«Южнорусский сепаратизм» як цензурний ярлик: інтерпретація та фальсифікація художньої спадщини Лесі Українки цензором С. Щоголєвим

Тези доповіді

Лиханова Ірина Геннадіївна
ORCID https://orcid.org/0000-0001-8060-8291,
кандидатка історичних наук, наукова співробітниця,
відділ національної бібліографії,
Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського,
Київ, Україна
e-mail: bibloiqrafia@gmail.com

«Южнорусский сепаратизм» як цензурний ярлик: інтерпретація
та фальсифікація художньої спадщини Лесі Українки
цензором С. Щоголєвим

Проаналізовано працю цензора Сергія Щоголєва «Украинское движение, как современный этап южно-русского сепаратизма» (Киев, 1912), в який український національний рух і культура маркувалися як «штучний сепаратизм», фінансований з-за кордону. Означена праця активно використовується російською пропагандою, яка представляє творчість Лесі Українки як «вузькопровінційне» явище, фальсифікує її інтелектуальний і філософський складники.
Ключові слова: Леся Українка, С. Щоголєв, цензура, фальсифікаця творчості Лесі Українки, пропаганда.

Щоголєв Сергій Никифорович (1862-1919) – лікар за фахом, публіцист, член клубу «Русских націионалистов города Киева» (з 1917 р. – «Клуб прогрессивных русских националистов»). З 1909 по 1917 був також членом Київського тимчасового комітету у справах друку, у якому відповідав за цензуру українських книжок. У 1912 р. Щоголєв підготував для газети «Киевлянин» цикл статей під заголовком «Южнорусский сепаратизм», у тому ж році була видана його книга «Украинское движение, как современный этап южно-русского сепаратизма», яка й досі використовується російською пропагандою в інформаційній війні проти України (Щеголев С. Н. Украинское движение, как современный этап южно-русского сепаратизма. Киев, 1912, 588 с. Книга зберігається у фонді НБУВ. Шифр Попов № 2420).
Книга С. Щоголєва є системним ідеологічним замовленням російської імперії, що мало на меті довести штучність української мови й культури. Творчість провідних українських письменників, зокрема Лесі Українки, аналізується автором виключно через політичну лінзу «південноруського сепаратизму». У передмові автор дає визначення сеператизму: «под южнорусским сепаратизмом или отщепенством мы разумеем попытки ослабить или порвать связь, соединяющее малорусское племя с великорусским» (Украинское движение… – С. VI). Він зводить український національний рух до політичного й культурно-етнографічного «сепаратизму», інспірованого ззовні й здійснюваного «зрадниками»-українофілами.
Головний прийом фальсифікації, що його використовує Щоголєв щодо Лесі Українки, – це заперечення естетичної автономії її творів. Високоінтелектуальна драматургія і поезія авторки, яка виводила українську літературу на загальноєвропейський рівень, визначається цензором як «штучний продукт», створений інтелігенцією для політичного розколу імперії. Щоголєв стверджує, що Леся Українка взагалі не писала українською мовою, а українську мову вважав «жаргоном». Свої висновки він підтверджує «незаперечними доказами». На с. 242 цієї роботи він наводить цитату з поезії Лесі Українки «Епілог» (цикл «Невільничі пісні»): «старі мечі поржавіли, – нових ще не скували молоді руки; були поховані всі мертві, а в живих не бойової вчились ми наук», та подає такий коментар: «У Леси Украинки (цитата из 4 строк) есть малорусское слово «поховаты» (погребать)». Видатну дочку українського народу, геніальну письменницю Лесю Українку він називає принизливо «звезда малороссийской литературы». Таким чином Шоголєв «аналізує» поезії й інших українських авторів, зокрема, І. Франка, А. Кримського, О. Олеся та ін., на с. 241 він пише: «стихотворения весьма различного художественного достоинства, авторы их безусловно культурные русские люди, плавно владеющие ритмом и метром поэтического творчества, но они не могли отыскать в малорусском языке всех слов и оборотов для выражения своих мыслей. При внимательном рассмотрении отрывков легко убедиться, что фразы скомпонованы авторами на русском, а затем при переносе на бумагу русские слова переделывались на малорусский лад». Далі автор підсумовує: «приведенные отрывки не представляют в современной украинской поэзии редкого или исключительного явления, мы убеждены, что такие стихотворения свойственны всем родившимся и неродившимся (!) украинским поэтам, приобщившимся к русской культуре» (Украинское движение… – С. 244)
У висновках до цієї «фундаментальної наукової праці» читаємо: «1. Малороссийский язык малопригоден для создания родной малороссам областной литературы. 2. Наличность в малорусской или украинской популярной литературе своеобразной (фонетической) орфорграфии является фактором, вредящим народной грамотности и тормозящим культуру Юга России. 3. Южнорусская народная школа не нуждается в малорусских народных учебниках и преподавании. Учебники же и книги для нея на языке украинском не только бесполезны, но и вредны. 4. Национализация малорусских народных училищ, как указано М. Драгомановым, необходима для федерационного распада россии, для уничтожения единства и сплочения русского народа, как великодержавной единицы в Европе. 5. В Западной Руси украинский книжный язык – плоть от плоти языка польского, обеспечивает украинскому движению поддержку и сочувствие полонизаторов. Если эти тезисы возбудят некоторое к себе внимание в мыслящем русском обществе, то мы будем считать свою задачу выполненой» (Украинское движение…– С. 571–572).
