Справа «контрреволюційної організації» у Краснопільському районі у 1937-1938 рр. (біографії репресованих)

Тези доповіді

Справа «контрреволюційної організації» у Краснопільському районі у 1937-1938 рр. (біографії репресованих)

У статті на основі матеріалів архівно-кримінальної справи досліджено обставини фабрикації органами НКВС справи про «контрреволюційну організацію» у Краснопільському районі в 1937–1938 рр. Реконструйовано біографії репресованих, проаналізовано механізми отримання свідчень і показано безпідставність висунутих обвинувачень.
Ключові слова: Великий терор, НКВС, Краснопільський район, політичні репресії, архівно-кримінальна справа, біографії репресованих.

У межах однієї справи (Державний архів Сумської області, Ф. Р-7641, Оп. 1, Спр. 500) як учасники антирадянської організації у березні-квітня 1938 р. були заарештовані четверо учителів Краснопільського району Харківської області (нині – Сумська область): О.П. Леницький, П.І. Попов, Г.Т. Павленко та М.І. Федоров. Матеріали кримінальної справи ґрунтувалися на свідченнях Антона Федотовича Макухи (заарештований 6 листопада 1937 р.). Він народився 1896 р. у с. Горобівка Білопільського (з 2020 р. — Сумського) району. За легендою слідства, з 1923 р. А. Макуха був учасником повстанської організації, яка нібито діяла на території Білопільського району. До цієї організації його завербував її керівник Ілля Симонович Грудочка, однак згодом вона була ліквідована. У 1934 р., працюючи в Краснопільському районі, А. Макуха був повторно завербований до «контрреволюційної організації» колишнім завідувачем районного відділу народної освіти (РВНО) Іваном Федоровичем Кислим. За його вказівками він проводив «націоналістичну» роботу серед учителів і вербував нових учасників.
У матеріалах кримінальної справи збереглася копія протоколу допиту А. Макухи від 25 листопада 1937 р., в якій зафіксовано його свідчення від імені допитуваного. Згідно з його показань, наприкінці лютого або на початку березня 1934 р. до квартири А. Макухи в с. Самотоївка Краснопільського району завітав його знайомий — завідувач Краснопільського РВНО, член ВКП(б) І. Кислий. Після розмови на побутові теми, І. Кислий почав схвально відгукуватися про Миколу Скрипника, називаючи його видатним політичним діячем. При цьому він наголосив, що серед учительства залишилося багато його прихильників, які шкодували про його смерть. Також він негативно висловлювався про Павла Постишева, покладаючи на нього відповідальність за загибель М. Скрипника. А. Макуха нібито підтримав такі оцінки. Далі, за текстом протоколу, І. Кислий повідомив про нібито існування в Краснопільському районі української націоналістичної організації, метою якої було відокремлення України від СРСР шляхом «спотворення національної політики партії», створення невдоволення серед населення та підготовки ґрунту для іноземної інтервенції. Як стверджувалося у свідченнях, І. Кислий назвав учасниками цієї організації низку педагогів району, зокрема Миколу Івановича Григорощука, Павла Івановича Василенка, Василя Степановича Панкевича, Богдана Петровича Філіпчака та Якова Аверкійовича Андрусевича. У протоколі також зазначалося, що І. Кислий повідомив А. Макусі про його нібито належність до цієї організації з грудня 1933 р., мотивуючи це тим, що під час спільної роботи в Краснопільському РВНО він за його дорученням проводив «націоналістичну роботу». Як зазначив сам А. Макуха, працюючи інспектором РВНО з грудня 1933 р. до березня 1934 р., він дійсно виконував вказівки І. Кислого для проведення антирадянської «націоналістичної діяльності». Він дав І. Кислому згоду продовжувати таку діяльність за його вказівкою. Крім того, згідно зі свідченнями А. Макухи, І. Кислий, обіймаючи посаду завідувача Краснопільського РВНО, нібито завжди протягував на педагогічну роботу вихідців із Галичини, зокрема М. Григорощука, Ф. Крамінського та Я. Андрусевича. Він створював для них сприятливі умови праці, підтримував із ними тісні службові та особисті зв’язки. Крім того, А. Макуха стверджував, що І. Кислий демонстративно уникав використання російської мови. Як приклад він навів ситуацію, коли на початку 1934 р. на складі РВНО нібито зберігалося близько 5 тис. примірників російськомовних підручників, які, попри потребу шкіл, залишалися невикористаними. Під час допиту А. Макуха також заявив, що у 1934 р. за дорученням І. Кислого нібито залучив до діяльності «організації» Лунника та Овсієнка. Щодо Михайла Кириловича Згурського він пояснив, що не вербував його, оскільки він вже був завербований І. Кислим. На вимогу слідчого А. Макуха назвав осіб, яких вважав учасниками організації. До цього переліку він відніс Миколу Івановича Григорощука, Павла Івановича Василенка, Василя Степановича Панкевича, Феодосія Онуфрійовича Крамінського, Якова Аверкійовича Андрусевича, Миколу Івановича Свинаренка, Михайла Кириловича Згурського та Івана Федоровича Кислого. Окремо А. Макуха зазначив, що зі слів Ф. Крамінського йому було відомо про належність до цієї ж організації ще трьох осіб: Богдана Петровича Філіпчака, Антона Михайловича Целемецького та Федора Антоновича Богодушки.
