минулого в публічний простір.
Таким чином, 1990–1991 роки у «Літературній Україні» постають як період активного перегляду історичної спадщини. Газета поступово відходить від монополії радянського історичного бачення і стає одним із майданчиків формування національного історичного наративу. При цьому збереження радянських ідеологічних матеріалів показує складність і поступовість цього процесу. Саме поєднання старого та нового дозволяє побачити, як напередодні проголошення незалежності України відбувалося не просто «повернення історії», а формування нової системи уявлень про українське минуле, державність, культуру та національну ідентичність.

Valentyn Haidai,
ORCID https://orcid.org/0000-0002-7743-5745,
PhD (History), Research Associate,
Department of Press Studies,
V. I. Vernadskyi National Library of Ukraine,
Kyiv, Ukraine
e-mail: valentyn-info@ukr.net

Publications of the Newspaper "Literaturna Ukraina" in 1990–1991 in the Context of the Demythologization of Ukrainian History
The publications of the newspaper Literaturna Ukraina in 1990–1991 were analyzed through the prism of the process of demythologization of Ukrainian history. The study examines materials devoted to Ukrainian statehood, the Cossack and military traditions, national symbolism, the Ukrainian Revolution of 1917–1921, and other related topics. Particular attention is paid to the coexistence, on the pages of the newspaper, of a new national-historical discourse with remnants of the Soviet ideological tradition, which makes it possible to regard 1990–1991 as a transitional stage in the formation of a new understanding of Ukraine’s past on the eve of the proclamation of Ukrainian independence.
Keywords: "Literaturna Ukraina" newspaper, demythologization of history, historical memory, Ukrainian statehood, historiography.