Бесіда про "Нашу Бесіду" (Варшава, 1926-1927): до 100-ліття виходу

Тези доповіді

Комариця Мар’яна Миколаївна
ORCID https://orcid.org/0000-0003-2951-1237
докторка філологічних наук, старша наукова співробітниця,
завідувачка відділу
Науково-дослідний інститут пресознавства,
Львівська національна наукова бібліотека України
імені В. Стефаника,
Львів, Україна
e-mail: komar_mar@ukr.net

Бесіда про «Нашу Бесіду» (Варшава, 1926–1927): до 100-ліття виходу

Журнал постав внаслідок об’єднання видань «Наш Світ» і «Духовна Бесіда»: перше припинило вихід через борги передплатників, а друге – через загрозу втрати синодальною друкарнею концесії за друк приватного часопису. Матеріали видання – різножанрові: науково-популярні статті, рецензії та замітки історичної, культурологічної й суспільно-політичної тематики. Редактор журналу – Володимир Островський, а серед авторів – відомі імена Івана Огієнка, Михайла Рудницького, Івана Крип’якевича, Ілька Борщака та ін.
Ключові слова: еміграційна преса, «Наша Бесіда», «Наш світ», «Духовна бесіда», Володимир Островський.

Часописи були для української інтелектуальної еліти однією з небагатьох доступних форм комунікації з народом, ведення бесід про політичне й культурне життя в умовах бездержавності. Поразка Визвольних змагань зумовила появу нової хвилі еміграційної преси: журнал «Наша Бесіда» виходив у Варшаві, хоч на обкладинці зазначено ширший ареал – Варшава, Львів, Луцьк, Холм. Він постав після об’єднання «Нашого Світу» й «Духовної Бесіди», синтезувавши як назви, так і тематичний спектр. Тож редактор обох видань Володимир Островський вирішив об’єднати їх, що дало змогу взаємно доповнити програми обох видань: для читачів «Нашого Світу» став ширшим відділ актуальних громадських і церковних справ, а для читачів «Духовної Бесіди» – літературно-науковий. З ідеологічної точки зору такий симбіоз мав сприяти єдності духовенства та народу, адже Церква – це складова фундаменту національного життя й необхідно боронити її від ворожих зазіхань сусідів.
Видання було цікаво редаговане, містило різножанрові матеріали, загалом типові для науково-популярних журналів. Хронологічний ряд історичних розвідок відкриває стаття В’ячеслава Заїкина «До питання про початок державности у Східніх Словян». Вчений критикував усталену традицію пов’язування початків державності східних слов’ян із приходом варягів у ІХ ст., як і тезу, що населення на цих теренах було єдиним народом зі спільною мовою. Нові археологічні та мовознавчі досліди спростовували політично мотивовану нормандську теорію й доводили відмінність культурних і мовних традицій у різних географічних ареалах. Розвідка «Українці в середньовічній Сорбоні» за підписом В. Д–вич постала на основі студій Ілька Борщака у французьких архівах та відзначала роль України як «учительки своїх сусідів». Україна перейняла візантійську культуру разом із християнством, ставши осередком її поширення у Східній Європі. Сам Ілько Борщак теж був автором журналу, вмістивши в ньому статтю «Україна в Парижі. Мандрування й памятки». Під криптонімом Д-р І. Кр–ч, очевидно, сховався Іван Крип’якевич, розкриваючи роль Богдана Хмельницького, перемог козацького війська під Жовтими Водами й Корсунем як каталізатора антипольських повстань на чолі з Максимом Кривоносом і Петром Головацьким на Волині. Іван Огієнко наголошував на згубності тривалого процесу русифікації української Церкви, перешкоджання Росії впровадженню української мови як богослужбової. Перехід на національну літургійну мову – це не українізація, а «відмосковлення» Церкви, – твердив він у статті «Сторінка з історії української мови як мови богослужбової (чин на розлучення душі від тіла)». Свідченням актуальності цієї теми стала й стаття «Жива чи мертва мова» за підписом «Холмщак». Критика прихильників збереження церковнослов’янської мови аргументувалася як біблійною розповіддю про зіслання Святого Духа (ідеї зрозумілою мовою швидше доходять до серця людини), так і політичною доцільністю. У цьому контексті стаття редактора про демонтаж православного собору в центрі Варшави розкриває неоднозначність події: з одного боку, – це сакральна споруда, а з іншого, – засіб політичного тиску.
Вплив бездержавності на рівень культури нації аналізував Петро Мегик: поділ народу поміж двома імперіями – згубний для його повноцінного розвитку фактор, що водночас сприяє переходу талановитих митців у табір колонізаторів («Провінціоналізм в нашому мистецтві»). Все ж прагнення всупереч політичному тиску представити українське мистецтво за кордоном було реалізоване у знаменитому турне хору Кошиця, профінансованого урядом УНР. До слова, редакція журналу вмістила персоналію ініціатора цієї акції, окресливши роль Симона Петлюри у процесі державотворення. Низку цитат із західноєвропейських газет із захопленими відгуками про виступи капели, що важко уявити щось досконаліше у цій сфері, наведено у публікації Бориса Монкевича «Українська пісня за кордоном. Спогади про капелю Кошиця».
