Від сцени Паризької опери до амфітеатру Сорбонни: Серж Лифар – популяризатор театрального мистецтва (за матеріалами фондів Музею історії міста Києва)

Тези доповіді

Білоус Наталя Володимирівна,
ORCID https://orcid.org/0009-0009-5418-7265,
кандидатка філологічних наук,
завідувачка філією «Музей Сержа Лифаря»,
Музей історії міста Києва,
Київ, Україна
e-mail: bilous0712@gmail.com

Від сцени Паризької опери до амфітеатру Сорбонни: Серж Лифар – популяризатор театрального мистецтва
(за матеріалами фондів Музею історії міста Києва)

Аналізується діяльність з популяризації хореографічного мистецтва видатного танцівника, хореографа, балетмейстера і педагога Сержа Лифаря, зокрема, щорічні конференції в Паризькому університеті Сорбонна в 1950–60-х рр., під час яких його доповіді супроводжувалися балетними ескізами й мали незмінний успіх серед широкого кола відвідувачів. На документальному матеріалі з фондів Музею історії міста Києва доведено, що під час доповідей артист ділився ідеями, аналізував власні балети, світові тенденції у хореографії тощо.
Ключові слова: Серж Лифар, балет, колекція, Паризький університет Сорбонна, Музей історії міста Києва.