У матеріалах кримінальної справи також міститься копія додаткового протоколу допиту А. Макухи (дата відсутня), у якій він додав, що в грудні 1931 р. переїхав із Білопільського району до Краснопільського, де обійняв посаду директора Самотоївської неповної середньої школи (НСШ). А вже у 1932 р. завідувач Краснопільського РВНО І. Кислий нібито розпочав його вербування до української націоналістичної організації. Воно мало непрямий характер і здійснювалося шляхом систематичних розмов, під час яких І. Кислий позитивно характеризував педагогів старої школи, особливо вихідців із Галичини, водночас протиставляючи їм молоді радянські педагогічні кадри в негативному світлі. У протоколі також стверджувалося, що І. Кислий заявляв про комплектування апарату РВНО переважно досвідченими педагогами та вихідцями з Галичини, тоді як комсомольців і членів партії нібито планував направляти на роботу до шкіл. Далі А. Макуха пояснював, що такі розмови були пов'язані зі смертю інспектора РВНО Панаса Васильовича Непомнящого та наміром І. Кислого залучити його до роботи в РВНО на посаду померлого. За словами допитуваного, лише після призначення у грудні 1933 р. на посаду інспектора РВНО та ближчого ознайомлення з діяльністю установи він нібито усвідомив справжню мету такого призначення, тобто намір завербувати його до «націоналістичної організації».
У справі міститься копія зі свідченнями 24 березня 1938 р. репресованого Василя Степановича Панкевича (1905 р. н., уродженець с. Паланка Вінницької області, учитель с. Нижня Сироватка Краснопільського району). У своїх показаннях він визнав себе учасник «військово-націоналістичної організації», до якої його нібито завербував у 1934 р. колишній керівник Краснопільського РВНО І. Кислий, і брав у ній активну участь. За його свідченнями, не закінчивши педагогічного технікуму в Проскурові, він вступив до заочного педагогічного інституту в Кам’янці-Подільському. У 1931 р. з невідомих йому причин його було вислано органами НКВС із прикордонної смуги до Краснопільського району, де він працював учителем. Одночасно з педагогічною роботою закінчив заочно Сумський педінститут. У своїх свідченнях він назвав відомих йому членів організації, серед яких були Степан Григорович Перцев, Євгеній Іларіонович Собисевич та Григорій Трохимович Павленко. Згідно показань С. Перцева від 27 березня 1938 р., він народився 1899 р. у с. Андріївка Балаклійського району Харківської області. Його батько був урядником, помер у 1906 р., мати, окрім сільського господарства, займалася дрібною торгівлею — продавала горілку, фрукти тощо. У 1919 р., після закінчення вчительської семінарії, що в с. Дермань Дубенського району, С. Перцев, за його словами, залишився на території, зайнятій петлюрівцями, потім фронт перейшов на територію СРСР, і він поїхав додому в с. Андріївку. По дорозі його кілька разів затримувала ЧК, але завдяки документам вчительської семінарії його пропускали. Після захоплення області Денікіним, у вересні 1919 р. він був мобілізований, але через хворобу звільнений. Надалі до 1930 р. мешкав у с. Андріївка, з 1930 по 1933 р. працював викладачем ФЗУ м. Суми і був звільнений у зв’язку зі скороченням штатів. У 1933 р. поїхав до с. Андріївка й тут зв’язався зі старим знайомим вчителем Захаром Івановичем Філоновичем, який нібито завербував його до підпільної антирадянської організації. За його пропозицію, він зв’язався з інспектором РВНО Непомнящим, який влаштував його на педагогічну роботу с. Нижня Сироватка й запропонував познайомитися зі «своїми людьми» - директором школи В. Панкевичем та учителем П. Василенком. У 1934-1935 рр. всі вони збиралися у квартирі Панкевича під виглядом гри у преферанс. Також там були учителі Павло Ігнатович Попов та Григорій Трохимович Павленко, які теж були членами організації. Далі він назвав інших відомих його учасників організації.
Григорій Трохимович Павленко народився 12 березня 1904 р. у с. Вири Улянівського району Харківської області (нині – Сумський район Сумської області) у родині робочі. До революції жив на утриманні батька. Закінчив у 1931 р. фінансово-економічний робітничий факультет у Сумах й був направлений на роботу директора середньої школи у с. Новотроїцьке (Дніпропетровської області). У 1934 р. був засуджений на 6 місяців примусових робіт Новотроїцьким народним судом за недбале відношення до своїх обов’язків. У 1935 р. за власним бажанням був переведений у школу № 2 с. Нижня Сироватка, а у жовтні 1937 р. Краснопільським РВНО був переведений до с. Салтиківка у НСШ. На момент арешту 29 березня 1938 р. мав родину у складі дружини Ганни Наумівни (27 р.), сина Петра (11 р.) та матері Марії Петрівни (66 р.). На допиті 30 березня 1938 р. винним себе не визнав.