Праця Щоголєва мала на меті не тільки поширення антинаукових концепцій про виникнення та розвиток українського етносу, а й виробити рекомендації для царського уряду у справі придушення українського національного відродження (Див. Коляда І. «Благородній осведомитель»: штрихи до портрету київського цензора Сергія Никифоровича Шоголева. Історія в школі. 2012. № 5/6, с. 9–13). В українських колах праця Щоголєва була кваліфікована як «підручник для жандармів». Зокрема вона потрапила під нищівну критику С. Єфремова (Благородный осведомитель. Украинская жизнь. 1913, № 2, с. 85−98) і С. Петлюри («Скорочене» викривання українства паном Щоголєвим // Петлюра С. Статті. Київ, 1993, с. 123–135).
Скорочений авторський варіант праці Щоголєва під назвою «Современное украинство: его происхождение, рост и задачи» побачив світ двома виданнями 1913 (Киев, 1913, 158 с. Шифр НБУВ В234174) і 1914 (Киев, 1914, 160 с. Шифр НБУВ ВО33124). Наклад 1-го видання становив більше 5 тис. прим.) і привернув до себе увагу громадськості й урядовців.
«Южнорусский сепаратизм» Щоголєва відображає політику царату щодо української культури й закладає псевдонаукове підґрунтя для духовного геноциду українського народу. Праця Щоголєва не що інше як зразок маніпулятивного використання літературної критики в політичних цілях. Невипадково цією працею зацікавився В. Ленін. Він вивчав і конспектував цю книгу (конспект опубліковано в 1937 р. в 30 т. «Лениского сборника», до якого увійшли матеріали щодо національного питання (Ленин В. И. Щёголев С. Н. Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма // Ленинский сборник. Москва, 1937. Т. 30, с. 10-22. Шифр НБУВ В91459/30).
У 2004 р. московський православний центр імперських політичних досліджень перевидає книгу Щоголєва під зміненою назвою «История украинского сепаратизма» (Щеголев С. Н. История украинского сепаратизма. Москва, 2004. 472 с. Книга зберігається у Бібліотеці Українського католицького університету. https://opac.ucu.edu.ua/cgi-bin/koha/opac-main.pl).
Символічно, що у 2022 р. (через 110 років після першого видання 1912 р.), коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, знову була перевидана «История украинского сепаратизма» (Щеголев С. Н. История украинского сепаратизма: век ХІХ и начало ХХ века. Москва : Вече, 2022. 406 с. (Русская история). Див. https://surl.li/tepeuy). У анотації до видання зазначено, що автор на базі великої кількості документів досліджує історію «українського сепаратизму», показує коли й чому цей рух поступово набуває русофобського забарвлення та перетворює Малоросію в Україну.
Аналіз монографії С. Щоголєва 1912 р. дозволяє простежити ґенезу сучасних антиукраїнських пропагандистських міфів. Фальсифікація творчості Лесі Українки в цьому контексті була спробою зупинити модернізацію української нації через дискредитацію її культурних і літературних лідерів. Щоголєв свідомо нівелює модерністську природу творів Лесі Українки, підміняючи художні образи й філософські концепції політичними гаслами. Оскільки письменниця активно друкувалася на західноукраїнських землях (у Львові) та співпрацювала з тамтешніми виданнями, її творчий доробок інтерпретується в книзі як результат «австро-польської інтриги», що є класичним проявом імперського конспірологічного міфу. У праці Щеголєва ігнорується загальнолюдський, неоромантичний і релігійно-філософський вимір творів письменниці (таких як «Кассандра», «У катакомбах», «Одержима» та ін). Замість аналізу поетики, імперський публіцист намагається довести «неспроможність» українського слова передавати складні інтелектуальні сенси, фальсифікуючи реальний стан розвитку тогочасної української літературної мови.
Ця книга й досі залишається «цінним посібником» для країни-агресорки з пропаганди імперських наративів, маніпуляції свідомості, і нарешті – інформаційною зброєю у війні проти України.

Iryna Lykhanova,
ORCID https://orcid.org/0000-0001-8060-8291,
PhD (History), Research Associate,
Department of National Bibliography,
V. I. Vernadskyi National Library of Ukraine,
Kyiv, Ukraine,
e-mail: bibloigrafia@gmail.com

«Southern Russian separatism» as a censor's label: interpretation and falsification of Lesya Ukrainka's artistic legacy by censor S. Shchegolev

The analysis of the work by censor S. Shchegolev ‟The Ukrainian Movement as the Modern Stage of South Russian Separatism” (Kyiv, 1912), examines how the Ukrainian national movement and culture were branded as an artificial separatism funded from abroad. This work is actively used by Russian propaganda, which portrays Lesya Ukrainka's creative work as a ‟narrowly provincial” phenomenon and falsifies its intellectual and philosophical component.
Keywords: Lesya Ukrainka, S. Shchegolev, censorship, falsification of Lesya Ukrainka's works, propaganda.