Автобіографія як спосіб осмислення війни в збірці есеїв Олександра Михеда «Позивний для Йова. Хроніки вторгення»

Тези доповіді

Александрова Галина Андріївна,
ORCID https://orcid.org/0000-0002-5136-5160,
докторка філологічних наук, старша наукова співробітниця,
провідна наукова співробітниця,
відділ теорії та методики біобібліографії
Інститут біографічних досліджень,
Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського,
Київ, Україна)
e-mail: galekss@ukr.net

Автобіографія як спосіб осмислення війни в збірці есеїв
Олександра Михеда «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення»

Розглянуто автобіографію як спосіб осмислення війни в збірці есеїв Олександра Михеда «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення» (2023). Проаналізовано взаємодію особистої, родинної та колективної пам’яті, завдяки якій індивідуальний досвід автора набуває ширшого суспільного й національного значення. З’ясовано функції автобіографії як форми саморепрезентації, збереження пам’яті, осмислення травматичного досвіду та відновлення зв’язку поколінь.
Ключові слова: Олександр Михед, автобіографія, війна, пам’ять, родина, історія.

Повномасштабне російське вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року стало подією, що докорінно змінила не лише суспільно-політичну реальність, а й способи індивідуального й колективного осмислення пережитого. Одним із помітних явищ літературного процесу стала книжка есеїв Олександра Михеда «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення» (Львів: Видавництво Старого Лева, 2023. 344 с.), написана протягом тринадцяти місяців від першого дня повномасштабної війни. Автор фіксував власний досвід, переживання дружини, свідчення батьків, друзів, інших людей, створюючи неповторний документ епохи майже одночасно з катастрофічною зміною реальності. Це не пізніша спроба відновити події в пам’яті, а їх фіксація в момент переживання. Хронікальність книжки має принципове значення: письменник намагався не забути жодного відчуття, враження, не дозволити травматичному досвіду розчинитися в часі.
Автобіографічне письмо передбачає постійне співвіднесення факту й переживання. Важлива не лише подія, а й те, як вона змінює людину. Тому особливу увагу автор звертає на емоції, реакції, страх, пам’ять, мову, повсякденні деталі. Те, що до війни належало до сфери звичного й приватного, після 24 лютого 2022 року набуло іншого значення. Автор наголошує на зміні повсякденної мови: «Єдина мова, якою чи можемо говорити – це мова війни», (с. 17) та появі нових болісних тригерів.
Особливістю книжки є те, що її документальність ґрунтується не на позиції зовнішнього спостерігача, а на безпосередній залученості автора до подій. О. Михед не просто описує війну – він переживає її як частину власної біографії. Війна входить у текст через конкретні життєві обставини автора: його дім у Гостомелі, родину батьків у Бучі, евакуацію, спілкування з близькими, втрату звичного простору існування. Особисте «я» стає вихідною точкою для осмислення події, безпрецедентної для особистого досвіду автора та новітньої історії України.
У книжці автобіографія трансформується в колективний наратив, а особиста пам’ять постає однією з форм колективної пам’яті українського суспільства. Автор розповідає про власну родину, про втрату дому, окупацію Бучі, страждання Чернігова, Маріуполя, облаштування бомбосховища в Чернівцях, про переживання перших місяців війни. До тексту органічно входять історії військових, волонтерів, митців, цивільних, друзів і знайомих автора.
Унаслідок цього письмо виходить за межі індивідуального життєпису, і автобіографія перетворюється на поліфонічний наратив, у якому особисте «я» є центром, але не єдиним джерелом свідчень. Книжка поєднує автобіографічне письмо, щоденникову фіксацію, спогади та рефлексії автора. Її композиційний принцип передбачає рух від «я» до «ми», від приватної травми до колективного досвіду. Через власну історію автор вводить у текст історії інших людей, а через родину – звертає увагу на проблему поколінь. Саме тому книжка, попри виразну автобіографічність, постійно рухається від індивідуального до колективного.
Цей рух можна визначити як своєрідну розширену автобіографічність: особистість автора не замикається у власній біографії, а залучає до неї досвід інших сучасників. У такому письмі «автобіографічне» означає не лише «те, що сталося зі мною», а й «те, що я переживаю через інших і разом з іншими». Саме тому особиста історія письменника стає моделлю ширшого досвіду українського суспільства.
Особливого значення набуває присутність у книжці матері й батька автора – літературознавців Тетяни і Павла Михедів. У тексті зустрічаються два покоління, які переживають одну історичну катастрофу. Досвід батьків стає частиною автобіографії сина, а автобіографічний наратив сина зберігає й передає свідчення батьків.