Книгознавчі проблеми висвітлювала стаття за підписом Л. Б. про роботу Українського наукового інституту книгознавства в Києві, унікальну роль його директора Юрія Меженка, наукові праці інституту й журнал «Бібліологічні Вісті». Дві статті Михайла Рудницького, одна з них під псевдо Обсерватор, стосувалися різних аспектів книго- та пресодрукування. Критика надмірної кількості календарів у загальній масі українського друку стала приводом для ширшого узагальнення, мовляв, книга перестала бути духовною потребою: колись «календарі входили в літературу як нині існуючі твори, може нині література входити раз на рік у калєндарі, – в єдиний існуючий літературний рух». Стаття ж «Газетярське мистецтво» стала відгуком на появу в Парижі книги спогадів відомих французьких письменників про свої перші кроки в літературі й журналістиці «Година моєї кар’єри». Критик іронізував, що для газетяра важлива не точність, а фантазія та вміння зацікавити: не варто в інтерв’ю стисло передавати слова особи, а натомість вкласти їй в уста слова, які вона сказала б, «якби була розумніша», тож читаючи «своє» інтерв’ю вона радо визнає достовірність тез. Журналістика – це одна зі сфер, якою американці можуть гордитися, – наголошував Ігор Л[о]ський у статті «Газетярство в Америці»: величезні наклади 22 тисяч часописів, найновіша друкарська техніка, але на цьому тлі зникала особистість. Редактори замовляли передовиці нью-йоркському агентству, тож оригінальними були лише тексти оголошень.
Кілька тематичних чисел журналу присвячені Шевченкові, Франкові та Гоголю. Серед публікацій шевченківського числа – статті редактора «Чиї ми діти» і В. Сивого (ймовірно Максим Гаврилюк) про «забобони» Т. Шевченка, а також вірші Кобзаря й низка ілюстрацій. Варто згадати й опубліковані в інших числах статтю Євгена Вирового про ювілей празького видання «Кобзаря», написану на основі архівних матеріалів з цінними фактографічними даними, та його ж розвідку «Чи не новий невідомий малюнок Т. Шевченка?» із зображенням козака Мамая, яка зберігалася в Італії, але за родинними переказами автором її був Шевченко. У франківському числі узагальнено феномен геніїв, які з часом все яскравіше постають у своїй красі й силі, відзначено роль Франка як українського Мойсея та вміщено звернення ювілейного комітету з закликом гідно вшанувати 10-ліття його смерті.
Під рубрикою «Література, мистецтво, наука» знаходимо замітки про нові книжкові й пресові видання, цікавинки з літературного світу, україніку зарубіжними мовами та інші форми культурних зв’язків, відновлення після війни авторитетного журналу «Slovansky Prehlad», пропагандистську роль преси в СРСР. Тут також друкувалися ювілейні матеріали, некрологи, рецензії на нові книги українських письменників і вчених, появу поза осягом більшовицької цензури видання «Праці Українського історично-філологічного товариства в Празі», серед авторів якого – Леонід Білецький, Дмитро Дорошенко, Степан Смаль-Стоцький, Дмитро Антонович, Вадим Щербаківський. Звістка про від’їзд до радянської України Миколи Вороного стала приводом для ширшого узагальнення: «Чому й пощо їде? Це його особиста справа й цього питання ми йому не ставимо. Але ми в гострій формі мусимо поставити це питання українському громадянству. Воно винно, що поети й письменники тікають від нього, що українська муза замовкає, видавнича справа корчиться, культура підупадає».
Рубрика «Театр і музика» ознайомлювала з новинками в репертуарі українських театрів у Варшаві, Києві, Львові, Ужгороді, з феноменальним успіхом Василя Авраменка в Канаді та захопленими відгуками в англомовних часописах про його танцювальну техніку. Рубрика «Наука, винаходи, відкриття» інформувала про діяльність українських установ на етнічних землях та в еміграції, цікаві археологічні розкопки, нові наукові відкриття – кров як маркер національності, випробування бездротового телефону в потязі, винайдення гнучкого скла, перші спроби радіотелевізійного зв’язку через апарат шотландського вченого Джона Лоугі Бейрда, вже тоді названий телевізором. Новини політичного й культурного життя зазвичай містили рубрики «Ріжні відомости», «Літопис “Нашої Бесіди”» та ін. Редакція пильно стежила за намаганнями української еліти вибороти в польської влади створення українського університету у Львові, однак, незважаючи на підписані польським урядом у 1924 р. зобов’язання перед західними державами, цей проєкт не вдалося реалізувати. Український культурний простір рятували й розвивали Наукове товариство імені Шевченка, «Просвіта», «Рідна Школа» й інші громадські організації.
У журналі «Наша бесіда» друкувалися твори Петра Карманського, зокрема написані під враженнями подорожі по Південній Америці, Євгена Маланюка, Ярослава Цурковського, Василя Некрашевича та інших. Двотижневик ілюстрований світлинами дівчат у народних строях, портретами популярних тогочасних акторів, танцюристів, вчених, зокрема лавреатів Нобелівської премії 1926 р. Видання проіснувало неповних два роки, завершивши свою «бесіду» з читачем.

Mariana Komarytsia
ORCID https://orcid.org/0000-0003-2951-1237
Doctor of Philology, Senior Research Fellow,
Head of the Department,
Research Institute for Press Studies,
Vasyl Stefanyk National Scientific Library of Ukraine in Lviv
Lviv, Ukraine
e-vail: komar_mar@ukr.net

A Conversation about "Nasha Besida" (Warsaw, 1926–1927):
on the Centenary of Its Publication

The journal emerged from the merger of "Nash Svit" and "Dukhovna Besida". The former ceased publication due to unpaid subscriber debts, while the latter was discontinued due to the risk that the Synodal Printing House would lose its publishing licence for printing a privately owned periodical. The periodical published a wide range of materials, including popular scholarly articles, reviews, and notes on historical, cultural, and socio-political topics. Volodymyr Ostrovskyi was the journal editor. Among the authors of this journal were such prominent figures as Ivan Ohiienko, Mykhailo Rudnytskyi, Ivan Krypiakevych, Ilko Borshchak, and others.
Keywords: emigrational press, "Nasha Besida", "Nash Svit", "Duhovna Besida", Volodymyr Ostrovskyi.