Олександр Петрович Леницький народився у 1879 р. в с. Хотомля, Старо-Салтовського (нині – Чугуївського) району Харківської області. Із дворян, син губернського секретаря. Закінчив інститут соціального виховання. В 1920-1923 рр. перебував членом ВКП(б). У 1934 р. був засуджений на 6 місяців примусових робіт по ст. 99 КК УРСР. На момент арешту у 1938 р. перебував директором школи у с. Гребениківка. Дружина – Наталія Коханівська, дітей не було. На допиті 16 квітня 1938 р. визнав себе винним у тому, що перебував членом «контрреволюційної організації», яка нібито боролася за самостійність України. Завербував його спочатку у 1933 р. в себе на квартирі колишній інспектор РВНО Краснопільського району Панас Васильович Непомнящий (помер), а згодом повторно колишній директор школи с. Малий Бобрик Євгеній Іларіонович Собисевич на учительській конференції у Краснопіллі.
Павло Ігнатович Попов народився 11 липня 1900 р. у с. Нижня Сироватка Краснопільського району. На момент арешту 15 квітня 1938 р. перебував на посаді завідувача учбовою частиною неповної середньої школи у с. Нижня Сироватка. У складі його сім’ї були: дружина Катерина Олександрівна (1911 р. н.) та донька Любов (1932 р. н.). Під час допиту 16 квітня 1938 р. визнав себе винним як член організації. Його нібито у 1936 р. завербував колишній директор школи с. Нижня Сироватка Павло Іванович Василенко (засуджений).
Микола Іванович Федоров народився у 27 липня 1905 р. у с. Рясне Краснопільського (нині – Сумського) району в родині поліцейського урядника. У 1930 р. майно його батько було розпродане сільською радою за несплату державних податкових зобов’язань. М. Федоров закінчив Охтирський педагогічний технікум та на момент арешту 15 квітня 1938 р. працював викладачем української мови в 5-7 класах неповної середньої школи у с. Малий Бобрик Краснопільського району. У складі його сім’ї була дружина Марія Дмитрівна, доньки Лариса (8 р.), Вікторія (7 р.) та син Борис (9 міс.), які проживали разом з ним. На допиті 17 квітня 1938 р. визнав себе винним в участі в організації, до якої його нібито завербував Є. Собисевич у 1935 р.
Попри те, що кримінальна справа ґрунтувалася переважно на взаємних свідченнях репресованих, які, ймовірно, були отримані із застосуванням фізичного насильства та тортур, уже 18 квітня 1938 р. начальник Краснопільського районного відділу НКВС Сопільняк за погодженням із начальником Сумської міжрайонної оперативної групи, молодшим лейтенантом державної безпеки Нікітіним, направив матеріали справи на розгляд особливої трійки УНКВС по Харківській області. Уже наступного дня, 19 квітня 1938 р., особлива трійка УНКВС засудила всіх чотирьох обвинувачених до розстрілу.
Згідно з додатковими матеріалами перевірки, проведеної органами КДБ у 1956-1957 рр., було встановлено, що на території Краснопільського району військово-повстанської націоналістичної організації не існувало. У справі було допитано декілька свідків. Так, Таїсія Сергіївна Соломченко (1919 р. н., уродженка й жителька с. Юсупівка Краснопільського р-ну) у своїх свідченнях 11 грудня 1956 р. зазначила, що знала О. Леницького та Б. Філіпчака знала як своїх учителів, а М. Федорова та Є. Собісевича – за спільною роботою у школі с. Малий Бобрик у 1936-1937 рр. Всіх зазначених осіб вона охарактеризувала з позитивної сторони. Інші свідки, зокрема Віра Іванівна Окаряченко (1914 р. н., уродженка м. Харків, учителька школи с. Славгород), Марселіна Владиславівна Шполинська (1904 р. н., уродженка с. Андрусівка Волинської області, учителька с. Пушкарівка), Лідія Павлівна Ковшова (1914 р. н., уродженка м. Суми, вчителька молодших класів школи у с. Нижня Сироватка), Пелагея Петрівна Ільченко (1913 р. н., уродженка с. Коновалівка Полтавської області, учителька у с. Великий Бобрик) також охарактеризували знайомих їм засуджених виключно з позитивної сторони. Всі четверо засуджених були реабілітовані.
Висновки. Проведене дослідження засвідчує, що справа про «контрреволюційну організацію» у Краснопільському районі була сфабрикована органами НКВС на основі свідчень, отриманих під примусом. Анкети та свідчення репресованих містять біографічні відомості, які дозволяють реконструювати їхній життєвий шлях.