Автор-оповідач опиняється в особливій ситуації: він із дружиною виїхав у перший день війни до друзів у Чернівці, «що впустили нас у своє життя» (с. 17), але не переконав цього зробити батьків, тому має відчуття страшної «провини вцілілого» (с. 22). Як письменник він фіксує її так: «Я мрію, що нарешті хтось напише мотиваційний нон-фікшн “Як переконати своїх батьків і бабусю з дідусем евакуюватися з зони бойових дій”» (с. 28). Відчуття провини поширюється і на переселенців із Луганщини й Донеччини: повною мірою усвідомити складність їхнього становища герой зміг лише після того, як сам пережив подібний досвід – евакуацію з мінімумом речей і сподіванням, що вимушене переміщення буде нетривалим. Масштаб особистої трагедії увиразнюється через мотив втрати матеріальних свідчень минулого. У «тривожній валізці» збережено лише дві світлини: молодих батьків і самого героя в дитинстві, що набувають особливого значення як матеріальні фрагменти родинної історії та особистого минулого. Неможливість безпосередньо контролювати ситуацію, перебування батьків у підвалі, очікування звісток стають частиною власного досвіду війни автора.
Таким чином, «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення» можна розглядати як приклад сучасного автобіографічного письма, у якому особистий досвід стає способом пізнання історичної катастрофи. Саморепрезентація автора тут невіддільна від репрезентації родини, а родинна пам’ять – від колективної пам’яті суспільства. Війна змінює не тільки простір життя героїв, а й сам механізм пам’ятання: приватне минуле набуває історичної ваги, а особиста історія стає свідченням епохи.
Родинний вимір автобіографічної оповіді дає змогу авторові вийти за межі індивідуального досвіду й осмислити його в ширшому контексті. Пам’ять про історію родини стає складником національної пам’яті, а історія окремої сім’ї – частиною історії суспільства, яке переживає чергову катастрофу. У такій перспективі автобіографічне «я» постає пов’язаним із попередніми поколіннями та їхнім досвідом, а звернення до родинної пам’яті важливе, щоб відновити порушені війнами тяглість поколінь і культурну спадкоємність. Тому автобіографічність у «Позивному для Йова» має виразний історіософський потенціал. Особисте минуле, родинна пам’ять і сучасний воєнний досвід накладаються та співіснують. Через це війна постає не ізольованою подією 2022 року, а черговим випробуванням історичної тяглості.
У книжці війна вимірюється не лише кількістю зруйнованих будинків, окупованих міст чи загиблих людей, а долею конкретних осіб. Вислів «Ми лишилися під завалами драматичного театру в Маріуполі. Нас поховано в Бучі» (с. 78) особливо виразно демонструє, як в автобіографічному наративі індивідуальний досвід набуває колективного виміру. Займенник «ми» розширює межі авторського «я»: особиста історія виявляється невіддільною від досвіду спільноти, яка переживає одну трагедію. Образи Маріупольського драматичного театру і Бучі стають не лише позначеннями конкретних місць воєнної катастрофи, а й місцями колективної пам’яті. Автобіографічне письмо О. Михеда фіксує не тільки пережите ним особисто, а й осмислює досвід покоління, для якого повномасштабна війна стала спільним травматичним досвідом.
Особливо важливим є мотив успадкованої пам’яті. Війна змушує порушити питання про те, як досвід людей, які безпосередньо пережили окупацію, втрати, руйнування й страх, буде засвоєний тими, хто не був безпосереднім свідком цих подій. У цьому контексті автобіографічне письмо О. Михеда виконує функцію своєрідного посередника між поколіннями. Автор не тільки записує те, що пережив сам, а й формує матеріал пам’яті для тих, хто прийде після нього.
Це особливо виразно узгоджується з роздумами книжки про майбутнє покоління та постпам’ять. Саме питання про те, «яку постпам’ять матиме наступне покоління», є одним із концептуальних у книжці. Отже, автобіографічний текст набуває перспективи: його адресатом є не лише сучасник, який пережив ті самі події, а й майбутній читач, для якого війна стане вже історією.
Особливо промовистою є фінальна антиномія книжки – у ній концентрується головна суперечність пам’яті про війну, яку автобіографічне письмо О. Михеда осмислює через прагнення одночасно зберегти пережите й забути його, подолати його травматичний тягар. Його житттєпис постає не тільки як фіксація власного досвіду, а і як форма збереження та передавання пам’яті.
Отже, автобіографія в «Позивному для Йова. Хроніки вторгнення» виконує щонайменше три взаємопов’язані функції. По-перше, свідчить про пережиту подію, надаючи їй конкретності та емоційної достовірності. По-друге, осмислює війну через індивідуальний досвід, показуючи, що війна, як історична катастрофа, змінює людину, родину та її уявлення про світ. По-третє, передає та зберігає пам’ять між поколіннями, перетворюючи публіцистичний текст на документ майбутньої колективної пам’яті.

Halyna Aleksandrova,
ORCID https://orcid.org/0000-0002-5136-5160,
Doctor of Philological Sciences, Senior Research Associate,
Leading Research Fellow,
Department of Theory and Methodology of Biobibliography,
Institute of Biographical Research,
V. I. Vernadskyi National Library of Ukraine,
Kyiv, Ukraine
e-mail: galekss@ukr.net

Autobiography as a way of making sense of the war in Oleksandr Mykhed’s essay collection «Call Sign for Job. Chronicles of the Invasion»

This article examines autobiography as a means of coming to terms with war in Oleksandr Mykhed’s collection of essays «Call Sign for Job: Chronicles of the Invasion» (2023). It analyzes the interplay of personal, familial, and collective memory, through which the author’s individual experience takes on broader social and national significance. The functions of autobiography as a form of self-representation, preservation of memory, processing of traumatic experiences, and restoration of intergenerational connections are identified.
Keywords: Oleksandr Mykhed, autobiography, war, memory, family, history.