Документи із колекції Сержа Лифаря, які зберігаються у фондах Музею історії міста Києва – різноманітні рукописи, підготовчі нотатки до виступів у амфітеатрі Паризького університету Сорбонна та інших академічних і культурних інституціях, газетні статті, листи – засвідчують увагу, яку автор приділяв не лише дослідженнями, а й популяризації хореографічного мистецтва. Розуміючи власний вплив на глядачів, працюючи над ідеями нових постановок та переосмислюючи класичні балети, він ділиться своїми думками про танець безпосередньо з публікою, попри початкове вороже ставлення балетних критиків, які вважали, що Серж Лифар повинен лише танцювати та створювати балети й надихати самих критиків.
Діяльність видатного артиста в цій царині залишається малодослідженою темою попри те, що він фактично займався цим напрямком протягом усього життя, навіть після закінчення танцювальної кар’єри. Маючи популярність, широке коло зв’язків (мистецьких, світських, політичних), літературний талант і великий ентузіазм, Лифар уважав своєрідною місією просування власних ідей і хореографічного мистецтва загалом як на академічному рівні, так і серед широкої громадськості. У своїх архівних матеріалах він багато уваги приділяє мистецькій проблематиці, естетичним категоріям (частина із них є «лабораторією ідей» у царині хореографічного мистецтва); звертається до теорії та історії танцю. Можна прослідкувати, як поступово формується його власна концепція творчості: служіння танцю, філософія танцю. «У світі ‭‬хореографічного мистецтва чимало прикладів, коли ‭‬не хореограф та ‭‬філософ працюють ‬поряд, а сам постановник танцювального видовища суміщає ці дві іпостасі, тобто є хореографом-філософом, що не потребує світоглядної «підтримки». Серед таких унікальних постатей у ХХ ст. можна назвати М. Фокіна, Р. Лабана, М. Грем, М. Вігман, С. Лифаря, М. Бежара, П. Бауш та чимало інших видатних митців, що залишили нам у спадщину, крім видатних творів, свої роздуми про ціннісний зміст танцю – явища мистецтва та водночас результату філософської рефлексії щодо змісту буття та питань самопізнання людини» (Чепалов О. Філософія танцю. Передовий досвід українських учених. Танцювальні студії. Вип. 2. Київ : КНУКіМ, 2018. С. 10–16).‬‬‬‬
Першим виступом у амплуа танцювального критика була його дебютна стаття в пресі «La danse dans le cortege du printemps» («Танець у кортежі весни»), яка вийшла у «Nouvelles Literaires» 21 квітня 1934 року, у якій він знайомив читачів із новими тенденціями у світі танцю, згадує про відомих танцівниць-новаторок Айседору Дункан, Лої Фуллер, Жозефіну Бейкер.
У 1937 році для Другого Міжнародного конгресу естетики та науки про мистецтво Лифар підготував матеріал з естетики танцю і з «танцювальними ілюстраціями» за своєї участі й балетних артистів Національної академії музики та танцю – темою були основні течії академічного танцю. Цю його доповідь читав генеральний секретар конгресу, видатний французький філософ Раймонд Байєр 11 і 12 серпня 1937 року. Саме тоді, як згадував Лифар, була відкрита дорога для танцю до цієї поважної академічної та культурної установи.
Згодом, у 50-х-60-х роках у Великому амфітеатрі Паризького університету, за підтримки керівництва закладу, регулярно проходили «конференції Лифаря», до яких артист готувався: працював над доповіддю, підбирав танцівників для «танцювальної ілюстрації» своїх тез. Про зміст однієї з таких доповідей дізнаємося з рукописної чернетки від 18 травня 1950 року. Лифар робить екскурс в історію балетної критики, нарікає на відсутність змістовної критики, коли є лише грубі засудження або компліменти, критиками є журналісти, які не розуміють психологію творчості, аналіз техніки, не знають творів. Але він переконаний, що критика згодом з’явиться з метою відкрити чуйній публіці суть балета, наблизитися до творчості, до артистів. Тому сам Лифар пише свої балетні статті та виступає з «цієї естради храму науки та загальної культури – Сорбонни». Далі він емоційно-риторично звертається до слухачів: «тільки подумайте, що потрібно зробити кожному балетному артисту, щоб викликати у вас захват і здивувати легкістю, ритмами та технікою? Щоб найскладнішим напруженням м’язів добитися сліз і посмішки?».
Серж Лифар зберігав у своєму особистому й професійному архіві відгуки в пресі на ці заходи. Так, у статті «Доповідь Сергія Лифаря в Сорбонні» (газета «La pansee russe» від 31 липня 1969 року) йдеться про те, що того літа була єдина доповідь Сергія Лифаря замість звичних трьох, адже він увесь час керує закордонними або провінційними постановками. Все та сама картина: «переповнена зала ‟великого амфітеатру”, багато молоді, кілька знавців балету та… десяток французьких монахинь, вірних відвідувачок лекцій Лифаря. Доповідь супроводжував виступ танцівників із Гранд опера Франчески Зумбо та Русселя, які виконали великий фрагмент із балету «Жизель». У великому амфітеатрі немає ані сцени, ні справжньої естради. Молодим і видатним артистам приходиться танцювати на невеликому підвищенні». Також танцівники виконували па-де-де із «Сюїти у білому» самого Лифаря.
Крім амфітеатру Сорбонни подібні конференції проводилися і в інших місцях. Так, 21 листопада 1969 року відбулася конференція на тему «Людина та танець» за участі Лифаря та актора Пьєра Бертена в залі Гаво (із циклу, який організовує «Університет Анналів»; на них виступали письменники, художники, політичні діячі, академіки, а різноманіття вільно трактованих тем виправдовувала реноме цієї «вільної трибуни еліти Франції»).
«Для Пьєра Бертена танець – стихія, яка передувала іншим формам художнього вираження переживань людини. З століттями цей вид інстинктивного вираження збагачувався пластикою, набував нового обрамлення, і танець поступово досягнув своєї театральної форми – балету».
Важливого значення у розвитку балету Лифар надає романтичній добі початку 19 ст., коли балетне мистецтво досягло найвищої форми свого розвитку, чоловічий та жіночий танець набули елевацію, стрибок угору, легкість. У цей час балерина піднялася на «пальці» та відкрила «арабеск». Ці два положення тіла танцівниці, абсолютно невідомі досі людині, яка танцює, збагатили пластику всього балетного мистецтва. У «ілюстративний» частині виступила танцівниця Сильвія Клавіє, яка виконала варіацію, поставлену Лифарем на текст французького поета Поля Валері – Пьєр Бертен та Сергій Лифар читали поему Валері «Душа і танець», а танцівниця своїми рухами відповідала ритму поеми в діалогах.
Отже, архівні матеріали з фондів Музею історії міста Києва свідчать, що артист виступав не лише як практик, а й як глибокий теоретик хореографії. Доповіді, присвячені аналізу власних балетів і світових художніх тенденцій, підтверджують його вагомий внесок у формування світового танцювального мистецтва.

Nataliia Bilous,
ORCID https://orcid.org/0009-0009-5418-7265,
Candidate of Philological Sciences,
Director at the Serge Lifar Museum
(a Branch of the Museum of Kyiv History),
Kyiv, Ukraine
e-mail: bilous0712@gmail.com

From the Paris Opera stage to the Sorbonne amphitheater: Serge Lifar –
a promoter of the theatrical arts (based on materials from the
collections of the Museum of Kyiv History)

The article analyzes the activities of the outstanding dancer, choreographer, ballet master and teacher Serge Lifar in popularizing the choreographic art, in particular the annual conferences at the Sorbonne University in Paris in the 1950s and 1960s, during which his reports were accompanied by ballet sketches and were a constant success among a wide range of visitors. Documentary material from the collections of the Museum of Kyiv History proves that during these performances the artist shared ideas, analyzed his own ballets, world trends in choreography, etc.
Keywords: Serge Lifar, ballet, collection, Sorbonne University in Paris, Museum of Kyiv History.